Уроки намарне?!

Запальна музика різко стихла.

— А ти, Ганно, не танцюй. Ворогам народу не дозволено! — суворо наказав хтось дівчині. За сльозами вона вже не роздивлялася, хто це був. Знала одне: свій, сільський. З якої інструкції він це вичитав?

Не вибираючи дороги, кинулася додому. До якого тільки дому, коли після арешту батька і сам дім у них вже забрала «власть»?

Добра у Филимона Матусяка було чимало. Бо ще 1912 року разом з братом заробив в Америці, повернувся з грішми та прикупив сім десятин землі, по півдесятини саду та винограду. Одружившись, узяв ще й за жінкою десятину приданого. Жили та працювали на своїй землі. А ділити її було на кого: п’ятеро діток знайшлося у Матусяків. Хата — навпіл з дядьковою родиною — стояла під горою, біля потічка, а у прозорій річечці блищала дрібна рибка. Филимон мріяв збудувати власну оселю, навозив волами лісу. 

— Отак само, по-господарськи, згадувала мама і старі сільчани, — оповідає Филимонів внук Іван Семенович Матусяк, — ставився дід і до громадського майна. Був попечителем у церкві, збирав кошти на ремонт храму. У 1932 році його звинуватили в надмірній прихильності до релігії. І конфіскували все нажите.

Ці чотири роки батькового ув’язнення були суцільним випробуванням для родини. «Вороги народу» мали право лише на одне: ходити з понурими головами і спокутувати вину. Хто б пояснив: яку? Вони не були під вартою, але їхню поведінку ретельно допильновували деякі сільчани...

Повернувшись додому, Филимон Матусяк не мав з чого годувати дітей, хіба що зо... скали. Випалював вапно та продавав євреям. Проте недремне око і тут його дістало: судимому жити поруч із кордоном «не положено». Перейшов на напівлегальне існування. Затримали, знайшли при ньому 71 карбованець та дві тернові хустини, які придбав для доньок, і звинуватили у контрабанді.

На слід навели знову ж свої, вони і свідками у справі проходять. Яка у Бога кара за донос? Двох свідків уже нема живих, а в третьої діти спилися. Але чи засвоєно цей урок майбутнім поколінням? «Трійці» вистачило шести днів, щоб довести «вину» Матусяка і виконати смертний вирок...

Вершителі суду над мільйонами були впевнені, що ніхто не знатиме про їхні злочини. Люди боялися навіть питати про своїх рідних. Хто насмілився — того не чекало добро. Отак вибивали з українців пам’ять роду. Може, тому сторінки історії власних родин далеко не для всіх нащадків сьогодні пов’язуються з тією трагічною історією, що діялася з усім народом?!

У внука Филимона Матусяка — Івана особиста кривда давно переплелася з кривдою, заподіяною Україні, а документи, зібрані по крупинці, склалися у товстий том. З того і склалася життєва позиція.

Спекотного серпня 1966 року йому, майстру Хмельницького спецуправління механізації будівництва, було доручено керувати земляними роботами на будівництві центрального універмагу міста.

— Начальник Юхим Алєксєєв наказав доставити на майданчик екскаватор з півкубовим ковшем. На ньому працював найкращий фахівець Василь Рак, а помічником був Петро Гуменний. Землю мали вивозити шість вантажівок. Роздавши наряди, я поїхав довідатися на інші будівельні майданчики, які були у мене під контролем. Коли повернувся по обіді, жодної машини не застав, а екскаватор стояв заглушений, оточений людьми.

Машиніст кинувся до майстра:

— Тут повно трупів, я не копатиму!

До натовпу підійшов капітан міліції:

— Це люди, розстріляні органами в 37—38-му роках. А отут, у палаці піонерів (нині центр дитячої творчості. — В. Ш.), було й саме НКВС.

Між майданчиком та палацом стояв великий льох із ходами навсібіч.

І було чого. З’ясувалося, що трупів тут не десятки — тисячі. Після тижневого шоку обком партії вжив заходів. Персональну відповідальність за операцію поклали на Алєксєєва та директора автобази тресту Колодочку.

З Кам’янця-Подільського начальник дільниці СУМБ Іван Мазнічевський прислав такий само екскаватор. Машиніст Олександр Разгуляєв та помічник Петро Гуменюк дали згоду працювати. Людські останки вперемішку із груддям возили на десяти самоскидах (лише вночі!) на старий цвинтар, що на вулиці Фрунзе (нині Кам’янецька), і викидали у виритий котлован завдовжки 50 метрів та загортали бульдозером. Кожен водій за ніч накатував 10—15 рейсів. Будівельний майданчик обгородили, поставили на вході міліцейський пост, а на дорозі до кладовища вночі чергували «даішники», і машини з вантажем подавали їм умовний сигнал: тричі «моргали» фарами. Прислали було й працівників похоронного бюро з домовинами, та на таку кількість невинно убієнних жодних домовин не вистачало... Рятуючись від сильного трупного запаху, водії часто були «під газом», ніхто їм цього не забороняв. Зогнили лише верхні шари, а далі під кістками були висохлі сплющені тіла, які почали розкладатися за різкого доступу повітря. Деякі були із скрученими колючим дротом руками. На майданчику валялися черепи, по зубах видно було, що закатовані люди молоді. У потилиці кожного — три-чотири отвори від куль.

За днів 10—12 півтораметрові траншеї, завглибшки до трьох метрів, поступово звільнилися від трупів, пересипаних вапном. Влада розповсюдила чутку про те, що знайшли загиблих під німецькими бомбами і тепер їх перевозять на кладовище.

У 1988—1989 роках, коли почали відкриватися архіви КДБ, начальник Волочиського відділення КДБ Хмельницької області Лавренчук на зібранні у районному будинку культури повідомив про це і запросив репресованих звертатися за довідками. Тоді він узявся спростовувати «чутки» про злочини НКВС в Проскурові (з 1963 року — Хмельницький). І «нарахував» він «загиблих під бомбами» аж... 80 осіб.

— Я підійшов до нього і заперечив сказане. Але він заявив, що є відповідні документи в КДБ. За тиждень запросив мене до себе в кабінет і дав почитати цю справу. В ній було свідчення судмедексперта про 80 загиблих під бомбами, затверджене Хмельницьким бюро обкому партії в 1966 році. Так я на власні очі ще раз побачив, як влада 1966 року ховала «кінці» злочинів влади 37-го року, скоєні до 20-ї річниці жовтневої революції.

Внутрішній потяг до справедливості в Івана Матусяка, можна сказати, на генному рівні. А ще підкріплений уроками, які засвоїв, дошукуючись правди про діда. Зрозумівши, що громадянин, не озброєний знанням законів, ризикує втратити свої права і — за тоталітарної системи — навіть життя, Іван Матусяк почав озброюватися знаннями. У 1980 році його призначили головою міської ради та міськвиконкому міста Волочиська на Хмельниччині. Юриста в раді не було, отож довелося голові, вчорашньому інженеру-будівельнику, «в’їжджати» в юридичні питання.

Справжній хаос панував у документації, лише дві організації правильно вели квартирний облік, мали списки черговості, а саме з розподілом житла чи не найбільше порушень коїлося тоді. Керував «парадом» райком партії. Матусяк запровадив затвердження списків черговості виконкомом, якщо їх не було, будинок не вводили в експлуатацію.

— Не раз, бувало, телефонують мені з райкому, пробують «виховати», вимагають підписати. Моя відповідь завжди була одна: «Підписую лише те, що має силу закону». Віднайшов положення про обов’язкові два відсотки житла для комунальників і укомплектував службу фахівцями, позбувся назавжди п’яниць.

На десять років з такою позицією вдалося «затриматися» Матусяку на посту, що само по собі дивина. Мав право вже на пенсію за особливі заслуги місцевого значення, але влада помінялася, закон теж. Іван Семенович душею привітав народження незалежної України: нарешті люди дізнаються правду про те, що чинили з їхніми батьками, дідами, прадідами. Без усвідомлення цього народ не може бути народом. А, усвідомивши, творитиме нову, правову державу.

Чи так сталося, як гадалося? У демократичній державі ветерану праці Матусяку довелося стати... настирливим скаржником, який оббиває пороги інстанцій, і замість заслуженого відпочинку «відпочивати» в судах та прокуратурах, домагаючись і за своє, і за людське.

У справах відстоювання справедливості та закону доводиться йому не раз вирушати в дорогу і до рідного Кам’янець-Подільського району. Стару материну хату в Каштанівці, до якої після смерті неньки Ганни Филимонівни навідувався, а от продати не наважувався, бо знав, що сюди завертає і дідова невинно закатована душа, обікрали.

— У нашому селі це вже дев’ята пограбована оселя, а мою обчистили разом із дачею сусіда Гаврушка, колишнього військовика, який тепер у столиці живе. Три дні не реагував райвідділ міліції на наші заяви, слідчого не присилали. Крадіжки по селах розмножилися, мов короста, чому ж дивляться на це крізь пальці правоохоронні органи? Я не просто суджуся за своє добро, а хочу довести правоохоронцям: не банальні такі справи, не припустима тяганина під час виконання судових рішень, бо це підриває віру громадян і в державу, і в її закони.

Кам’янець-Подільський районний суд 18 квітня 2001 року визнав винними Олега Павлюка та Валерія Маковського. Першого злодія засуджено до трьох років позбавлення волі, і нині він за дротом, другий — отримав відстрочку. Наштовхнувся Матусяк на звичну бюрократичну тяганину під час виконання вироку і цього суду. На всі його звернення і виконавча служба, і прокуратура Кам’янець-Подільського району надсилали відписки, окремі не були навіть зареєстровані, а місце перебування відповідача Павлюка прокуратура вказувала одне, а виконавці — зовсім інше.

— Я й гадки не мав, що стільки часу згаю і так важко буде боротися. Потрапивши у «футбол» правовиків, мені не лишається нічого іншого, як подати до суду ще один позов — за статтею 367 Кримінального кодексу України про службову недбалість державних виконавців. 

Місячний термін, що дав Матусяк недбальцям, добіг кінця. Не відреагували вони і на письмове звернення юриста громадської приймальні та інформаційний запит нашого корпункту. Позов про службову недбалість буде прецедентом, якого не було досі в області.