Редакційна пошта свідчить: люди, мимоволі чи ні, проводять певні паралелі між 1933-м і 2003-м роками. Йдеться не про буквальні збіги, а лиш про найочевидніше в обох випадках — про нещирість влади. А влада й рада старатись: ось вона вже знайшла винуватців зростання цін на хліб, і вже прокуратура завела справи на тих винуватців, і навіть прем’єр їм обіцяв ноги переламати й голови відкрутити. Колись радвлада теж швидко шукала винуватців «тимчасових труднощів на селі» (так це звали у 33-му році). Варто подумати: чому «молода країна Рад» і «наша молода держава» так люблять називати себе молодими-невинними? Щоб легше знаходити «винних»? Тому читачів, котрі пропонують не відзначати річницю 33-го року, можна зрозуміти й так: держава (наскільки їй підказує дівоча пам’ять), голоду не знала і не знає — то чи має вона моральне право вказувати, як нам відзначати цю дату?
Згадаймо про живих
«Моя бабуся померла недавно, на 94-му році життя. Саме від неї я вперше дізналась про деякі сторінки нашої історії, що не вивчались у школі. Тому в часи гласності я не була шокована, як більшість моїх знайомих, інформацією про репресії і голодомор. Але те, що зараз відбувається в нашій країні, мене справді хвилює. Правда, голодомору немає, але скільки голодних! В Києві, звісно, інше життя. А що в маленьких містечках і по селах? Як можна жити на мізерні пенсії і зарплати? Пенсіонери змушені тяжко працювати, щоб вигодувати худобу. Та не для того, щоб самим їсти те м’ясо, а щоб продати кабана й заплатити за газ та світло. Україна стала країною контрастів: хтось їде на Канари, а комусь нема за що хлібця купити. Тому мені здається, що надто цинічно вкладати шалені кошти в будівництво меморіалу жертв голодомору 33-го. Краще звернути увагу на живих людей, щоб через 70 літ не довелося вшановувати пам’ять жертв 2003-го.
Ольга Тарасова,
Лозова Харківської області».
У кого спитати
«Почему мы должны спрашивать доморощенных коммунистов, этих проходимцев-аутсайдеров, о том, были ли у нас голодоморы в 20-е, 30-е, 40-е и длящиеся уже десяток лет в 90-е годы или нет? Они утверждают, что голодоморов не было. С этим детским лепетом вступают в дискуссию серьезные люди! А почему не показывают (а должны бы крутить постоянно) документальный фильм о голоде 1932—33 гг. на Полтавщине? Когда я его смотрел, со мной был шок. Когда показывали, как наши народные радетели уводили со двора голодающего крестьянина корову, то я подумал, что это кто-то заснял случай с нашей семьей в начале марта 1946 года: точно такое подворье, все точно так происходило, даже буренка похожа на нашу. Хотя с нами это было не на Полтавщине, а в моем селе Романовка Белолуцкого (ныне Белокуракинского) района Луганской области. Кстати, второе мое родное село (в двух верстах от первого), Климовка (Климівка) исчезло с лица земли во тьме неперспективности. Была родина, и нет ее. Все равно, что Человек — был, и нет его более. Что печальнее на свете? У нас никогда не было летописцев истории рода. Коммунисты их вытравили, и теперь я не знаю, кто были мои предки. И уже не узнаю, потому что одних уж нет, а те далече, а я, по воле судьбы, не могу выехать за город (полвека труда металлургом!). Я погибаю во вселенском Одиночестве.
Стефан Романенко, ветеран и инвалид труда.
Алчевск Луганской области».
Непотрібна тема
«Некоторым профессорам, кандидатам наук, писателям, философам! Тема о голодоморе не интересная и, простите, глупая. Кстати, что такое «голодомор», вы ненайдете ни в одном словаре. Это слово придумал покойный В. Чорновол. Так вот, в тот так называемый «голодомор» мне было одиннадцать с половыною лет. Все хорошо помню. Был голод. Причина голода в том что местами, в регионах Украины, был неурожай (засуха), местами вымочило дождями. В тот голод в нашем селе были беженцы из Полтавы, жили по соседству. В беседах о том, что тогда был голодомор, не было и речи. В нашем селе в тот голод умер один человек. В колхозе «13 річчя РСЧА» тогда раз в день подкармливали людей. Государство выделяло гречневую муку, с нее в колхозном дворе варили галуки. Давали по два галука с приваром на члена семьи. В нашем регионе я неслышал чтоб в тот голод ели людей. Теперь же во всех селах нашего региона и по Украине за 12 лет реформ кладбише увеличилось в 2—3 раза. Не выдержав пыток «реформы», люди уходят из жизни. Какая-то пародия насаждается «голодомором». Зачем нам было морить людей? Нам нужны были рабочие руки. Надо было поднимать тяжолую индустрию. Кругом кишели враги. В молодой республике надо было укреплять обороноспособность. Сталин ходил всю жизнь в шинели, ни в одном банке не наложил себе миллионов, но ломать колоски никому не позволял, это правда. А вот нынешние реформаторы мигом сломали всю нашу страну. И вообще зачем нам тема о голодоморе? Лучше бы вы подали реферат или диссертацию, как ликвидировать кризис, безработицу, нищету в нашей стране. А то сидите в прекрасных зданиях, что построила было Советская власть, повыдоблбливали с них серпы, молоты и колоски да еще и черните ее. А что построили деятели нового режима? Ничего, только разграбили то народное достояние. И на этом поприще строят себе «хатинки». Я тоже профессор. Но профессор патриотизма. Прошел университеты, от коллективизации, войны до сегодняшних пресловутых реформ. Так что давайте не оправдываться голодомором-33 за свой 12-летний голодомор. Знаю, что этой статьи не напечатаете. Но хотя сами почитаете. Я разменял девятый десяток, мне есть что сказать, проживши в политической борьбе большую и сложную жизнь.
Иногда Михаил Александрович, фронтовик, инвалид ІІ группы, ветеран труда.
Репки Черниговской области».
Голодний бог Ерот
«Я родом з села Убіжичі на Чернігівщині. До колгоспів сім’я жила в добрі й злагоді. Землі мало (сім десятин з сіножаттю), але тато був працьовитий і вдатний до ремесла. 1930 року перейшли у нову хату, а стару комору тато віддав бідному сусідові Івану Свєшку. Про цю комору ще буде мова далі. Колективізація в Убіжичах почалась із суперечок у хаті, мама часто плакала. Якось ми лягли спати, і тато був з нами, а ранком тата не стало. Бо голова сільради Микита Симончук, добра людина, сказав йому: «Прокопе Денисовичу, якщо ви не подали заяви до колгоспу, то негайно ідіть із села, бо завтра таких висилатимуть». Вночі тато запріг коня й поїхав на Гомельщину, де став лісорубом. Як нас виганяли з хати, не пам’ятаю. А вже коли мама з нами сиділа на клунках, підійшов той Іван Свєшок, якому тато комору подарував, і каже: «Бери, Лєно, дітей та йди жити в мою стару хату!» Тоді він був активістом і зайняв один з кращих дворів у селі — Івана Затули, якого вислали з сім’єю на Соловки. Перший ранок у Свєшковій хаті запам’ятався тим, що все було близько, бо тісно. У тій хаті я, мабуть, вперше плакав — не було чого їсти, бо все витрусила проклята бригада. Ті бригади ходили по хатах і брали не тільки хліб, а й речі. Мама казала: «Іди, синку, надвір, послухай, де голосять!» Як голосили близько, мама речі ховала. Але вони прийшли і таки забрали мамину кожушку, останню вдяганку на зиму. Потім мама попросила сусідку Одарку, щоб та відкупила кожушку і повернула нам за певну плату (частину награбованого активісти брали собі, решту продавали колгоспникам). У нашому краї такого голоду не було, як на півдні, може, тому, що на Чернігівщині виручав ліс.
Зиму 1932—33-го мама працювала на сім’ю Свєшків, у них було багато дітей і хатньої роботи, а добра господиня щось давала нам з харчів. Хліб клали на найвищу полицю, щоб діти не дістали. Потім з’явився інший хліб, схожий на кавалок грязюки, він уже лежав на столі, але його було важко їсти. Запах того хліба я й зараз чую, як буваю десь біля болота.
Померла з голоду сусідка Каржиха, баба Могильна, потім молода мати двох дітей мого віку. Ще пам’ятаю, як тоді ходили діти до школи. Вчителька Грабовська подбала, щоб дітям давали щодня щось варене. Не пам’ятаю, щоб діти ходили до школи з книжками, а бачу й тепер, як кожен у руках ніс миску. Мені прикро було, що я не школяр, а ще й син підкуркульника.
У Свєшка жили ми осінь і зиму. Навесні, як ще лежав сніг, він сказав мамі: «Я не проти, щоб ви тут жили, але влада докоряє, що приютив сім’ю куркуля...» Нас прийняла сім’я Гаврила і Євпраксії Вечірських: одна кімната і троє дітей, але дядько Гаврило був веселий, учив мене й сина Василька співати. Та скоро активісти вирішили здивувати світ лазнею, і їхній вибір упав саме на двір дядька Гаврила. Дядька розкуркулили, а хату почали калічити під лазню. А дядькові пізніше трійка в Ріпках дала 10 літ як ворогу народу (він повернувся аж у хрущовську відлигу). Тепер пустила нас до себе сім’я одноосібника дядька Митра Пушки. Була весна, ми їли щавель, бруньки, молоді пагінці сосни. У Пушків жили недовго — через мене. Якось прийшли хлопці й дівчата з комсомольським секретарем Аксентієм Мажугою. Він сказав, що тут буде комсомольський штаб. Згребли й кинули в куток наше майно, ікону, а на її місце повісили портрет Сталіна, ще якісь картинки, і все обвішали гілками калини. Я хотів роздивитись, а той іконостас гепнув додолу. Мамі це зарахували як ворожу акцію. Вона плакала: «І так у селі не дають жити, а ти ще скинув отого чорта!»
Ікони бога Ерота у нас не було, але скоро цей бог втрутився в нашу долю. Мама зібралась у Білорусь, а моя старша сестра Галина з нами не поїхала — її полюбив отой комсомолець Аксентій. Мама була дуже проти, а Галя казала: «Він, мамо, добрий чоловік, то його змушують бути звіром!» Вони вінчалися у чужім селі, жили добре, хоч Аксентій партійної кар’єри не зробив через одруження з куркулівною. 1943 року доля судила йому бути серед тих, «кто погиб за Днепр...»
Василь Вечерський.
Київ».
