Посилали від Понтія до Пілата, або Дрючком по здоровому глуздові

Григорій Васильович іще служив в армії, коли городянам дозволили облаштовуватися в селі. Вертелку, що у Зборівському районі, родина облюбувала не випадково: село доглянуте, асфальтовані дороги, ставки, ліс. Гарно напрочуд! Порожні будинки в таких місцях трапляються, звичайно, нечасто. Але Музиченкові пощастило — і він купив садибу, а в липні 1988-го рішенням загальних зборів колгоспників йому передали в безстрокове користування 0,15 га землі. Незабаром будинок і 0,1 га городу він продав, залишивши 0,05 собі, і придбав сусідній будинок Кирилюка, непридатний для житла. Ті самі колгоспники виділили городянину 0,15 га присадибної землі. Маючи разом 0,62 гектара, Музиченко почав хазяйнувати. Капітально відремонтував будинок, сарай, льох; побудував курник і теплицю; посадив 21 фруктове дерево, смородину; провів водопровід і каналізацію. Будівлі після цього було перереєстровано на Музиченка, на нього сільрада відкрила номер двору і рахунок, зареєструвала у страховій компанії, куди новий господар справно вносив страхові платежі.

Із сусідами Дручками жив — не тужив. Це йому вони мають дякувати за допомогу в лікуванні сестри хазяїна (її, вважай, лікарі повернули з того світу) і племінника, що потрапив в автокатастрофу. Інших добрих справ полковника не злічити — з будь-якого приводу Дручки зверталися до впливового і шанованого сусіда, який просто не вмів відмовляти. Вам треба на якийсь час дефіцитний у ті роки котел? Беріть, користуйтеся. Конче треба посприяти в делікатній справі — і Музиченко, не шкодуючи часу, допоміг і в цьому.

Так мирно сусідили сім’ї років із шість. Музиченки на дачі бували рідко — відповідальні посади глави родини, його дружини й сина не давали змоги часто їздити.

Та якось після багатомісячної відсутності тернопільці з’явилися у Вертелці і тихо зойкнули: паркан демонтовано, а на їхній ділянці закладено фундамент.

— На моє здивоване запитання Іван Дручок відповів: «Є давня домовленість із покійним хазяїном Кирилюком», — згадує полковник запасу. — Це був перший крок до незаконного захоплення моєї землі, але я не став загострювати ситуацію, вважаючи, що кілька квадратних метрів території погоди не роблять.

І даремно ви, Григорію Васильовичу, не дали по руках загарбникам. Адже апетит приходить під час їди. За кілька місяців Дручок побудував на землі сусіда котельню, «прихватизувавши» ще 45 квадратних метрів. Далі — більше. Музиченко усно, а потім письмово повідомляє голові сільради про самоправство «вдячного» сусіда. Євген Чопик не реагує. Переконавшись у безкарності, Дручок витягає з укритого пилом сімейного комода план забудови зразка... 1965 року і біжить з ним до сільради. Гляньте-но, мовляв, 0,05 га землі, відведеної Музиченкові, — мої. Там, мовляв, має стояти будинок, передбачений планом забудови. Депутати сільради «клюнули» на аргументи корінного односельця і 10 листопада 1995 року своїм рішенням вилучили п’ять соток, на яких уже плодоносив сад, містилися водогін, каналізація і будівлі Музиченка. Так після семи років господарювання дачника позбавили частини городу і нерухомості. Причому експропріацію провели без відома землевласника, який довідався про неї аж через півроку, і то випадково.

Довідавшись про «героїчний» вчинок місцевих депутатів, Музиченко звернувся до суду. З травня 1996-го той і посилає позивача від Понтія до Пілата, тобто гальмує справу. Один суддя (1998 р.) стверджував, що 0,05 га землі Музиченко захопив у Дручка. Другий установив, що цю спірну ділянку було помилково зареєстровано на дачника. Третій...

Тим часом у 1999-му Тернопільський райсуд визнав за Музиченком право власності на будівлі, «які розташовані на закріпленій за ним земельній ділянці в с. Вертелка». А задовго до цього в контрнаступ перейшла Кобзарівська сільрада, котра протягом усіх цих років намагається виправдати закулісне рішення сесії від 10. XІ 1995 р. Голова Чопик подає зустрічний позов про вилучення спірної ділянки і передання її на баланс сільради. Місцевий суд Козівского району ще 17.08 1998-го задовольнив вимоги сільради, прокуратура області двічі опротестовувала рішення, і зрештою 6.03 2001 р. його обласним судом було скасовано і направлено на новий розгляд.

Служителі Феміди розглядали справу як мокре горить. І от рішення від 2.09 2002 р.: у позові Музиченкові до Кобзарівскої сільради, Дручка та ін. відмовити, зустрічний позов сільради задовольнити, тобто 0,05 га земельки вилучити й передати її Дручку.

Читаю цей вердикт (суддя Свачій), зіставляю його з рішенням від 17.08 1998 р. (суддя Барилко) і диву даюся: докази — ідентичні, посилання на документи — ті самі, висновки — неначе під копірку.

— Мої аргументи суди ігнорували, — переконаний Музиченко. — Про те, що спірна ділянка ніколи не належала Дручкові, свідчать архівні документи. Зокрема, аерофотогеодезична зйомка 1961 року, її дешифрування та інвентаризація 1962-го, 1972-го, погосподарські книги, експертні висновки Інституту землевпорядження Української академії аграрних наук, обласного управління землересурсів тощо.

Мало того, після смерті Кирилюка, колишнього господаря обійстя, весь город перейшов до колгоспного фонду запасу, звідки й було виділено землю Музиченкам. Нею користувалася до цього дочка Кирилюка, і Дручки ніколи не претендували на ділянку. Ані усно, ані письмово. А як побачили плоди тяжкої праці сусіда (будівлі, комунікації, 70 машин чорнозему), згадали раптом про план забудови 1965 року. До слова, після приєднання частини городу Кирилюка—Музиченка у Дручків виявилося 0,35 га землі, а відповідно до наявних архівних документів, з 60-х років вони володіли 0,3 га. План забудови, як твердить Музиченко, то фальшивка.

— Ніхто ніколи не виділяв спірної ділянки Дручку під будівництво, — каже Григорій Васильович. — Рішенням загальних зборів колгоспників 1965-го було дозволено йому споруджувати будинок «на своїй присадибній ділянці».

Про це свідчать і архівні довідки.

Американець Кон якось вигукнув: «Не показуйте мені кодекс — покажіть суддю». Гляньте-но на суддів Тернопільщини, які длубаються більш як 2500 днів у банальній справі про межу.

Суддя Паламарчук (Зборівський райсуд) не розглядала позовну заяву майже рік (!). Прийнявши зустрічний позов від Чопика про вилучення будівель (що вже є порушенням, бо такі позови — компетенція райрад), прийняла рішення, яке незабаром було скасоване.

Суддя Боднарук ігнорував справу в Козівському суді дев’ять місяців і при цьому не приймав архівних документів, які доводили правоту позивача.

Суддя Барилко виявляв чудеса тяганини вісім місяців, на що Музиченко скаржився голові апеляційного суду Тернопільщини Л. Деркач. Відповіді від неї він не одержав, як не одержав протягом семи років «височайшого» дозволу на аудієнцію з нею.

Хотів би я бачити, зазначу принагідно, відповідний закон або документ службового користування, який вийшов із стін Верховного Суду України, що не рекомендує головам обласних судів вести прийом громадян. А якщо такого немає, то чи не час запитати таких служителів Феміди, чому вони відгородилися від своїх співвітчизників—платників податків китайською стіною? По якому праву?

На якій підставі судді Кренцель і Процько тримали без руху в сейфах матеріали відповідно п’ять і шість місяців?

Зрештою рішення Кренцеля було скасоване, а Процько увійде в історію юриспруденції тим, що призначив експертизу земельної ділянки позивача за наявності п’яти (!) висновків.

Хто тепер сумнівається в тому, що Музиченка ганяли по бюрократичному колу? Але він не здавався, не той характер у бойового офіцера. І можна тільки уявити, як йому було одержати відповідь на десятки своїх скарг у різні інстанції столиці від Л. Деркач. Вона «заспокоїла» ветерана: факти тяганини підтвердилися, але... Одних уже немає в судах, інші уникли покарання, бо минули терміни притягнення їх до дисциплінарної відповідальності.

Вийшли сухими з води і ті, хто постачав суди фальсифікованими документами.

Скажімо, голова сільради Є. Чопик подав, як стверджує Музиченко, чотири (!) витяги з рішення сесії від 10. XІ. 1995 р. і всі різного змісту. Ще три різних рішення сесії від 12.05. 1993 р. він подав до іншого суду. Крім того, дезінформував їх щодо відсутності реєстрації куплених дачником будівель і номера двору в погосподарській книзі.

— Невже це правда? — спитав я колишнього голову, нині пастуха. У відповідь — мовчання і пильний погляд. Євген Чопик довго пригадував суть конфлікту, а потім почав доводити свою правоту. Мовляв, не Дручок, а Музиченко самозахоплювач, і забрали в нього землю з нерухомістю правильно. Он бач — і суд розсудив на нашу користь. На запитання, чим не догодив колишній бойовий офіцер з Тернополя сільському людові, Чопик знову довго й пильно дивився на мене. І мовчав.

На підробці документів спіймано і місцевого нотаріуса, і районних фахівців, які робили експертизу спірної земельної ділянки. Їхній висновок переконливо спростували експерти з обласного центру... Факти фальсифікації документів, як твердить Григорій Васильович, у тернопільських судах не досліджено. Сподівання полковника — на Верховний Суд України.

— Вірю, що там знайдуться професіонали, які уважно вивчать справу і приймуть справедливе рішення, — каже Музиченко. — Адже йдеться, за великим рахунком, не про п’ять соток. Важливо гідно відповісти на запитання: чи можна в нашій незалежній добитися Істини?

Смію стверджувати: можна! Але чому на це потрібно витратити стільки сил, енергії, здоров’я і часу? Чи буде все це хоча б частково компенсоване?

Відповідь за вищим судовим органом країни.

 

Київ—Тернопіль—Київ.