Відомий київський журналіст і поет Леонід Даєн, що вже майже десять років живе в США, випустив у «Веселці» книгу вибраної лірики «Автограф сердца» — вірші, писані від сорокових років минулого століття й понині.
Отчего из края отчего
Выпорхнуть подальше хочется?
Отчего вне края отчего
Голосить от боли хочется?
Разузнать бы у Всевышнего:
Где же — там иль здесь —
мы лишние?
...Вийшло так, що я читав цю книгу швидко. Це було явним гріхом: Даєн — поет споглядального темпераменту, і читати його підсумкову книжку швидко — все одно, що їхати по Хрещатику «членовозом» і на повному ходу милуватися нюансами архітектури. В одному з віршів автор ніби передбачив саме такий варіант: «За два часа ты прочитаешь книгу, которую всю жизнь писал поэт...».
Що ж, поет не вибирає читача, а той не завжди вибирає час для читання. Тому хай ці враження будуть як є, поспішні, такий спосіб читання дає принаймні одну перевагу: перед тобою ніби не багато окремих віршів, а один, спресований з багатьох. Іншими словами, ти читаєш не вірш за віршем — а всю Книгу, як долю поета. І встигаєш помітити, що автор (вік якого, нівроку, довгий) зачарований Лермонтовим — тобто долею, обірваною рано. І тут зав’язується інтрига долі: знати, що могло «далі бути у Лермонтова» — так само цікаво, як знати, що буде ще далі у тебе самого. От у чім метафізичне зачарування цієї книги. Не певен, чи цілком зрозуміло я висловився (от що таке поспішність), але для мене стержнем при читанні книжки Даєна було і лишилося саме це. Й у пам’яті лишилися якраз не споглядальні, а драматично сконцентровані мотиви, як оці останні рядки з «Баллады о баулах», написаної перед від’їздом:
Суждены не балы, а баулы
И полынная горечь разлук.
Спит в полесской земле балагула,
Улетает в Америку внук.
Ще встиг помітити: у віршах Даєна завжди економні й завжди точні українізми: «Ах, какие кавуны — Словно солнцем кованы!» Або ось ще — «Ой матінко-мамо!», легко було перекласти, але Даєн, з його чуттям поета і журналіста, не переклав — бо це почуто ним на магнітофонній плівці з голосом жінки-диспетчера пожежної частини вночі 26 квітня 1986 року.
У нього варто звертати увагу на дати під віршами — щоб збагнути, що Даєн не «відпрацьовує тему» раз і назавжди. Скажімо, є у нього вірш «Человеку номер два», датований 1965 роком. Вірш трохи патетичний, загалом симпатичний, але й завеликий, весь його тут ніяк не процитуєш. Та ось впізнаєш майже той самий мотив у точних і економних чотирьох рядках вже 90-х років, де продумано й сказано (вже іронічніше, мудріше, без патетики) дуже багато:
Антисоветские старушки
Частушки пели под подушкой:
Их телефоны — «на прослушке»,
А чьи-то ушки — на макушке.
А наостанок візьмемо ще з 70-х кілька рядків, котрі не постаріли:
И чаще ходит человек
В статистиках, чем в звездочетах.
И пишет просвещенный век
Поэмы реже, чем отчеты.