Тему нещодавніх загальних зборів Української академії аграрних наук визначила надзвичайна ситуація, що склалася в сільському господарстві країни. Подібний сільськогосподарський рік в Україні спостерігався лише у 1928-му, коли було пересіяно майже 85 відсотків озимих. З посіяних минулої осені 8 млн. га зернових дожили до нинішнього літа 2,9 млн. га (36 відсотків). До того ж посіви, які перезимували, через несприятливі весняні погодні умови в більшості районів, за винятком західного регіону, дали низький врожай зерна — 7—8 ц/га. Засуха і відсутність опадів позначилися і на ярих культурах. Тому можна сказати: зернова проблема сьогодні стала ще й політичною.
Домінують дестабілізаційні процеси
Цьогорічна посуха ще більше загострила складну проблему розвитку агропромислової сфери економіки, передусім її серцевини — сільського господарства. Усі побачили, наскільки ми залежні від періодично повторюваних несприятливих і навіть загрозливих природно-кліматичних впливів. Погода мовби віддзеркалила недосконалість державного регулювання здійснюваних в Україні аграрних відносин. Тож хотілося б сподіватися, що вона допоможе нам істотніше і грамотніше турбуватися про продовольчу безпеку країни, краще дбати про долю селянина-годувальника.
Після здобуття країною незалежності над вітчизняною аграрною галуззю весь час домінували руйнівні, дестабілізаційні процеси, які значно переважали над відтворювальними. Внаслідок цього динаміка розвитку галузі стрімко опускалася до рівня, загрозливого не лише для неї, а й для країни в цілому.
Глибокі суспільно-політичні перетворення на початкових етапах здебільшого супроводжуються соціально-економічними втратами. Але становище, до якого доведено сільське господарство в Україні, поглиблювалося і тим, що галузь набувала приватної форми власності, до якої десятиліттями у кількох поколінь виховувалося винятково негативне ставлення.
Усі ми родом з... колгоспно-радгоспної системи
До раптових змін у сільському господарстві не було готове суспільство, виховане на комуністичних ідеях — селяни, науковці, урядовці. Вчені-аграрії, а особливо економісти і не намагалися пристосувати чи перелицювати теоретичні розробки про колгоспно-радгоспний лад до господарювання в умовах ринкових відносин.
Відсутність теоретичних соціально-економічних розробок (а їх і не могло бути в комуністичній системі), брак досвіду зарубіжних країн, який досі дозувався жорсткою цензурою, кадровий хаос на рівні державного управління, а головне — непідготовленість селян та відсутність у країні фінансових і матеріальних ресурсів — ось що стало причиною розорення українського села. Все було нове і незвичне, здійснювалося швидко і навмання, тому і маємо такі невтішні результати.
Треба визнати також, що нинішні проблеми аграріїв народжені не тільки сучасними прогріхами, а й похибками минулих літ. До 1991 року, як відомо, були деякі позитивні моменти в діяльності АПК. Ми цього не відкидаємо, але не можемо забувати й іншого: сільське господарство розвивалося екстенсивно, а левова частина коштів, як і значні трудові ресурси з сільського господарства, спрямовувалися на розвиток промисловості. І найголовніше — ми мали недосконалу техніку, якої ще й бракувало, а її низький рівень і сьогодні дає негативні результати.
Можливо, саме тому великомасштабне і глибоке реформування аграрних відносин не виправдало сподівань щодо очікуваної результативності в соціально-економічному становищі селян. Тому і маємо діаметрально протилежне: за рівнем розвитку найважливішої для держави галузі Україна відкинута на десятиліття назад, а за деякими показниками — навіть до початку минулого століття. Село опинилося в глибокому соціально-економічному занепаді, а його трударі — в давно небачених злиднях. Нинішнє становище хлібороба-годувальника країни можна порівняти хіба що з періодом громадянської війни та 1932—1933 роками, а також із післявоєнним періодом, особливо 1947 роком.
Сьогодення — віддзеркалення минулого
На початку земельної реформи сільське господарство України хоч і відставало від рівня багатьох країн світу, однак у масштабах колишнього Союзу, а також країн соціалістичної співдружності, займало аж ніяк не останнє місце. З огляду на це, варто розставити акценти стосовно соціально-економічних наслідків аграрної реформи. Донедавна вважалося (а дехто й тепер дотримується такої думки), що першопричиною занепаду сільськогосподарської галузі була аграрна криза. Однак відомо, що вона не могла з’явитися сама по собі, на голому місці. Це — рудименти недоліків минулого, ускладнених у процесі реформування АПК. Особливо руйнівними виявилися, на наш погляд, недосконалість організації і механізмів здійснення реформ.
Визнання чи заперечення цих причинно-наслідкових зв’язків у розвитку сільського господарства може стати визначальним у його подальшому розвитку. У першому випадку воно прискорить подолання глибоких і довгодіючих наслідків, що нагромадилися в минулому і за останні роки, та стане основою переходу до вмілого і ефективного використання хоча б того, що залишилося від великого соціального і природного потенціалу. Йдеться передусім про великі сільськогосподарські підприємства, які зберегли свою цілісність, мають підтримку працівників і населення, на чиїх паях функціонують ці господарства.
За залишковим принципом
Зберігся величезний науковий потенціал в аграрному секторі економіки, який можна залучити і використати за належної підтримки держави. Офіційна влада дедалі більше визнає, що залишковий принцип забезпечення фінансовими і матеріальними ресурсами застосовується не тільки до сільського господарства, а й до аграрної науки. Доки діятиме такий принцип, подолання деструктивних гальмівних процесів у розвитку не тільки сільського господарства, а й економіки країни в цілому, може розтягтися на багато років.
Треба критично оцінити усе неприйнятне і навіть шкідливе, яке мало місце у сільському господарстві до 1991 року: наша галузь розвивалася переважно екстенсивно, ще й на застарілих технологіях, а тому врожайність культур, продуктивність тваринництва і ефективність виробництва були низькі порівняно з розвиненими країнами; на полях і фермах переважала виснажлива ручна праця, яка давала низьку продуктивність. Наприклад, за 1981—1985 роки план виробництва в рослинництві не було виконано з усіх основних видів продукції (зерно, цукровий буряк, соняшник, льоноволокно, картопля, овочі, плоди і ягоди, виноград, хміль); у тваринництві, за винятком яєць, також не виконано план з усіх основних видів продукції (худоба і птиця у живій вазі, м’ясо у забійній вазі, молоко, вовна).
Основними причинами в рослинництві були низький рівень забезпечення технікою: тракторами — на 75 відсотків, зернозбиральними комбайнами — на 68—75, вантажними автомобілями — на 67—70, мінеральними добривами —на 64, засобами захисту рослин — на 50 відсотків. Понад 1 млн. га (8 відсотків) засівався не районованими сортами зернових культур; бракувало й високоврожайних сортів і гібридів. У тваринництві переважав низький рівень забезпечення кормами (на одну тварину, наприклад, витрачалося 27,2 ц кормових одиниць проти передбачених 28,1).
У 1986—1990 роках потреба в машинах для внесення органічних добрив, засобів хімізації і обробки посівів задовольнялася на 37—51, забезпечення тваринництва зернофуражем не перевищувало 50—60 відсотків. Таке матеріальне забезпечення має місце і тепер, але у ще гіршому співвідношенні.
Дамоклів меч відставання
В останній третині 90-х років минулого століття сільське господарство України за темпами розвитку, виробництвом продукції з одиниці площі і на одного зайнятого в галузі та за деякими іншими показниками дедалі більше відставало навіть від Білоруської і Прибалтійських, а частково і Молдавської тодішніх союзних республік. Виробляючи чверть загального виробництва продукції сільського господарства в Союзі РСР, Україна одержувала з централізованих фондів у розрахунку на одиницю земельної площі менше фінансових, технічних, матеріальних та інших ресурсів, ніж інші республіки.
Не можна забувати і надзвичайно велику екологічну шкоду, завдану нашому сільському господарству тоді, коли змушували розорювати віками сформовані і необхідні природі й селянину луки та пасовища, втрати яких вважаються незворотними.
Варто сказати, що потреба у реформуванні соціально-економічних відносин на селі була визнана ще за радянських часів. Реформ потребувало сільське господарство і селяни. Передовим господарствам, передусім колгоспам, де набували розвитку прогресивні процеси і явища, було в тодішній системі тісно. Вони вимагали більшого не лише виробничого, а й соціального та політичного простору.
Потребу в цьому найповніше відчували насамперед керівники економічно розвинених колгоспів і радгоспів, які і в ринкових відносинах непогано розвиваються. Отже, реформи рано чи пізно мали відбутися. Такого висновку наші керівники дійшли ще коли Україна була у складі Союзу РСР. Згадаймо лишень прийняту 1990 року постанову Верховної Ради Української РСР «Про земельну реформу», яку після 1991 року було доповнено реформами майнових відносин власності та організаційно-правовою реструктуризацією сільськогосподарських підприємств.
Шлях з вибоїнами
Проте трапилося так, що цей об’єктивний процес у країні було зіпсовано неприпустимо низьким рівнем соціально-економічної результативності аграрної і земельної реформ. І помилково тут шукати безпосередній зв’язок між здобутою незалежністю і сучасним станом сільського господарства, як і економіки загалом. Хоча б тому, що набуття державою і суспільством незалежності — це об’єктивне явище, в якому втілилася віковічна мрія про вільний розвиток нації у вільній країні. А в основі знедоленості селян — не що інше як велика сукупність чинників, котрі не просто обмежують, а стоять на заваді ефективного використання соціально-економічного потенціалу політичної незалежності країни.
Із-поміж багатьох чинників, що гальмують наш поступ уперед у цій важливій галузі країни, виділимо найголовніші. Якщо земельна реформа, як одна зі складових аграрної реформи, навіть без визначення її мети і завдань все-таки була офіційно задекларована, то аграрна реформа так і залишиться непроголошеною. Досі у країні так і не з’явилася жодна політична сила, яка узяла б на себе відповідальність за проведення на належному рівні аграрної і земельної реформ та аграрної політики в цілому, а також визначила очікуваний соціально-економічний результат від їх упровадження. І третій найважливіший момент: у країні ще не прийнято з цього приводу жодного закону, який визначав би таку силу й окреслив її діяльність.
До великих недоліків і втрат призвело те, що під час здійснення цих реформ на узбіччі опинилися соціальні аспекти розвитку галузі і села, які не були визначені пріоритетними від самого початку і нині залишаються другорядними. Необдумані реформи спричинили соціально-економічний занепад сіл і вражаючу знедоленість переважної частини селян й усіх, хто живе та працює у селі. Вони спричинили незворотні втрати сільського населення; процес скорочення демографічно-відтворювального потенціалу сільських поселень, вирішення чого належить до найскладніших проблем у розвитку кожного суспільства, невпинно зростає.
Реформи, немов броунівський рух
Неможливо також оминути величезні втрати, яких зазнали аграрні реформування від вкрай низького рівня матеріального забезпечення, від того, що не було конкретно визначено відповідальних за проведення аграрної і земельної реформ на всіх рівнях, особливо місцевому. З цих та інших причин замість того, щоб стати системними, реформи у багатьох випадках розвивалися подібно соціально-броунівському руху. І насамперед через відсутність глибокого моніторингу аграрних реформувань та аналіз їх результатів. Адже зміна форми власності на землю — така велика, важлива і неоднозначна проблема, що справжню оцінку її з максимальним наближенням до істини можуть дати лише час та історія. Ми тільки тепер, наприклад, можемо оцінити завдану селу шкоду в період колективізації та насильницького, примусового вступу селян до колгоспів з худобою і реманентом.
Вихід із ситуації, що склалася, вбачається у виборі нетрадиційної для нашої країни, глибоко наукової аграрної політики, котра концептуально відповідала б новітнім аспектам вітчизняних і світових тенденцій. Критерій вибору аграрної політики — побудова суто української моделі стратегічного розвитку галузі. Її загальні принципи: зі світового досвіду відбирати найприйнятніше для вітчизняних умов; постійно орієнтуватися на позитивний результат; враховувати національну особливість українського хліборобства; використовувати на практиці риси колективізму, виховані у нашого селянина упродовж минулих десятиліть.
Розв’язання цього завдання можливе за умов урахування розробок новітньої аграрної політики. Визначальні, на нашу думку, такі.
Пріоритети справжні, а не віртуальні
Пріоритетне визнання у системі аграрних відносин потреб селянства, його соціальних та економічних інтересів. Інтереси держави мають бути похідними від першочергового задоволення інтересів села і його мешканців, оскільки суто державні агропродовольчі інтереси влада зможе забезпечити лише через них. Соціальні потреби села влада не повинна розглядати і вирішувати по-старому — за залишковим принципом. Село і всіх його мешканців треба назавжди вивести зі стану безнадії, постійного страху за майбутнє. Далі так жити за залишковим принципом споживання фінансових і матеріальних ресурсів воно не може.
Держава, формуючи аграрну політику, має планувати не лише соціально-економічне, а й суспільно-політичне майбутнє села з одночасним визначенням шляхів, напрямів, етапів і концептуальних механізмів його забезпечення. Без глибокого, добре усвідомленого передбачення того, яким суспільство, селяни і держава в особі її владних структур хочуть бачити подальший розвиток села на найближчу середньострокову і стратегічну перспективу, вона не зможе забезпечити його майбутнє з точки зору національних інтересів.
Найважливіша складова у розв’язанні цієї проблеми — реальне визнання сільського господарства базовою галуззю економіки країни, після чого необхідно регулювати і забезпечувати її потреби. Крім того, процес відродження села має бути захищеним такою макроекономічною політикою, що унеможливлювала б явища, подібні до тих, які в минулому і тепер супроводжують сільське господарство.
Підвищення стратегічної спрямованості аграрної політики. Адже відомо, що цілеспрямований і чіткий погляд у майбутнє завжди сприяє успішному розв’язанню найважливіших і найскладніших проблем. Це цілком підтверджується сучасною практикою в аграрному секторі економіки. Зокрема, відсутність всебічно відпрацьованої і схваленої аграрної політики спричинила ситуацію, з якої не скоро вийдемо. Для ілюстрації варто згадати хоча б те, як розв’язували у нас в минулому великомасштабні завдання на основі річних і п’ятирічних планів, загальнодержавних програм тощо.
Надання новій аграрній політиці поступальної інноваційної сутності, що є складовою аналогічної моделі розвитку всієї країни. А це передбачає переведення галузей економіки на дещо вищий технологічний рівень розвитку на основі мобілізації інноваційних стимулів.
Пліч-о-пліч з агронаукою
Запорука розв’язання цієї проблеми в аграрній галузі, окрім іншого, — збереження в ній високого наукового потенціалу і досягнень науково-технологічного рівня. Саме це і повинно стати пріоритетною умовою забезпечення в ній великомасштабної інноваційної та інвестиційної діяльності. В агропромисловому комплексі вона одержала прискорення на основі узгоджених дій між Мінагрополітики та УААН. З-поміж них концептуальними є такі: формування та розвиток інноваційних структур АПК, в тому числі інноваційних центрів, венчурних операторів, технопарків і технополісів; сприяння створенню високоефективного ринку інтелектуальних технологій АПК, захисту об’єктів інтелектуальної власності, випуску наукоємної продукції, відпрацюванню механізмів запровадження інновацій у виробництві; створення і перехід на інноваційну модель розвитку з використанням спеціального режиму технологічних парків у насінництві та племінній справі з використанням відповідних науково-прикладних надбань в інших галузях знань і практики тощо.
Підвищити відповідальність за аграрну політику і державне управління галуззю. Назавжди у минуле має відійти практика, за якої управлінські структури усіх рівнів, користуючись правом, перекладають обов’язки за прийняті рішення на підлеглі структури, тому практично уникають відповідальності. Сучасна практика дає підстави для важливого висновку: у системі управління сільським господарством відповідальність перебуває у рудиментарному стані. Останній і став основною причиною жалюгідного становища сільського господарства. І в минулому, і нині.
Дорога манівцями
Формування аграрної політики на засадах системної її реалізації. Це означає, що в управлінні аграрним сектором економіки необхідно перейти від формально проголошуваної комплексності до реальної системності. Останнє означає, що елементи, взаємозв’язки і взаємовідносини мають бути побудовані так, щоб вони відповідали вимогам внутрішньосутнісного наповнення системи, були достатньо опрацьовані в науково-прикладному відношенні, узгоджено виконували в системі чітко визначену для кожного з них функцію і якомога повніше проявляли свій потенціал щодо ефективного одержання визначеного наперед кінцевого результату розвитку системи. А ще — врахування в державному управлінні аграрною політикою відносної рівності всіх основних чинників її ефективного функціонування.
Важливість такої постановки і практичного втілення проблеми зумовлюється тим, що потрібного кінцевого результату можна досягти лише за умови взаємодії сукупних чинників виробництва — соціальних, фінансових, матеріальних, організаційно-управлінських тощо. Безпідставно очікувати успіху від зосередження уваги на окремих чинниках чи їх споріднених групах за недооцінки інших моментів, як часто буває в сучасних умовах.
Підвищення соціально-економічних результатів аграрних відносин. Неоднозначність оцінок цих відносин зумовлена передусім іх низькими результатами. Подолання такої негативної тенденції набуває найважливішого значення для новітньої аграрної політики, її визначальної складової. Нова політика має вирішити кілька найважливіших завдань: надійно закріпити і далі розвивати позитивні надбання в усіх без винятку складових аграрних відносин — земельних, майнових, організаційних тощо; створити передумови для реалізації цих надбань виробниками усіх форм власності, які забезпечували б прискорення процесів становлення; сприяти утвердженню на селі приватного сектору, середніх власників і господарів, забезпечуючи до того ж їх соціальну захищеність; вивести на значно вищий соціальний, організаційний та економічний рівень орендні відносини. Останні, крім іншого, розглядати як відносини взаємозацікавленого соціального партнерства.
Поступово орієнтувати аграрну політику на подолання соціально-економічного занепаду сільськогосподарської галузі й концентрувати для цього значні фінансово-матеріальні ресурси. Долати занепад можна лише з належною нормативно-правовою базою. Однією з її найважливіших складових міг би стати закон України «Про відродження аграрного сектору економіки» або інший подібний законодавчий акт, де були б чітко сформульовані положення стосовно фінансово-матеріального забезпечення галузі.
Місце і роль аграрної науки в формуванні і здійсненні новітньої галузевої політики переоцінити важко. Але як тоді розцінити зменшення забезпечення фундаментальної аграрної науки фінансово-матеріальними ресурсами? Про це, зокрема, досить грунтовно йшлося на нещодавніх загальних зборах Української академії аграрних наук. Вчені змушені були прийняти звернення до уряду про виправлення такого скрутного становища.
Варто відзначити, що навіть у цих складних умовах ученим вдалося одержати вагомі результати, що збагачують науку і практику. Науковці опрацювали, зокрема, більшість чинних нормативно-правових актів і організаційно-методичних рекомендацій стосовно земельної і аграрної реформ. Над цими проблемами і нині працює Інститут аграрної економіки УААН. Проте на практиці наукові розробки не завжди ефективно використовують, що негативно відбивається на результатах аграрних реформувань.
Відрадно, що вченим удалося відстояти свою позицію щодо неприпустимості будівництва у наймальовничіших місцях і на родючих землях сумнівних агроміст; науковці рішуче виступили проти шкідливої ідеї стосовно переваг вирощування сільськогосподарських культур на дрібноконтурних ділянках, що орієнтувало на розпорошення великих земельних масивів; більшість вчених були одностайні щодо збереження земельної, майнової та виробничо-господарської цілісності великих сільськогосподарських підприємств і невиправданості їх перетворення на дрібні агроформування. Вчені також проти поспішного включення сільськогосподарських підприємств у ринковий обіг без опрацювання надійної нормативно-правової бази і відповідної інфраструктури.
Не всі прислухаються до порад
На жаль, доводиться констатувати, що в багатьох випадках наука безсила через несприйняття управлінцями та господарниками різних рівнів і форм власності обгрунтованих рекомендацій. Це стосується таких питань, як паювання земельних угідь, внесення до пайового земельного фонду примусово розораних свого часу лук і пасовищ, розміру орендної плати на надто низькому («жебрацькому») рівні, який набагато менший, ніж у світовій практиці. Поза увагою залишилася чітка позиція видатного вітчизняного економіста академіка Івана Іларіоновича Лукінова, до наукових поглядів якого прислухається світова економічна спільнота, про потребу оцінки здійснюваних реформ за критерієм зростання реального ефекту.
Проблеми формування нової аграрної політики викладеним вище не вичерпуються. Їх набагато більше, усі вони багатоаспектні і складні. Тому науковці-аграрії вважають своїм обов’язком і надалі так працювати, щоб допомагати законодавчій і виконавчій владі долати складні проблеми нашого села.
Михайло ЗУБЕЦЬ, народний депутат України, академік УААН.
Володимир ЮРЧИШИН, академік УААН.
