У 1873 році десять сміливців із Підкарпатської Русі ризикнули залишити батьківщину і перетнути океан, щоб спробувати щастя на шахтах Пенсільванії. Тяжка гірницька праця, розлука з рідними, незнання мови робили закордонне «щастя» вельми умовним. Але залишатися вдома, де не мали землі, роботи і шматка хліба, було вже несила.
Відсутність письменності приїжджі хлопці, а також земляки, що прибули вслід за ними, компенсували інтенсивною роботою, і невдовзі українська діаспора стала найважливішим двигуном американської економіки. Її заслуги було визнано офіційно, на найвищому рівні. А залучення іммігрантів як робочої сили на довгі роки визначило державну політику і США, і Канади.
Той давній від’їзд започаткував таке українське історичне явище, як трудова міграція. Сьогодні, відзначаючи 130-річчя від початку національного відхідництва, доводиться із сумом констатувати: воно не тільки не зупинилося, а й набуло просто-таки небачених масштабів. Фахівці, посилаючись на різні джерела інформації, стверджують: щонайменша кількість працюючих за кордоном українців становить два мільйони осіб, щонайбільша — сім. Вважають, що істина лежить посередині, і в цьому разі можна сміливо казати про п’ять мільйонів мігрантів. Якщо зважити на те, що в Україні працездатних громадян загалом нараховується 28 мільйонів, виходить, кожен п’ятий наш співвітчизник «гарує» за кордоном, на благо чужої держави.
Чому вони їдуть?
Такі незмінні атрибути романтики, як туман і запах тайги, давно вже не кличуть у дорогу, хоча б тому, що надто вже дорого ця дорога тепер коштує. Народ їде, звісно, за грошима, яких не може заробити (чи одержати) на батьківщині. За даними Держкомстату, на одне робоче місце в Україні припадає сім безробітних співгромадян. Це середня цифра. В деяких місцях вона сягає просто-таки захмарних висот. Старосамборщина, що має співвідношення одна вакансія на 270 осіб, може сміливо претендувати на занесення до Книги рекордів Гіннесса.
Величезних проблем з працевлаштуванням зазнають мешканці Рівненської (17 до одного), Івано-Франківської (16), Тернопільської (14), Херсонської (16), Черкаської (14) областей. Катастрофічне становище склалося в багатьох малих містах Донбасу. Зав’язані винятково на гірничу галузь, після масового закриття шахт вони позбавилися не лише робочих місць, а й елементарних вигод — опалення, водопостачання, дитячих садків. Трагедія одного з таких містечок —Суходольська, де через погану якість води захворіло на гепатит більш як 700 мешканців, ось уже два місяці не зникає зі сторінок газет.
Щоб звести кінці з кінцями, люди змушені «полювати» за кольоровим металом, рити вугілля в саморобних шахтах, браконьєрствувати, поповнюючи лави засуджених, а то й небіжчиків.
Тим, кому пощастило знайти роботу, теж не варто надто заздрити. По-перше, середній українець заробляє загалом трохи більш як три гривні на годину. По-друге, це аж ніяк не означає, що він їх одержує. На сьогодні 2 мільярди 300 мільйонів гривень не дійшли до двох мільйонів громадян, які заробили ці гроші. Безумовно, це не закид урядові, а бажання підтримати його в розв’язанні цих проблем. Адже не можна сказати, що в цьому плані нічого не роблять. Є ціла низка урядових постанов про найсуворішу відповідальність керівників, винних у невиплаті заробітної плати. Залишається тільки дивуватися, чому жодного з них серйозно не покарали. Парадокс, але навіть самі судді не можуть відстояти своїх інтересів і змушені судитися, щоб одержати належні їм гроші. У селах аванси і получки видають сіном, живністю, картоплею. На одному відомому машинобудівному заводі з людьми розраховувалися... дріжджами! За свою працю народ одержує панчішно-шкарпеткові вироби і каструлі, шини і фарбу, хустки і подушки — часто-густо все, крім «живих» грошей.
Не всі хочуть миритися з бартером і маленькою зарплатою. Як наслідок — величезна плинність кадрів. Наприклад, на Ужгородській швейній фабриці протягом року з 200 прийнятих на роботу швачок звільнилося 180. А з 365 набраних учнів залишилося лише шість. Дирекція не встигає вкладати гроші в навчання нових працівниць. Один із керівників фабрики навіть нарікав на те, що, мовляв, за час незалежності українці геть-чисто втратили звичку до праці. Ні, вони просто втратили звичку до заробітної плати в 200 гривень, коли є можливість в тому самому закордоні мати на порядок більше.
А скільки це — на порядок? Наприклад, у Тернопільську область щороку надходить 100 млн. доларів США зароблених грошей. Неважко підрахувати, що середній річний заробіток трудового мігранта становить 4—6 тисяч доларів. З огляду на те, що аж ніяк не всі гроші переправляються на батьківщину легальним шляхом, а отже, підлягають обліку, експерти схильні збільшити суму заробленого до восьми тисяч.
Вісім тисяч — гроші для родини чималі, тому багато хто з урядовців схильний вважати трудову міграцію мало не благом. Такі висновки іноді лунають і з трибуни Верховної Ради України. Але дійсність показує, що серйозно на економіку ці кошти не впливають. Їх вистачає, як то кажуть, лише на «підтримку сімейних штанів», тобто на найнагальніші потреби — їжу, лікування, купівлю побутової техніки, оплату освіти. До відкриття власного бізнесу гаманець дотягує в одиниць. Виходить замкнене коло: заробили, проїли і знову поїхали на заробітки.
Нашого цвіту — по всьому світу
Немає такого місця на карті, куди б не ступала нога українського заробітчанина. Найпривабливішими країнами для мігрантів лишаються Росія, куди торік виїжджало 6,1 млн. осіб, Польща (4,2 млн.), Угорщина, Молдова, Італія, Туреччина, Португалія. Далі, як то кажуть, скрізь — від британських морів до ліберійських джунглів...
Країну залишає найпрацездатніша частина населення. Основну групу від’їжджаючих становить молодь 17—27 років. За нею — два загони 28—38 та 39—49-річних сміливців. Струмочок п’ятдесятилітніх мігрантів різко сходить нанівець; їхній вік поважний, але роботодавцями малозатребуваний. Вони виховують онуків на батьківщині, поки молоді працюють за морями-океанами. В Закарпатті, на Донбасі є цілі міста і селища, де залишилися жити лише старі та малі. Злодійство, бродяжництво, наркоманія — нерідко така доля дітей, батьки яких змушені жити вдалині від домівки.
Повертаючися до теми зледащілого українського народу, спростуємо цю думку за допомогою цифр, одержаних під час досліджень, проведених Міжнародною організацією міграцій. Отже, 46 відсотків від усіх наших мігрантів працюють за кордоном по 12 годин на добу, а кожен четвертий — більш як 13 годин. Четверта частина не має вихідних, 59 відсотків користуються ними лише час від часу. 46 відсотків опитаних назвали виконувану ними роботу дуже тяжкою, а 41 відсоток — тяжкою. І це не суб’єктивне сприйняття, а факт. Незважаючи на те, що половина українців, які виїхали на заробітки, має вищу освіту, мігранти (не рахуючи наукових працівників, про яких йтиметься нижче), переважно виконують некваліфіковану працю. Особливо це стосується жінок.
Інститут регіональних досліджень провів унікальний експеримент, розповсюдивши серед українок, які працюють в Італії, тисячу опитувальних анкет. Лише одна з респонденток у графі «рід занять» написала: «Секретар-референт». Решті закордонне щастя випало у вигляді трьох вакансій: няньок для догляду за дітьми, доглядальниць за хворими літніми людьми та прибиральниць. Гадаю, там була ще одна категорія жінок, які не захотіли афішувати специфіку своєї справи —проституцію. Борделі Азії та Європи заповнені молоденькими українськими дівчатами. Засоби масової інформації рясніють розповідями про приниження та стражданнях дівчат, які зв’язали своє життя з сексіндустрією, однак «професія» путани не втрачає привабливості в очах молоді. Директор однієї із шкіл розповідав про потрясіння вчительського колективу після того, як учні написали твір на стандартну тему: «Ким я хочу бути». Більшість старшокласниць, нітрохи не соромлячися, воліли б стати «нічними метеликами». За кордоном... Дівчата пояснили цей вибір бажанням «заробити грошенят», знайти закордонного чоловіка і вже потім зажити нормальним, людським життям. Шкода, що їм незнайома точка зору психологів: після кількох років займання проституцією в жіночій психіці відбуваються необоротні зміни, які роблять таке життя неможливим. До того ж ці дівчата рідко доживають до періоду «людського» життя: венеричні хвороби і СНІД збирають серед них щедрий урожай, вони часто стають жертвами садистів та маніяків. Ось останнє повідомлення з Москви: «У найманій квартирі знайдено задушеною мешканку України — 24-річну А. Чернишову. Вона вважалася елітною повією, бо її послугами користувалися дуже високопоставлені клієнти». Що, як бачимо, аж ніяк не врятувало від жахливого кінця.
Щоб знайти смерть удалині від батьківщини, зовсім не обов’язково працювати в секс-бізнесі, хоча, безумовно, цей рід занять усе-таки належить до групи ризику. Ось інші, ще трагічніші історії. Після закриття шахти «Центральна-Ірміно», на якій свого часу Стахановим було встановлено рекорд, містечко Теплогірськ перетворилося на мертву зону. Шахтарі, які залишилися без роботи і засобів до існування, потягнулися до Москви. Олексієві П. запропонували торгувати будматеріалами. Платили непогано, і він, найнявши квартиру в будинку на вулиці Гурєєва, перевіз з Донбасу дружину і дочку. Вже там у них народилася ще одна дівчинка. Їй було два місяці, коли вибухнув їхній будинок, «начинений» гексогеном. У Теплогірськ привезли чотири труни.
У лікаря Володимира З. У Києві була гарна робота, тільки от платили за неї копійки. Одного разу йому довелося лікувати громадянина з Ємену, і той запропонував лікареві вигідний контракт на своїй батьківщині. Щоправда, усі папери, які належало підписати, було складено арабською мовою, але тоді Володимир не звернув на це уваги. За рік роботи йому виплатили лише десяту частину від обіцяної суми. Не вбачаючи сенсу в подальшій співпраці, він зажадав повного розрахунку і звільнення. Хазяїн клініки обіцяв розплатитися, але за два дні до від’їзду лікар помирає дивною смертю. Спроби друзів померлого одержати його зарплату, щоб передати родині, успіхом не увінчалися: з’ясувалося, контракт узагалі не передбачає таких грошей.
Притчею во язицех стала доля українських моряків, які уклали контракти на рейси з крюїнговими агентствами. Нерідкі випадки, коли закордонні роботодавці залишають їх без зарплати або вимагають перевозити на судах зброю, наркотики, контрабандний вантаж. Судно можуть заарештувати в іноземному порту, залишивши команду без засобів до існування і медичної допомоги. Саме такі обставини стали причиною смерті кількох моряків із Одеси та Маріуполя.
Одного з наших співвітчизників застрелив польський поліцейський на очах у вагітної дружини, іншу землячку знайшли повішеною в Японії, є жертви в Німеччини, Італії, Португалії. Протягом останніх двох з половиною років число загиблих за кордоном українців становить майже дві з половиною тисячі. Така кількість солдатів гинула лише в Афганістані. Щоправда, тоді була війна...
Обставини нещасних випадків, смерті або загибелі наших громадян місцева поліція практично не розслідує. Усе списують на їх власну недбалість або на самогубство. Звісно, про жодні матеріальну допомогу, пенсії у таких випадках і не йдеться. Та що там допомога, статистика показує, що тільки в половині випадків родичам удається переправити додому тіло покійного, оскільки для цієї сумної процедури потрібно не менш як три тисячі євро. Решту небіжчиків, за розсудом влади, можуть поховати на місці, а можуть передати до медичних закладів для досліджень та дослідів. Служити науці, звичайно, почесно, але, погодьтеся, ліпше це робити не як особисте посмертне приладдя.
Закордон, охоче користуючись плодами праці українців, не надто поспішає відстоювати їхні права. Чи робить це вельми своєрідно. Уповноважений з прав людини Ніна Карпачова, виступаючи в парламенті, наводила приклад, як наш мігрант судився з іноземним роботодавцем і виграв позов у 30 тисяч євро. Так от, лише 5 тисяч дісталося позивачу; решту грошей забрав адвокат, який брав участь у судовому процесі. Українському мігрантові часто-густо не по кишені послуги адвоката або перекладача, хоча їх допомоги вони потребують досить часто. Адже за найменшого порушення закону нашим мігрантом його відразу позбавляють волі. За даними МЗС, торік було затримано (заарештовано) 10 тисяч українців та дві з половиною тисячі відбувають покарання за вироками іноземних судів. Чи варто за такого ставлення до мігрантів дивуватися тенденції, що її відзначають соціологи: що більшу кількість разів виїжджають люди за кордон, то менше в них бажання залишитися там назавжди. На власній шкурі відчувши істину: «Добре там, де нас нема», своє майбутнє вони все-таки зв’язують з Батьківщиною.
Квиток в один кінець
Заради справедливості, слід сказати і про тих, хто з самого початку пакує валізи і купує квиток лише в один кінець. Тим паче що втрата цих фахівців є для нашої держави найсерйознішою і непоправною. Йдеться про наукові кадри інститутів, конструкторських бюро, заводських лабораторій та просто про освічених людей. Протягом останніх п’яти років з Україною офіційно розпрощалося 90 тисяч громадян з вищою освітою. Річ у тім, що за світовими стандартами на підготовку такого фахівця потрібно 20 тисяч доларів США. Дешевше і простіше запросити людей з відповідним рівнем, ніж укладати гроші у своїх фахівців. Тому високорозвинені країни ведуть справжнє «полювання за головами» — так званий хедхаттінг. На інтернетівських сайтах розташовано безліч матеріалів для студентів, що дає змогу відстежувати найрозумніших. Нерідко трапляється, що водночас із дипломом про закінчення вищого навчального закладу випускник одержує запрошення на роботу до Массачусетса, Прінстона чи Цюріха. Там йому гарантовано житло, гідну зарплату, можливість реалізуватися як професіоналу. Особливі, пільгові, умови створюють для програмістів. Так, наприклад, німецький уряд давно реалізує спеціальну державну програму еміграції для комп’ютерників «Грін-Кард», розраховану на прийом ста тисяч іноземних фахівців на рік.
Нещодавно термін її дії було продовжено до 2005 року. Чи варто казати, наскільки зацікавлене зарубіжжя в наших науковцях, що вже відбулися! Сьогодні на їхню науку працюють майже 600 українських докторів наук і тисяча кандидатів наук. Лише Львівський політехнічний інститут останнім часом утратив п’ятдесят викладачів. Серед тих, хто виїхав, — учені зі світовими іменами, які працювали в галузі оборонних, ракетних та ядерних технологій. Наша остання втрата — еміграція видатного вченого Якова Айзенберга, який займався питаннями створення систем керування космічної та ракетної техніки.
Масовий виїзд науковців за рубіж щороку завдає нашій державі 20 мільярдів доларів економічних збитків. Біда в тому, що Україна втрачає не лише гроші, а й можливість нормального розвитку науки в майбутньому. Якщо на початку шістдесятих років середній вік наших науковців становив 38 років, то нині — 60. А відомо, що відкриття роблять молоді...
Процес відпливу мізків можна зупинити лише в один спосіб — змінити державний підхід до вітчизняної науки, її фінансування, створити гідні умови для роботи і проживання на рідній землі. І не тільки науковцям, а й усім українським громадянам. Не є таємницею: через те, що смертність переважає над народжуваністю, наше населення скорочується загрозливими темпами. До 2026 року нас буде лише 42 мільйони. Процес збільшення трудової міграції ставить під сумнів національну безпеку держави, саме її подальше існування. Тому він вимагає найпильнішого вивчення, осмислення, вироблення концепції національної міграційної політики. А ще удосконалення і, загалом, можливого розширення і поглиблення комплексу завдань, що стоять перед Держкомітетом України із справ національностей і міграцій. Створення і втілення в життя такої програми — справа не одного дня, тому сьогодні потрібно зосередитися на захисті прав та свобод українських трудових мігрантів. Насамперед йдеться про їх легалізацію.
За рубіж — на законних правах
Колись великий італійський поет, вигнаний співгромадянами з країни і змушений доживати віку на чужині, сумно зазначив: «Гіркий чужий хліб, і круті чужі східці». Через століття італійці пішли назустріч нелегалам, які перебувають на їхній території (не лише українським). Вони зуміли переконати їх стати на офіційний облік і платити державі податки. А натомість забезпечили захист усіляких трудових прав (захист інтересів у суді, відпустка, відпускна допомога, оплата дороги додому і назад) і нормальне медобслуговування. З’ясувалося, така державна політика дуже вигідна обом сторонам. Перехід нелегалів у статус легальних працівників передбачає також законодавство Греції і Португалії, таким шляхом ідуть Бельгія і Люксембург.
Не винаходячи велосипед, зазначу, що в світі давно існують механізми, які регулюють правовий статус робітників-мігрантів. Це і Європейська конвенція від 1977 року, і Конвенція МОП про наймання і працевлаштування моряків, і Конвенція ООН проти транснаціональної злочинності. Інша справа, що ми досі не спромоглися ратифікувати жоден із цих документів. Це і має стати першочерговим завданням народних депутатів України.
Крім того, потрібно проаналізувати ефективність двосторонніх договорів та угод про працевлаштування, прийнятих між Україною і добрим десятком країн, куди входять Росія, Чехія, Словаччина, Литва, В’єтнам, Польща тощо. Адже, незважаючи на їхнє існування, лише 15 відсотків українців їдуть працювати легально. Решта, чи то не знаючи про їхнє існування, чи з якихось інших причин, віддають перевагу послугам сумнівних фірм або туристичних агентств, ставлячи під удар своє здоров’я, життя і долю.
Усунення гостроти міграційної проблеми — справа не тільки народних депутатів України. Тут необхідні зусилля десятків держструктур, починаючи з Кабінету Міністрів України і закінчуючи місцевими адміністраціями. Позитивну роль у цій роботі могла б відіграти Українська іноземна юридична колегія, різні фонди і навіть громадські організації. Між іншим, у Підкарпатській Русі проблеми міграції досить успішно розв’язувало місцеве духівництво. В 1897 році 20 священиків міста Мукачевого створили так звану експозитуру, завданням якої було залучення селян до нових форм господарювання. До сел спеціально завозили для розведення племінну худобу. Усіляко пропагували і заохочували бджільництво, птахівництво, кролівництво, домашні промисли. В історії Підкарпатської Русі був період, коли місцеві жителі їхали до освіченої Європи торгувати своїми килимами, виробами з лози, квітами. Кажуть, розпещений Захід стояв за ними в черзі. Сьогодні закордонний світ не дуже дає ходу українським товарам, віддає перевагу тому, щоб за копійки купувати світлі ідеї і трудові руки наших співвітчизників. Але це багатство нам самим ще дуже стане в пригоді. Адже ми обов’язково відбудуємо свою державу, в якій нас знову буде не менш як п’ятдесят мільйонів. Настав час починати збирати каміння.
Ігор ШАРОВ, керівник депутатської фракції політичних партій Промисловців і підприємців України і «Трудова Україна», народний депутат.
