Міністр транспорту Георгій Кірпа одержав її за вклад у галузь архітектури й будівництва — сім тисяч гривень. Він розпорядився нею так: помічники накупили іграшок, кухонного начиння і так званий сухий басейн. Ще певну суму виділила «Укрзалізниця». Керуючий справами «Укрзалізниці» Іван Грущак передав усе те добро малюкам підшефного Білоцерківського будинку дитини.
Тут мешкає 64 дівчаток і хлопчиків, скривджених долею і найріднішими людьми — мамами й татами. Дитина без бодай якогось захворювання — тут виняток. Усіх їх привезли сюди з пологових будинків або з асоціальних сімей з букетами різноманітних хвороб, є кілька ВІЛ-інфікованих, мало не всі відстають від ровесників розумово. У багатьох діток уражений хребет. Переважна більшість з них потрапила сюди двотижневими з пологових будинків: від них назавжди або на деякий час відмовилися матері. Інші залишилися сиротами при живих батьках — алкоголіках чи наркоманах, позбавлених батьківських прав. Є діти-сироти, яких не в змозі доглядати старенькі бабусі та дідусі. Але в усіх них спільна й нерадісна доля. Хоч і намагається колектив сиротинця — 140 добрих душею жінок: нянечок, лікарів, кухарів, прибиральниць, педагогів не лише обійти, нагодувати, обіпрати малят, а й за можливості обігріти. Кого по голівці погладити, кого на руках потримати. Але рук на всіх однак бракує.
— У нас працюють тільки добрі й чуйні люди, —розповідає головний лікар Тетяна Грибан. — Бо хіба ж можна тут бути з черствою душею? Подивіться, які чисті й доглянуті дітки: це все руки наших працівниць. Є малюки розумово відсталі, котрі не реагують на навколишній світ, його фарби та звуки. А погладиш такого по голівці — воно й усміхається...
Уже не вперше Іван Михайлович Грущак вирушає з таким незвичайним транспортом до сиротинця. Продукти харчування, ласощі, меблі, олівці, мийні засоби — все в господарстві знадобиться. І треба усього чимало. Минулого разу, коли залізничники приїхали з гостинцями, то головний лікар Тетяна Грибан бідкалася: дітям з ураженим хребтом украй потрібний сухий басейн і терміново. Поки вони маленькі, то ваду ще можна виправити, а з часом це робити дедалі важче. Іван Михайлович Грущак пообіцяв: буде в дітей сухий басейн. Слова залізничники дотримали: привезли в сиротинець басейн для малюків. І невідомо, хто радів більше: персонал Будинку дитини чи дарувальники: це ж бо хворій дітворі відтепер можна вже допомогти. Працівниці кухні теж не натішаться: тепер посуду не бракуватиме й для борщу, й для каші.
А діти, як і всі діти: розібрали яскраві іграшки, привезені шефами, бавляться. Вони ж бо ще маленькі, щоб усвідомлювати, чому гості з такою жалістю спостерігали за ними.
Добре, що знайшлися такі шефи, як залізничники, добре, що вони не обмежилися разовою, хай і щедрою, допомогою. Іван Михайлович, схоже, вже пройнявся проблемами сиротинця, бо занотував усі прохання й проблеми, яких у головного лікаря зібралося чимало: держава неспроможна забезпечити сиріт усим потрібним, а багатші наші громадяни не поспішають ділитися з обійденими долею. Прощалися не надовго: тепер діти з сиротинця для залізничників, як маленькі безпомічні родичі, котрим без них не обійдуться.
