У нинішні жнива важко знайти господарство, де не поскаржилися б на спекотне літо. Всюди підраховують, скільки і чого ми зберемо менше, ніж торік.

У Сирватинцях, що у Городоцькому районі на Хмельниччині, перший дощ пішов аж у липні. Але директор місцевого СТОВ ім. Чкалова Євген Підлісний переконаний, що саме цього року господарство матиме більші прибутки, ніж торік. Не хоче забігати наперед та називати точну цифру, але каже, що торішні 600 тисяч гривень — це один із найнижчих результатів для господарства.

Таких грошей у більшості господарств не бачили роками. Коли хтось спрацює без збитків — це вже перемога. А в Сирватинцях хочуть дохід мільйонами рахувати. Та ще й такого важкого року. Чи не занадто? Але не довіряти Євгену Івановичу нема підстав. П’ятдесят сім літ трудового стажу, із яких тридцять шість — на посаді голови колгоспу, про щось та й свідчать. Але не роки тут є основним багатством, а господарство. Переконаний, що воно вижило і втрималося тільки тому, що зберегли все найголовніше, що мали десять і двадцять років тому. Ні, директор не стоїть стіною за старі порядки. Навпаки, доводить усім, що працювати нині стало набагато легше, ніж за колишніх часів. А от жити — важче.

Хочеш землю — забирай з боргами

Товариство має 2,2 тисячі гектарів землі. В обробітку — 1,8 тисячі. Відчувають, що для роботи цього вже замало — переросли свої поля. І це за того, що і в ближчих, і в далеких сусідів парує не одна тисяча гектарів, котрі нема сил ні зорати, ні засіяти.

У Підлісного трудиться три з половиною сотні людей. Для господарства цих робочих рук теж малувато. Безробіття тут не знають, а до роботи часто змушені запрошувати приїжджих заробітчан. І все одно навіть за цих обставин надумали взяти трохи землі із сусіднього господарства. Там їй ради не дають, і люди згодні були перейти до доброго господаря. Але делікатно порадили: забираєте землі, то беріть і майно, і борги, котрі ця земля породила.

Навіть для такого сильного господарства, як сирватинське, такий додаток ні до чого. Та й чому платити за чужу безгосподарність?

Вихід із ситуації Підлісний знайде. Адже можна просто взяти земельні паї в оренду та й працювати на них. Але дивує ситуація. Чому, тільки-но хтось хоче докласти рук до землі, стати на ній не тимчасовим орендарем, а власником, котрий не тільки нинішнім днем живе, а й про завтрашній потурбується, одразу безліч нерозв’язних проблем виникає.

— Село не може не розвиватися, без сильного багатопрофільного господарства воно просто не виживе, — стверджує директор. — Немає в ньому невигідних культур чи галузей, кожна може і повинна давати прибуток. Але вся біда в тім, що працювати може тільки той, хто зберіг, не розбазарив учорашнє багатство. А не втримався на плаву — бідність затягне у трясовину, з якої не вибратися. Коли дивлюся на колос, який ледь від землі піднявся, знаю, не погода винна, а бідність. Хіба вся вина в тому, що не було дощів? Звичайно, це селянинові не на руку. Але якби з осені зорали та ранньою весною посіяли, та підживили, та доглянули, то можна було б і вологи чекати. А то в багатьох господарствах з осені грошей не було, а навесні поки розрухалися, поки насіння шукали, пальне та кредити брали — все висохло. І прибутки також.

Усі в один голос твердять, що торік селяни зазнали збитків на зернових. А Підлісний і тут свою копійку не упустив. Зібрали 34 тисячі тонн хліба, але продавати одразу після жнив не поспішали. Навесні взяли за нього подвійну ціну — десь по 650—700 гривень за тонну. Євген Іванович ще й досі жалкує, що ще пару місяців не протримали: тепер можна було по тисячі й більше на тонні мати.

— То як говорити, що зернові селянинові невигідні, — не перестає дивуватися. — Ще й як вигідні, але не всім доступні. Дрібному, поділеному на клаптики городів господарству нема де взяти капіталу, котрий треба вкласти в землю. От і доводиться відмовлятися то від однієї, то від іншої культури. А в результаті на полі один бур’ян залишається.

В Сирватинцях усе прибуткове. І цього року під кукурудзу, пшеницю, ячмінь відвели понад півтори тисячі гектарів. Якщо і не буде такої урожайності, як торік, все одно у збитках господарство не залишиться.

Авторитет сили. Господарської

То чому так виходить, що одні працюють із прибутками, а більшість не вилазить із боргів? І це за однієї і тієї самої погоди, за тих самих цін, банківських кредитів, на одних і тих самих землях і з одними й тими ж людьми. Чому область лише за рік скоротила вдвічі посіви буряків, у багатьох господарствах від них взагалі відмовилися, а у Сирватинцях — як сіяли, так і сіють. І непогані гроші на цукрі мають.

— А тваринництво? — перепитую. — Не платять людям за молоко. З кормами цьогоріч сутужно. Не можуть і не хочуть у господарствах тримати ферми...

Євген Іванович тільки руками розводить, мовляв, немає у них такого. Он гінці із молочного заводу прибули, дають по 85 копійок за літр молока. Якщо ж господарство здаватиме за день більш як десять тонн, то й по гривні буде. І це при тому, що в інших селах і за половину такої ціни селяни не можуть збути молоко.

І тут би такі гроші не ходили, якби кожен свій глечик намагався сам продати. Аби трохи підсобити односельцям, Підлісний просив у переробників хоча б по 65 копійок, але не за колективне молоко, а за зібране в особистих господарствах. Не дають, бо не довіряють. Зате СТОВ усілякі пільги готові надати, бо знають, що тут діє налагоджена роками чітка система, котра не допускає браку і обману. Нинішній ринок такого виробника не лише поважає, а й цінує. Переробники знають, що тут візьмуть недешеву, але якісну продукцію. Завдяки цьому не було потреби збувати пшеницю за копійчаними цінами, бо знали, що продадуть її за стільки, скільки вона насправді коштує.

Директор переконаний: виживати і працювати їм дали можливість не реформи, а та монолітність, котру зуміли зберегти з минулого, єдність, яка гуртує хлібороба на землі. І саме це надає господарству фінансової сили і ділового авторитету.

Та якби ж то тільки на авторитеті можна було втриматися. Хоч і рахують у Сирватинцях прибутки сотнями тисяч, але й тут говорять про те, що нинішні порядки прирікають село на вимирання.

Допікають ціни

Ця тема для господарства не тільки болюча, а й безпросвітна. Свою продукцію ще якось примудряються продати так, щоб не збанкрутіти. А от спробуй щось купити.

Ми говоримо з Євгеном Підлісним про майнові паї, про те, що належить людям. Хвалитися тут нема чим. Не те що техніка, навіть будівлі застаріли, розвалюються на очах. Перші два роки після створення товариства ще пробували платити за майнові паї пристойний відсоток. Але потім на загальних зборах вирішили, що платитимуть тільки за землю. Бо майно, хоча й оцінено належно і потребує серйозної орендної плати, проте насправді коштує копійки. А спробуй його поновити — мільйонів для цього бракуватиме.

Стара техніка не тільки зносилася, вона пережила свій час, бо змінилися і село, і структура господарства, і його завдання. «Колись накупили бурякозбиральних комплексів, без них було не обійтися, — розмірковує Євген Іванович. — Техніка дуже дорога, але тепер вона стала не помічником, а тягарем для господарства. Буряків уже давно ніхто стільки не сіє і не збирає, як колись, а комбайни все на балансі стоять. Якщо ж десь і збудеш їх за безцінь, то нових нізащо не купиш».

Розмова про те, що ліпше: зменшити ціну на пальне, сільськогосподарську техніку, інші промислові товари чи підняти її на сільгосппродукцію, так і залишається незавершеною. Здається, сама постановка такого питання помилкова, тому і розв’язати її неможливо. Все перевернулося з ніг на голову: ціну на свій товар диктує не сільгоспвиробник, як мало б логічно бути, а посередник. Ось чому усі несподівані стрибки цін та хлібно-борошняний дефіцит інакше як спекулянтськими витівками посередника не назвеш.

Якби так само міг маніпулювати цінами на свій же товар селянин, то село не страждало б так тяжко. Але, на жаль, такого права йому поки що ніхто не дає. Та й навряд чи здатен на таке хлібороб.

— Коли виробник не може впливати на ринок цін, то він повинен заручитися державною допомогою у вигляді дотацій, — вважає Підлісний. — Тоді і село втрималося б, і кілограм борошна не був би на вагу золота. А інакше ми не виживемо. І ніякі паї та сертифікати не допоможуть. Бідність, як найлютіша спека, з’їсть усі запаси. І навіть мільйонери тут не встоять.

Хмельницька область.