Отакі ці листи, без виправлень, перекладу й коментарів. Хіба ось що привертає увагу: хто пише про 33-й — завжди пише про щось більше, дуже важливе, хоч і ледь вловиме, бо воно — не у цифрах жертв і не в іменах винуватців. Тому добірка буде неповна ще без одного штриха. Недавно до автора цих рядків прийшла жвава старенька невизначеного віку. Принесла вірші, так само невизначені, як і вік авторки:
Бог це є любов,
юначе!
Це оновлення, весна.
Радій юнко,
й ти козаче!
Усміхається й Десна.
Як Дніпро в степах
вирує!
Грає люба річка Рось.
Всій землі життя дарує
Господь Бог
Ісус Христос.
Молодь, йди
в життя дорогу,
Не бери з собою гріх...
І так далі. Але там ще посвята: «Світлій пам’яті мого батька Рибицького Леонтія Сергійовича, який помер 1933 року від голодної смерті в Києві». Пані Зінаїда Майборода (так звали гостю) розповіла: батько був електромонтером, на роботі упав з драбини, зламав ногу й помер самотній дома, на Тарасівській, 3, бо не міг вийти, знайти поїсти. Отаке. Але вірші довелось повернути. Пані Зінаїда покірно зітхнула й сказала: «А у мене завтра день народження — вісімдесят!» Не витримую її погляду, беру вірші знову. Вона стала навшпиньки й поцілувала у вухо, як це роблять зовсім ще зелені дівчата. В цьому було безмовне й безмежне сирітство — людина аж від самого 33-го святкує свої іменини без батька. Може, я їй нагадав його, хай земля буде йому пухом. Отакі трапляються дрібниці посеред великих і малих державних ювілеїв.
