16 серпня — 70-й день народження народного артиста України професора Анатолія Авдієвського

Анатолій Тимофійович Авдієвський — постать, можна сказати, культова. 45 років він стоїть на чолі могутнього флагмана нашої пісні — Українського народного хору імені Григорія Верьовки. Чи не весь світ він об’їздив із цим славетним колективом і змусив людей, що мешкають у найвіддаленіших куточках земної кулі, полюбити мелодії нашої землі. Як радів він, коли одного разу в Бразилії почув «Щедрика» Леонтовича, якого місцеві жителі вважають своєю національною гордістю. Не обурився він тоді за те, що хтось присвоїв наше, а навпаки розчулився: бачите, мовляв, і тут українська пісня стала рідною! За радянських часів не раз конфліктував з владою. І як легендарний Орфей, який приборкував своїм співом духів підземного царства, Авдієвський не так словом, як силою мистецтва свого хору переконував партійних діячів і перетягував на свій бік. Анатолій Тимофійович не тільки видатний диригент, він пише власні твори для свого улюбленого колективу, викладає, частенько очолює журі різних хорових конкурсів, головує на вузівських іспитах. Бо авторитет його в галузі хорового виконавства незаперечний. Дуже зайнята людина, він неохоче погоджується на інтерв’ю. Але кілька років тому мені таки вдалося умовити його прийти на Національне радіо. Фрагменти нашої бесіди пропоную читачам.

— У кожної людини свій шлях у житті. Якими стежками ви прийшли до хору імені Верьовки?

— Любов до пісні я перейняв від батьків. Батько знав безліч пісень: часто співав їх і плакав. Цей феномен — могутній чоловік плаче, коли співає, — вражав мене. Я народився на Кіровоградщині. Після голодомору 33-го року село наше вимерло. Батько шукав притулку для сім’ї, і ми виїхали на Одещину. 

Там я вступив до музичного училища, а потім — до консерваторії. У 1958 році мені запропонували утворити і очолити хор у Поліссі, бо там ніколи не було хору. Я погодився стати на чолі колективу під назвою «Льонок». Вирішив, що це дасть мені можливість їздити по селах і збирати пісні. Що не село — то свій неповторний колорит. Потім мене Григорій Гурійович Верьовка запросив у Київ до свого хору асистентом. А 1966 року я очолив цей колектив. Одразу створив такі умови, щоб майбутні артисти здобували освіту. Хор має свою студію, де вивчають вокал, сольфеджіо, музичну літературу. При колективі є дитячий фольклорний ансамбль «Цвітень», а ще різні пісенні гурти — дуети, тріо. Кожний має своє обличчя, так само, як і кожний регіон нашої країни, кожне село має власну манеру співу.

— Важко було очолювати мистецький колектив за радянських часів?
— Авжеж. Частку репертуару ми мали віддати ідеологічним творам. Навіть було таке: коли хор наш звучав без інструментального супроводу, ідеологічні працівники вбачали у цьому захоплення церковною манерою співу. Наді мною нависали хмари... На щастя, тодішній секретар обкому компартії Стахурський (його батько співав у церковному хорі) виручив мене.
— Чим для вас є музичний фольклор, збиранню, обробці і виконанню якого ви присвятили життя?
— Фольклор — не засіб розважання. Це — оберіг від проникнення чужого в нашу культуру. Я дивлюся на нашу пісню з глибинних позицій. Це більше, ніж мистецький феномен. Ми отримували листи від хворих людей. Вони писали, що наша пісня їх лікує. Справді, вона має енергетичну силу. Ми квітнемо у цьому чарівному саду українських пісень. Пісня людей робить добрими, робить їх Людьми. Подивіться, що робиться з дітьми, коли вони спілкуються між собою в колі народного мистецтва. Це ми можемо споглядати у нашому ансамблі «Цвітень». Діти стають якісь осяйні, піднесені. Я ніколи не чув, щоб вони виявляли брутальність, озлобленість. Навпаки, змалку це — єднання душ. Я переконаний: коли вони виростуть  — будуть патріотами. І їм ми впевнено зможемо довірити своє майбутнє. 
Людмила КУЧЕРЕНКО, музикознавець.