Зіновій Григорович ПАСТЕРНАК після закінчення в 1971 році Дніпропетровського гірничого інституту пройшов шлях від маркшейдера до генерального директора найпотужнішої на Донбасі вугільної компанії «Краснолиманська». Він — заслужений шахтар України.

Рецепт один: робота до сьомого поту

— Зіновію Григоровичу, до вашого приходу на посаду директора шахта «Краснолиманська» була, як кажуть на Донбасі, лежача, а тепер — лідер вугільної галузі. Чим пояснити такі дивовижні метаморфози?

— Роботою до сьомого поту. Інших рецептів немає. А 1994 рік, коли я очолив шахту, був, мабуть, найважчим у моєму житті. Ви читали знаменитий роман французького письменника «Жерміналь» про безпросвітне, тяжке шахтарське життя приблизно років півтораста тому? Щось подібне було тоді й у нас, та ще в гіркому постперебудовному соусі: розвал, скрутні часи...

На головному скриповому комплексі є підйомна машина, обладнана барабанним колесом діаметром шість метрів, гірники називають її серцем шахти. Так-от у цьому серці нарахував тоді 21 тріщину, довжина однієї з яких сягала 1,5 метра. Що казати, скрип немовби символізував собою стан усієї шахти.

Нині колектив «Краснолиманської» виріс до шести тисяч осіб, і зарплата в нас утричі вища, ніж у середньому по галузі. На найгарячіших ділянках люди заробляють до 3 тисяч (!) гривень на місяць.

Кілька років поспіль «Краснолиманська» видає на-гора по три і більше мільйони тонн вугілля. Хоча за всіма науковими підрахунками, за можливістю стволів і вентиляторів, потужністю пластів і гірничо-геологічними умовами шахта може видобувати щонайбільше 1,8—2 мільйони тонн. А ми в 2002 році видобули 3340 тисяч тонн вугілля.

Розумні теж ходять угору

— Ви дали практично виробленій шахті друге життя. Як це вдалося?

— Шахта виробляє свій ресурс, і треба щось робити: або будувати нову шахту на перспективній ділянці, або власноруч зводити новий блок, щоб дати «Краснолиманській» друге дихання. Перший варіант відпадав, бо в держскарбниці грошей — яку цигана в кишені. І тоді ми наважилися на безпрецедентний в економічній історії України, а може, і в СНД, крок —власними силами, за рахунок внутрішніх інвестицій будуємо новий блок. Мені казали: «Зіновію, це —авантюра, навіщо голову сунеш у петлю?» Але іншого виходу не бачив. Та й ризик був не картковий, ми все порахували, промоделювали за участю науковців нашої галузі. Щоправда, справа вимальовувалася грандіозна, не для слабких духом. Довелося фактично будувати нову шахту.

Шахтний блок — справа дорога, складна. На поверхні будівельний майданчик не справляє особливого враження. Ось якби цей складний в інженерному плані ствол підняти на-гора, тоді всі могли б помилуватися гірничою спорудою, що вдвічі-втричі вища за хмарочоси та найзнаменитіші телебашти. Адже ствол діаметром 3,5 метра пробурили на глибину 860 метрів! Тепер будуємо вентиляційний ствол — легені шахти, який маємо намір здати нинішнього року. Він дуже потрібний, адже гірничі виробки пішли не тільки вглиб, а й ушир, загальною протяжністю 86 кілометрів.

Економіка сильна законами

— Ви самі щойно сказали, що на будівництво блока потрібні були великі гроші. Звідки вони взялися? Невже вдалося зірвати у капіталістів джек-пот?

— Аякже, треба ми їм, як попу гармошка. Ніхто не прибіг з грошіма — ні наші, ні америкаці. Нас буквально врятував закон про спеціальні економічні зони та зони пріоритетного розвитку, що набув чинності на Донбасі. Завдяки цій віддушині ми захистили вісім (!) інвестиційних проектів на суму 103 мільйони доларів США.

Згідно зі згаданим законом шахтарі отримали пільгу на прибуток. Оцей прибуток і вкладаємо в капітальне будівництво. Повним ходом ведемо будівництво нижнього горизонта на глибині 860 метрів. Тут нині чотири дільниці, а запасів вугілля, за нашими розрахунками, вистачить на 25—30 років.

Хочу підкреслити: зі збільшенням видобутку вугілля кількість підземних дільниць видобутку не збільшилася. Це завдяки сучасній гірничодобувній техніці, новій технології. 

Самі розумієте: що глибше йдуть шахтарі, то їм важче. Бо із заглибленням на 100 метрів температура порід зростає на чотири градуси, а вугільний пласт тонший, та ще з домішками колчедану, твердого, як граніт. Більший приток води, підвищена газоносність та інші напасті. Хочеш не хочеш, вартість вугілля зростає...

Не хотів би згадувати цю тему всує, але, перехрестившись, скажу: для безпеки шахтарської праці грошей не шкодуємо. У зв’язку з підвищеним гірничим тиском створили дві дільниці з ремонту виробіток, а також дільницю з прогнозування гірничих викидів. І, як логічне продовження, — дільниця, що виконує заходи із запобігання цим несподіваним викидам. Тому вся шахта оповита павутиною датчиків, високочутливих приладів. Біля комп’ютера сидить оператор і постійно слухає гірничий масив. Є, звісно, добре налагоджена система із боротьби з метаном.

Гірникові не можна задовольнятися синицею в руці, він просто приречений думати про журавля в небі. Сьогодні шахтарі відробляють лаву, а наступне крило готують на п’ять років раніше. А на підготовку блока йде добрий десяток років. І все це потребує вкладання великих коштів. Скажіть, у якій галузі є щось подібне? Хіба що в космонавтиці. Ось чому навіть у багатих країнах з налагодженою ринковою економікою шахтарі отримують від держави дотацію.

Не вірте розповідям про те, що вугільна галузь за своєю природою приречена на збитковість. Біда в тому, що економічні закони в нас такі — хоч зі шкури пнися, все одно будеш голий, як бубон. Візьміть той самий ПДВ. Вдумайтеся в сенс цього страшного вірусу нашої економіки! Адже споживач і так платить за вугілля з урахуванням цього податку, то навіщо дерти з дотаційної галузі, як з рідного батька? А за рахунок чого розвивати оборотні кошти, виділяти кошти на соціальний захист робітників? Це для нас сьогодні —питання життя і смерті, бо шахтарі «Краснолиманської» пішли на великі глибини, витрати на видобуток вугілля дедалі зростають. Але комусь дуже хочеться зарізати курку, яка несе золоті яйця.

Згідно з програмою «Українське вугілля», затвердженою Кабінетом Міністрів, ми маємо отримувати щорік 70—90 мільйонів гривень на капітальне будівництво. Минає рік за роком, але шахтарі отримуають з обіцяного мізер. Ось і виходить: коли треба здійснити трудовий подвиг, — держава стає Батьківщиною, а коли треба платити за рахунками, Батьківщина перетворюється на байдужу державну машину.

Особисто я бачу вихід у тім, щоб держава залишала вугільному підприємству ПДВ як компенсацію за недовиплачені капвкладення. Нам вдалося зберегти виробництво від його розтягання під виглядом приватизації. Разом зі збагачувальною фабрикою створили державну вугільну компанію. Була спроба приватизувати центральну збагачувальну фабрику, віддати її до інших рук. В цьому разі шахтарі не мали доступу до реалізації своєї продукції, і позбувалися прибутку. Тим, хто зі шкури пнеться, щоб у нас щось «прихватизувати», відрубати шматок жирніший, кажу: ви, панове, приватизуйте кайло, а я — кнопку на вантаженні вугілля...

Альтернативи нема

— Проте не хлібом єдиним живе людина. У шахтарів хліб, що називається, чорний. Важкий хліб.

— Сказати про те, що «Краснолиманська» щорік переказує до місцевого і державного бюджетів понад 40 мільйонів гривень — це аж ніяк не все сказати. На повному забезпеченні шахти сучасний санаторій-профілакторій, чотири дитячі садки, де щомісячне утримання дитини коштує шахтарській сім’ї лише... 3,5 гривні. Гірники відпочивають у чудових санаторіях на морських узбережжях. У великій пошані спорт. Пишаюся тим, що в нашій спортивній дружині вже понад 700 осіб.

Повертаючися до больових точок нашої розмови, хотів би наголосити: вугіллю як енергоносієві альтернативи в Україні немає, а отже, вибору — бути чи не бути здоровою повнокровною вугільній галузі — також нема.

Анатолій БАС, Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ.

Донецька область.