У світі одним з показників добробуту суспільства є інтерес до видань про мистецтво. У нас таких видань мало, це вже погано, тим гірше, що образотворче мистецтво, усім колись зрозуміле «без перекладу», нині стало ускладненим, герметичним. Тому дуже втішає поява нового журналу «Українське мистецтво». Він потужний, як і коло його засновників (столична Спілка художників, Фонд сприяння розвитку мистецтв, Національна академія мистецтв, Інститут проблем сучасного мистецтва, Українське представництво асоціації арт-критиків, Спілка критиків та істориків мистецтва, Швейцарська культурна програма-Україна).
Перші номери нових журналів часто грішать тим, що починають «від Адама», дають потроху всього — окрім цілісного уявлення про предмет, як ото буває в безалаберних енциклопедіях. Цей журнал теж «енциклопедичний», але це енциклопедія не розрізнених фактів, а певних новочасних мистецьких тенденцій, чого й чекають від такого видання не лише митці, а й просто люди, охочі до серйозного читання. Їм важливо, щоб про серйозне говорилося нормальною мовою. До таких належать більшість читачів нашої газети, тому ми звертаємо увагу саме на цей бік справи. І чудово, що в «Українському мистецтві» теж на це увагу звертають: термінами, для простих смертних недоступними, тексти журналу не надто перенасичені. Добре ілюструє це, скажімо, фраза зі статті Вікторії Бурлаки про сучасне актуальне мистецтво: «М’який ідіотизм, який художник примудряється знаходити на обличчях нормальних людей...» — це можна цитувати в будь-якій компанії!
Це важливо, адже багато хто з нас хотів би уміти оцінювати мистецтво — але нас відлякує зарозумілість мистецтвознавства. Не варто боятися! Щоб переконатися в цьому — спробуйте читати журнал не спочатку, а, скажімо, зі сторінки 54-ї, зі статті Олексія Роготченка «Сьогоднішнє мистецтво здалеку й зблизька». Там є рядки: «Прізвищ сильних талановитих митців можна було б навести сотню чи навіть більше ... це люди, віддані українському образотворчому мистецтву, які мають визнання на батьківщині і є дуже гарними, цікавими і професійними митцями. Вони, безперечно, досягли у своїй творчості європейського, а подекуди світового рівня. Досягли — і тільки. У нас, на жаль, немає прикладу перемоги сучасного мистецтва на світових рівнях. І це не тому зовсім, що українські митці бездарні чи погані. Просто такого рівня творчості досягли художники переважної більшості цивілізованих країн. В цьому змаганні немає переможців. У всіх рівні можливості, а з появою Інтернету і рівна обізнаність. Образотворче мистецтво світу досягло межі, де лідера вже не існує і, мабуть, ніколи не буде. Намагання зацікавити глядача, цінувальника новими знахідками сьогодні є життєвою необхідністю і засобом виживання усього, що претендує на звання «мистецтво». Це логічно і цілком нормально. Ненормальним є нерозуміння проблеми і спроби в будь-який спосіб привернути до себе увагу, котрі часто перетворюються на посміховисько, гідне хіба що жалю, так само, як і бажання продертися в лідери, експлуатуючи суто політичні, військові, сексуальні чи етнографічні важелі...
Що ж цікавить художню світову громадськість сьогодні? Невже нічого? Зовсім не так. Останнім часом знову повертається мода на стиль, який встигли назвати «фігуративізмом» — зображення конкретної людини в конкретній дії. Тим часом у світі цілі прошарки сучасних митців вже не вміють намалювати руку, не кажучи вже про фігуру в цілому. Багато хто не вміє, а багато хто вже й не хоче. І тому цілком істотним є підвищений інтерес до країн, мистецтво яких збудоване на реалістичних засадах. Поміж них — Україна. Дуже добре і радісно таке розуміти. Бо якщо у такому великому, перенасиченому, безкопромісному світі знайшлося те, що привернуло увагу до української образотворчості — слава Богу! Адже є десятки, сотні країн, мистецтво яких у світовому контексті нецікаве вже зовсім».
Правда, не страшно читати? Тож читайте далі самі. А я зверну увагу ще на одне: на першій сторінці обкладинки журналу стоїть не звично-сором’язливе «Ціна договірна», а горда цифра «15 грн.»! Якщо художні альбоми коштують 500 і