Селянину з чернігівського Рибінська «пощастило» побувати не тільки в концтаборі, а й послужити в армії США
У голодному 1933 році у село Перелюб Коропського району з Конотопського дитбудинку за рознарядкою привезли у пелені пухле дитинча, яке саме не могло ходити, «для підкормки». Сільська влада знайшла йому батьків — бездітну сім’ю Третяків. За кілька тижнів на молоці та супах хлопчик ожив, пожвавішав. Дитинча стільки натерпілося за свої прожиті кілька років, що усе у нього сплуталося — не знав, хто його справжні батьки, яке у них прізвище, чому він залишився без догляду.
— Як тебе звати? —запитували у новій родині.
— Не знаю.
— Де ти жив?
— Не знаю...
У Конотопському дитбудинку, в який він теж не знати як потрапив, йому дали державні прізвище, ім’я, по батькові. Там він став Федір Федорович Зіненко. У 1933 році йому було 4—5 років. Іноді йому згадувалося, як у сні, що у нього є батько, мати, двоє братів, сестра... Нові враження, тепло родини Третяків, які його прийняли як сина, скоро витіснили гіркотні спомини про голодні поневіряння по селах у пошуках шматка хліба.
...У 1942 році Феді як чужаку у селі (хоч протестувала названа мати Марина) староста накинув до його віку два роки і відправив на роботу до Німеччини. Так, по суті, у 14 літ він став 16-річним. У німецькому місті Ульм «покупці» забрали Федю на роботу на суконну фабрику в Гінгені.
Жили у бараках по 60 осіб. На роботу ходили під конвоєм. Годували супом з брюкви та моркви, хлібом, картоплею. Не наїдались. Хотілося їсти ще і ще. Адже хлопці росли... За два місяці привезли дівчат з України. Якось після роботи Федя проходив поблизу юних робітниць, і одна з них окликнула його.
— Як тебе звати? — запитала вона.
— Федя.
— Ти так схожий на мого братика Івана... — зізналася дівчина. Її звали Марусею Тимохівною Коваленко.
Коли Федір розповів, що він якийсь час перебував у дитбудинку, усе стало на свої місця.
— Господи, та я ж твоя сестра, — вражено проказала Маруся.
Хлопець дізнався про сумну долю його справжньої родини: батька, доброго трудягу-господаря, розкуркулили і відправили у Сибір. Родину викинули з добротного будинку, і вона змушена була поневірятись по людях. Від голоду померла мати, десь поділися малолітні брати. Сестричці було у той час десять років, і вона теж якимось чудом уціліла в тому моторошному вирі безхліб’я, бездушності, жорстокості.
Отже, насправді він Іван Тимохович Коваленко. Його батьківщина — село Новомикільське на Луганщині. Почуте вразило: як все-таки несподівано війна, фашистська каторга з’єднали їх докупи за тисячі кілометрів від домівки! (Додамо, що сестра знайшла брата і після війни: у своєму селі його усі родичі упізнали: так він був схожий на батька! — Авт.). Маруся розповідала йому про їхніх працьовитих батьків, як сама виживала в тому лихолітті 30-х.
Тим часом робота на фабриці була важкою. Допікала справжня голодуха. Гурт хлопців вирішив тікати. Йшов поголос, що у сільських господарів годують краще. Це, зрештою, й підбило шістьох до втечі. Серед них був і Федя-Іван (зазначимо відразу: подалі обставини склалися так, що він назавжди залишився з державним іменням, яке не міг змінити, бо в іншому разі мав би клопіт з НКВД. — Авт.).
Утікачі недовго пробули на волі. Їх спочатку запровадили до тюрми, а потім у концтабір Дахау.
— Ох і «наїлися» ми у ньому досхочу... — зітхає ветеран. — Аж кістки світилися! Щодня у печах спалювали до 400 осіб. Нас там 121 тисяча сиділа.
Наближалася до завершення війна. Американська авіація бомбила німецькі міста, і бранців щодня стали виводити засипати ями, урвища. Федір знову потрапив у гурт в’язнів, які вирішили скористатися моментом і втекти. Був кінець 1944 року. Вони сховалися в якомусь чагарнику і голодні, знесилені вирішили пробиватися у бік канонади. Днів через три почули, як по дорозі між горами загуркотіли танки. Подивились: без свастики, не схожі на німецькі. Американці! Вийшли зі свого схову з піднятими руками.
— Нас американські танкісти взяли на броню, — розповідає Ф. Зіненко. — І так їхали до першого привалу. Потім нас оглянули їхні лікарі. Сказали, що їсти багато не можна. Бо помремо.
Через кілька днів «приблудам» видали американську форму, зброю. Вони стали бійцями служби, яка опалювала похідні баню та кухню. Так і пробули на цій роботі до кінця війни. У травні, коли прийшла звістка, що можна повертатися додому, один з американських товаришів не радив робити цього. Зрештою, спочатку й згодились на його раду. А потім дізналися, що відходить останній ешелон на Батьківщину. Защеміло на серці... Захотілося додому, хоч і передчували, що це може скінчитися недобре.
Додому їх не повезли. Пройшли фільтраційні табори. (Енкаведист погрожував: «Якщо кому розкажете хоч слово, де були, що бачили, зашлемо...»). А потім повезли, не знати куди. Три місяці їхали. Опинились аж у Владивостоці. Три роки потому Ф. Зіненко «спокутував вину» у робочому батальйоні у Мурманську.
Повертався в Україну до названої матері. Фашисти спалили їхню хату у Перелюбі, названого батька Андрія Третяка розстріляли. Довелося починати післявоєнне життя у хаті родичів у сусідньому Рибінську. Тут Федір знайшов собі незабаром пару, побудувались. Названа мати прожила разом з ними до останніх хвилин свого життя.
Федір Федорович багато років пропрацював у колгоспі доглядачем телят, на кормокухні. Але найбільше —пасічником. Бувало, на пасіці мав 1200 бджолиних сімей. З дружиною виховали двох синів та трьох дочок. Мають вже онуків.
...Минулого року Федір Федорович їздив до сестри у Новомикільське. Важко туди добиратися і далеко. Та побачились з Марусею. Відвели душу у споминах. Якби не оте зловісне розкуркулення, як би склалося їхнє життя? Та воно склалося ось так. Може, дуже вже по-простому. Федір Федорович не нарікає ні на кого, а ось те, що у малі роки його зробили свідомо сиротою, забути не може.
Рибінськ Корюківського району Чернігівської області.
