Чи навіть піти в антонінські зяті
Воно, може, й були міста більші, заможніші, але щоб кращі і шляхетніші — з цим колишні Антоніни ще могли посперечатися. Не біда, що маленьке містечко впало на карту навіть не маковою зернинкою, а її половинкою. Зате йшла про нього слава і до Києва, і до Петербурга, і по всій Європі.
Кажуть, одного разу антонінська графиня поїхала на бал аж до самої імператриці. І букет для неї виготовили садівники із місцевої оранжереї. Так-от, на пишному святі, де все виблискувало коштовним камінням, золотом та дорогим вбранням, імператриця раптом спинила свій погляд на дивних квітах із далекої Малоросії. Причому так замилувалася, що вирішила навіть подарунок садівнику передати — п’ять рублів золотом. Величезні гроші, як на той час.
Узагалі про антонінські дива ходило стільки розмов та чуток, що у 1822 році у Петербурзі один захоплений поет Ігнатій Славецький навіть видав віршовану поему про вражаючі їх красоти. А імператорська пошта відзняла не один десяток поштових листівок із краєвидами та чудесами Антонін. І розлетілися ці світлини по всьому світу, дивуючи і захоплюючи людей.
Сучасні знімки містечка прислав до редакції ветеран війни і праці Всеволод Кондратюк. Але не похвалитися своїм містечком хотів чоловік, а прокричати на весь світ про біду, яка спіткала його малу батьківщину. «Хочемо привернути увагу міністра культури та інших чиновників до нашого містечка, — написав чоловік. —Бо воно в наші часи потроху занепадає. Місцевий бюджет селищної ради біднесенький, і тому немає можливості утримувати парк. А ще якби в порожньому будинку колишнього райвиконкому розмістити, до прикладу, дім для престарілих одиноких пенсіонерів, то й історичний будинок набув би гідного стану, і людям була б користь. Колись навіть президент проїздом зупинився у нас на хвилинку і сказав: гарне містечко»...
Не треба бути президентом, аби побачити антонінську красу. Але треба бути справді можновладним, аби вберегти цю невеличку українську перлинку від цілковитого руйнування.
Дарунок
У яких віках з’явилися на березі Ікопоті невеличкі Холодки, вже тепер ніхто й не скаже. Може, хтось сів перепочити у тінистому лісі на березі прохолодної річки та так і не зміг більше піти з цього гарного краю. Жили собі Холодки своїм нехитрим селянським життям, аж поки у родині князів Сангушків, що володіли цими землями, не сталися переміни. Коли маршал литовський Павло Сангушко одружився втретє, то поклав до ніг прекрасної Барбари не тільки своє серце, а ще й безмежні володіння. Проте молодій хазяйці недовго судилося господарювати тут. Після швидкої смерті чоловіка вона змушена була за борги віддати Холодки своїй сестрі Антоніні в оренду. Туди вона приїхала із своїм чоловіком паном Ігнацієм Мальчевським.
Саме він почав нечувані перетворення маленького подільського села. У маєтку розбили парк, сад, заклали оранжереї. До 1795 року Мальчевські тут не просто жили, а будували.
Не дивно, що коли після закінчення строку оренди сюди повернулася Барбара Сангушко, вона просто не впізнала місцини. Усе квітло, зеленіло, вражало своєю пишністю і розмахом. Тоді княгиня і вирішила перейменувати Холодки в Антоніни на честь своєї сестри.
Кажуть, довго ця назва ніяк не могла прижитися. І Потоцькі, котрі почали хазяйнувати в маєтку, вдалися до радикальних заходів. Навколо новоспечених Антонін за кілька кілометрів було розставлено кордони. Коли до них під’їжджав хтось чужий, вартовий обов’язково запитував: «А куди ви їдете?» Якщо у відповідь лунало: «В Антоніни», брами одразу ж відчинялися. Тільки-но чули щось про Холодки, одразу завертали переїжджих.
Хто знає, можливо, родовий маєток Сангушків так і залишився б тільки маєтком, якби у середині дев’ятнадцятого століття онучка Барбари Сангушко не вийшла заміж за намісника Галичини при Австрійському дворі Альфреда ІІ Потоцького.
Подільська Софіївка
Дивно, але історія інколи любить повторювати сама себе. Так само як колись один Потоцький виплекав для своєї улюбленої Софії прекрасний парк, так інший Потоцький через віки вирішив повторити Софіївку на Поділлі для своєї коханої Гелени.
Антоніни в буквальному розумінні слова перетворилися на квітучий сад. Парк розрісся на 40 гектарів. Півтора десятка порід рідкісних тропічних дерев прижилися там. А що вже буяло в шести оранжереях, навіть уявити важко. Понад три з половиною тисячі різних видів квітів і кущів плекали місцеві квітникарі. А у Києві і Варшаві видавали спеціальні торгові каталоги, що пропонували екзотичні рослини із дореволюційних Антонін.
Так само як у легендарній Софіївці, чисті джерела наповнювали два озера. В одному з них бив фонтан, а дно було вистелене... дубовим паркетом.
Можна було б не повірити, що у парку просто так гуляли павичі, а вулицями селища час від часу проходили... верблюди, якби не поштові листівки тих часів. Пожовклі від часу, вони наче зберегли розкіш і аромат тих часів.
А у парку досі збереглася скульптура левиці з левеням. Її поставили після того, як молодий Потоцький повернувся з африканського сафарі. Там під час полювання на нього несподівано вискочила левиця. Все сталося так раптово, що граф просто не встиг відреагувати. Місцевим мисливцям, які вистрелили у звіра, вдалося врятувати життя білого гостя. А коли всі заспокоїлися, то побачили, як до людей вийшло мале левеня. Його Потоцький і привіз до Антонін.
Із дикою кішкою гралися всі охочі і у покоях, і просто на вулиці. В пам’ять про свого улюбленця Йозеф і звелів поставити білосніжну скульптуру.
Залізниця та електростанція
Поступово Антоніни просто вихлюпнулися за огорожу панського маєтка, перетворившися на симпатичне містечко. Десь графиня невдало зіскочила з коня, поламавши ногу, і тут-таки було зведено свою народну лікарню. Треба було розмістити численну обслугу — і вже виросла ціла вулиця для панських козачків — Козацька. Своя електростанція, гараж, навіть пожежна охорона — все було. Звели навіть свою залізничну станцію.
А ще Йозеф вирішив збудувати свій цукровий завод. Цукор, який тут виробляли, продавали і в Україні, і в Польщі, і в Росії. Пізніше народилася легенда про те, що через панські примхи від заводу було висипано цілу цукрову дорогу.
Крім того, Антоніни славилися своїми конезаводами. Саме тут вирощували породистих скакунів, котрі призначалися для командного складу австрійської армії. Ці традиції збереглися на багато десятиліть. Уже й маєтку не було, і конезаводів, а поруч із Антонінами ще довго успішно працювало господарство, де була виведена порода української білоголової корови.
На початку минулого століття містечко мало не тільки освітлення, а й свою каналізаційну систему, бруковані вулиці і площу.
Блиск і убогість
Може видатися неймовірним, але ще сьогодні в Антонінах живуть люди, котрі пам’ятають і славу, і трагедію Антонін. Анастасія Іванівна Кондратюк народилася ще 1906 року. А у 1918-му вона разом зі своїми однолітками майже два тижні простояла біля огорожі панського маєтку. Ніхто точно не знає, хто підпалив підвали графського палацу. Але горів він майже два тижні. На місці колишньої розкоші та величі залишилося лише згарище.
Нинішні Антоніни — це якесь фантасмагоричне поєднання екзотичної розкоші, занесеної сюди вітрами історії, і гнітючого занепаду. Десь серед звичайного дворику із дровами на зиму та протягнутими для сушіння білизни дротами раптом виникає... коркове дерево. Жоден ботанік не може повірити в те, що воно ось уже друге століття зимує на подільській землі.
Розкішна кована брама із родовими гербами Сангушків та Потоцьких разом із невеличкою сторожкою біля неї визнані єдиними пам’ятками, що мають архітектурну та історичну цінність. Зате решті будинків чомусь відмовлено у такому статусі. Сьогодні переважна більшість із них приватизована і відведена під житло. Все б нічого, та здається, що чудова європейська архітектура сьогодні просякнута бідністю та злиднями.
Із секретарем селищної ради Валентиною Кондратюк ми переглядаємо цифри цьогорічного бюджету. Антоніни можуть розраховувати на 147 тисяч гривень. Ці гроші здебільшого підуть на зарплату бюджетникам, різні соціальні виплати та допомоги. Ще трошки — на медицину, харчування дітей. Антоніни, крім своєї загальноосвітньої, музичної, спортивної шкіл та будинку творчості, мають ще допоміжну школу-інтернат, де живе і вчиться 124 дитини із навколишніх районів. Одне слово, є на кого поділити гривні із місцевого бюджету. А вже на розвиток селища, а тим паче — на реконструкцію його пам’яток і пам’яті майже нічого не залишається. Що й казати, недавно було закрито місцеву пожежну частину, бо поки що так і не знайшлося коштів для її фінансування. А простояла вона тут ще з часів панування графів Потоцьких. Не працює цукровий. Не везуть селяни молоко до молочного заводу. І пекарні своєї теж уже немає.
Ось уже кілька років ніяк не вдається вирішити питання про фінансування проекту на проведення газових мереж. А гроші для цього потрібні не такі вже й великі — близько 14 тисяч гривень. Де їх відшукати?
Скарби не знайдені й забуті
Старі люди вірять, що від колишнього графського палацу під землею на десятки кілометрів простягнулися підземні ходи. Десь у них могли б бути заховані і панські коштовності. От їх би до бюджету.
— А може, їх і не було ніколи, цих коштовностей, — ділиться своїми думками Тетяна Іванівна Коломієць, учителька місцевої школи, а на громадських засадах ще й краєзнавець, і історик, і гід. Колись її дід Яків служив садівником у панському маєтку. Потім батько був великим патріотом рідного краю. Від них залишилися їй у спадок не тільки пам’ять, а й документи, фотографії.
Улітку до її скромної учительської оселі завітав онук останнього володаря Антонін Роман Потоцький. Жінка розказує, як вони гуляли колись розкішним парком. Їй було ніяково від того, що доріжками тут давно не бродять павичі, а пасуться кози та індики. Каже, що була у неї думка, аби підвести гостя до озер. Ну раптом би побачив Потоцький, як зміліли, захаращилися їх джерела та й допоміг хоч трохи Антонінам. Але дорогою соромно стало і за себе, і за антонінців, корінних та прибулих, що не змогли зберегти, доглянути цю красу. Так і звернули вбік із тієї доріжки.
А із Франції до Тетяни Іванівни прибула Марі, правнучка Йозефа Потоцького. Після її візиту там, у Франції, з’явився документальний фільм про цю перлинку українського ренесансу. Шкода тільки, що антонінці його так і не побачили.
...За кованою брамою, у старому парку ще блукає мале левеня із африканського сафарі. Скільки йому залишатися забутим і самотнім у цих північних лісах? Колись образиться і піде. Назавжди. Забувши розкішні і убогі Антоніни.
.
Хмельницька область.
