У Києві виник новий літературно-мистецький журнал «Молода Україна» (шеф-редактор Олесь Доній, головний редактор Дмитро Лиховій, засновник — Комітет молодіжних і дитячих громадських організацій столиці).
В анонсі журналу значилась прикметна фраза: «Якщо українська література не буде агресивною, то вона не буде ніякою!» Слово «агресивність» ужите, звісно, не в мілітарному сенсі: йдеться про наступальну, а не ганебно звичну для нас оборонну позицію — ми доводимо самим собі, що маємо хорошу літературу (так і є), замість того, щоб активно просувати її на ринок.
Отож намір дуже достойний, столиця це відчула, тому на презентації було чимало першорядних літераторів: Василь Шкляр, Лесь Подерев’янський, Андрій Курков, Роман Скиба, навіть Іван Драч. Доній сказав, що це ще не дуже крутий номер, далі буде крутіше. Гаразд, не будемо робити глобальних висновків з першого числа, зупинимось на перших враженнях.
Почнемо з «крутизни». Якщо порівнювати, то найкрутішим в Україні літжурналом залишається «Четвер». Але він вочевидь герметичний, для вужчого кола. Чим поки що вирізняється «Молода Україна» — так це відкритістю до ширшої публіки і добрим вибором авторів. Назву лиш п’ять імен з першого номера журналу: Тарас Прохасько, Олесь Ульяненко, Євгенія Кононенко, Павло Вольвач, Назар Федорак. Десь у Європі, маючи таку п’ятірку, можна вважати себе потужною літературною нацією.
Інша річ, що це треба вміти — вважати себе кимсь. Вдається не завжди. Ось журнал подає інтерв’ю Тетяни Доній з Андрієм Бондарем — блискучий взірець справжнього діалогу розумного з розумним. Але тут-таки є не дуже цікаве інтерв’ю з цікавим Прохаськом, а ще — зовсім дохленька дискусія про культурну глобалізацію (хоч саме тут потрібна б агресивна наступальність).
Маю підозру, що журнал не осмислив свого справжнього ставлення до загроз глобалізації. Підозра грунтується на найменшій дрібниці, яку лиш можна знайти на узбіччі культури. Будете сміятися, але ця дрібниця — корозія мови. Корозія, обумовлена надто поспішним і поверховим знанням. Корозія, що властива не якомусь одному журналові, а майже всім нашим ЗМІ і трохи менше —літературі. Це мова, яку вивчено «з телевізора», а в телевізор вона потрапила з поганих, та ще й не дочитаних до кінця словників. Прикметна з огляду на це проза Ульяненка (повість «Сєдой»): у нього бандити можуть говорити вишукано-літературно, а водночас авторський текст рясніє десятками нічим не виправданих русизмів. Часом здається, що слова за Ульяненка пише тамбовський комп’ютер, а від самого Ульяненка тут —лише заряд позасловесної енергії. Зрештою, його проза залишиться дуже потужною, будь вона написана й гіршою мовою, але мені йдеться-таки про мову — що з нею відбувається. Якщо розмовляти про це з Ульяненком, він сердиться: мовляв, це нормальний суржик!
Ага! Нормальний суржик скаже «рєзниє фігури» — але не «різні фігури», бо він, суржик, відчуває, що «різні» — це «разниє», а не «рєзниє» («різьблені»). У тім і біда, що нормальний суржик це відчуває, а диктори укртелебачення (а за ними вже й укрписьменники) — ні.
Гаразд, в Ульяненка цей масив надто великий, а тому надто дискусійний, тож звернусь до іншого автора журналу, до улюбленої моєї Євгенії Кононенко. Тут зовсім інше: проза дуже чиста. За винятком одного-однісінького слова. Це (як і в трьох попередніх романах пані Кононенко) слово «поки» — ужите як російське «пока», замість «поки що». Розумію, що я маю вигляд крохобора. Але на тлі чистої, як вечірня сукня, прози, оте «поки» стирчить мов резинка од трусів. І хоч ви мене встрельте. Після цього втішає навіть те, що у добірці віршів харківського літгурту «Zacharpolіs MM» слово «коноплі» наголошене правильно — на другому складі (а не на третьому, як учить нас ідіотично-самовпевнений український телевізор).
Їй-Богу, не хочеться прокинутись чудового ранку й знайти за вікном багату країну, де є навіть літжурнали, а впоперек вулиці висить гасло: «Ми нарешті збудували укрлітературу без укрмови!»
...Наостанок — цитата зі статті редактора Дмитра Лиховія «Революція в дупах»: «І давайте не будемо ані про омріяний 2004-й (який міг настати ще в 2001-му, але не настав через НАС і таких як ми), ані про надмірне «упаднічество». За вікном завжди лише категорія теперішнього часу. І щоб змінити ще неіснуючий час на майбутній, щось робити слід саме тепер. Усім НАМ». Аллес!
