Поет Леонід Федорук подарував редакції дві книжки: випущену п’ять літ тому збірку віршів «Молюсь людині» та зовсім нову «Золотої осені нектар» (пісні та романси, чимало текстів покладено на музику самим автором). Звісно, такі речі для «прозаїчної» газети — подарунок чи не надто розкішний. Тому якийсь час ті томики лежали без руху, мовчки нагадуючи про себе: з обкладинки кожної книжки докірливо дивився автор.
Але черга до подарунків таки дійшла, й спосіб читання обрано було подібний до того, як ото в степу обідають, якщо дуже ніколи: скибку хліба — скибку кавуна, по черзі. Тобто трохи віршів, трохи пісень. Смак прецікавий — зовсім не те, що читати кожну книжку окремо. Враження — вибухове, і то навіть не суто літературного, а, як кажуть, ментального порядку.
Отже, спершу скибка хліба:
Невже ми й справді люди-гномики
При владі гномиків-чинів,
Що в тіньової економіки
Держава наша у тіні?
Проте нікому й не гикнулося
Від безнадійних нарікань,
Лише всміхнулося, брехнулося,
Взялось міцніше за аркан.
Отак і маємо, що маємо:
Дурненькі маси і вожді
Настільки мудрі та незаймані,
Що гасла пишуть на воді.
І під такий музичний супровід
Лаштують нишком власний рай,..
Державі в очі перламутрові
Сміються право і мораль.
Думаєш собі: Боже мій, не перевелися в Україні поети, здатні точно бачити й точно висловитися!
Ну, а тепер закусимо скибкою кавуна:
Во ім’я Отця і Сина,
І Святого Духа
Квітни серцем, Україно,
молода і дужа!
Воно, звісно, добре, але це не зовсім та Україна, яка є, а та, що звучить тільки по радіо, ота Україна, якій чомусь властива дитсадівська лексика: «борщик, хмарки-думки, дівиця-білолиця, любка-голубка, Україноньки, стежиноньки, воріженьки». Прикметні й примітки до нот — як це повинно звучати: «помірно, з душею», «спокійно», «жартівливо, легко, весело, жваво», «бадьоро», «грайливо, з любов’ю», «трепетно, з глибоким почуттям», «помірно, велично», «урочисто»...
Відчуваючи на язиці деяке передозування меду чи то нектару, знову хапаєшся за скибку хліба, тобто за вірші того самого автора:
Будьте певні, люди з охотою слухали б ці слова, покладені на музику. Але серед романсів пана Леоніда таких нема, є інші, що співаються «грайливо, помірно» і так далі. Про «знахабнілих байстрюків» грайливо не заспіваєш. А хочеться. Е, не можна: наші пісні мають бути найніжніші в світі, «рученьки-ніженьки»! Ну що воно за менталітет такий, шануючи Бога й Вас, Леоніде Євгеновичу?