Легендарний, гетьманський, а нині жіночий

Крупицько-Батуринський монастир, розташований на лівому березі річки Сейм біля Батурина та села Осич, як припускають історики, існував ще в XІ столітті. Хоча достовірних документів, що підтвердили б цю гіпотезу, на сьогодні не збереглося. Відомо лише, що засновано його в пам’ять явлення чудотворного образу Святого Миколая. А назву свою — Крупицький — отримав два століття потому. Як переказує легенда, під час татарської навали під захистом високих мурів монастиря сховалися монахи й мешканці навколишніх сіл. Після довгої облоги їстівні запаси було вичерпано і людям загрожувала смерть від голоду. Але всіх урятувала і наситила крупа, що посипалася просто з неба... Майже чотири століття ця крупа зберігалася на престолі головного храму в срібному ковчежку.

В описі 1636 року зустрічаємо: «...В слободе над озером на горе устроен монастырь, и поставлено две деревянные церкви: во имя Успения Богородицы и во имя Троицы. Около сделан вал земляной и огорожен тыном дубовым колотым, а на воротах колокольня деревянная рубленая».

Піднесення Батуринського монастиря почалося в середині ХVІІ століття, коли Батурин став гетьманською столицею. В 1680 році на гроші генерального судді Івана Домонтовича було побудовано головну цегляну п’ятибанну церкву у візантійському стилі, названу на честь Святого Миколая Чудотворця. Авторство будівлі приписується знаменитому архітекторові й військовому інженерові тих часів Адамові Зерникову. В масивному підземеллі собору зберігалися основні цінності монастиря та був розташований некрополь, де ховали членів родин козацької старшини. Історики свідчать, що тут упокоїлися також дружина й діти гетьмана Івана Мазепи.

«Набожные казаки жертвовали излюбленному казачеством монастырю богатства, добытые на войне, делали щедрые вклады из своих сокровищ, добытых у турок и ляхов». У роки свого розквіту монастир являв собою великий промислово-господарський комплекс.

Але найбільшою принадою для освічених діячів епохи Бароко була монастирська бібліотека. На кінець ХІХ століття після численних історичних пограбувань і руйнацій, що випали на долю монастиря, у ній налічувалося понад 400 книг. Серед них — знаменита Острозька біблія Івана Федорова (1581 рік).

Для церковної еліти вважалося за велику честь послужити тут ігуменом. Один із найвідоміших ігуменів — Дмитро Ростовський, автор 12-томної праці «Житіє святих». Служило тут також багато інших святих подвижників.

У 1708 році російські війська на чолі з Меншиковим зруйнували Батурин, а унікальну святиню перетворили на купу цеглин. Духовенство, яке підтримувало Мазепу, було відправлене до Соловецького монастиря.

Лише через десятиліття обитель почали відбудовувати. Але не встигла вона піднятися з руїн, як Катерина ІІ своїм указом вилучила значну частину угідь на користь держскарбниці імперії...

Після революції тут розміщувалися дитячий притулок і школа. Пережили монастирські стіни й шквал вогню німецьких окупантів.

Але час, негода і люди не пощадили ці мури. Собор, некрополь, ікони і майже всю унікальну бібліотеку було знищено...

Нині Крупицько-Батуринський монастир відроджується. Втретє, по 80 роках небуття.

Після того, як у травні 1999 року будівлю було визнано аварійною й небезпечною для школярів (дах протікав, шифер зсунувся), школу було перенесено, а територію — передано церкві.

Уже 29 жовтня сюди приїхали перші дві монахині — Дорофея та Афанасія: сестри по церкві, мати і донька в миру. Мешканці навколишніх сіл радо допомагали в господарчих справах, перетворили величезні дерева, що росли навколо храмів, на паливо. Вони й зібрали для новоприбулих п’ять возів їжі: картоплю, овочі, консервацію.

Нині до чорниць приєдналися три послушниці. Тепер їх п’ятеро. І вони гуртом опановують два з половиною гектари угідь монастиря. В планах — відновлення дзвіниці, Спасо-Преображенської церкви, огорожі. А також усипальниці: необхідно впорядкувати розорені й спаплюжені могили. Археологам, яких запросили відшукати могили й відновити межі зруйнованого храму, довелося копали дуже глибоко — до шести метрів. Бо — важко уявити — на глибині чотирьох метрів була вибрана вся цегла.

Про все це розповіла нам матушка Дорофея. Пісенним, оксамитовим голосом розказала і про свій шлях до монастиря. Нині найбільше за все вона жалкує, що, незважаючи на невпинний потяг душі до православ’я змалечку, у віру прийшла надто пізно, близько півтора десятків років тому. Родом вона з Одещини. З 22 років відвідувала Грецьку церкву по вулиці Карла Маркса в Одесі (дивне поєднання, чи не так?). Слухала, але мало що розуміла. Лише після того, як прочитала Євангеліє, все зрозуміла й прийняла. В миру вона була математиком за освітою, працювала програмістом. Старанній і розумній співробітниці НДІ «світила кандидатська»... Але життєва дорога круто завернула спочатку до роботи в одному з Одеських храмів, а згодом і до «монастиря на острові». І матушка Дорофея щаслива цим.

Поряд із матір’ю-сестрою служить її дочка Афанасія. В монастир вона постриглася навіть раніше за матір, полишивши задля цього інститут на четвертому курсі.

При монастирі велике господарство: рибний ставок, 200 курей, корови. І попервах було дуже важко. Але місце це так сподобалося обом відразу, як приїхали сюди, що, не зговорюючись, обидві сказали, наче видихнули: «Приїхали додому».

На згадку про це святе місце в кожного з нас залишився невеличкий папірець зі словами молитви «Не нам, Господи, не нам, но імені Твоєму». Монахині монастиря називають його «цеглинкою» і за кожну куплену парафіянами планують придбати справжню цеглу. Щоб згодом відбудувати головний храм обителі.

Такі самі папірці-«цеглинки» з іменами доброчинців у спеціальній капсулі буде вмуровано в фундамент відродженої будови. Щоб нащадки побачили, зусилля скількох людей вкладено в побудову цього храму.