Вшановуючи пам’ять жертв україно-польського конфлікту 1943 року на Волині, нам справді варто дотримуватися тези «прощаємо і просимо прощення». Бо насилля та мордування мирного населення не може бути виправдане за жодних обставин. Винні у цьому і поляки, і українці. Але водночас і не тільки вони, про що ми забуваємо, займаючись агресивним взаємозвинуваченням. А варто замислитися над тим, чому спорадичні сутички 1941—1942 років поміж поляками та українцями раптово перейшли у тотальне протистояння 1943—1948 рр., аж до часу завершення депортаційної операції «Вісла».

Добре відомо, що першими масові репресії проти мирного українського населення розпочали 1943 року поляки, але постає запитання: що саме спонукало польський екзильний уряд у Лондоні віддати таємний наказ підпільникам Армії Крайової так діяти? Зрозуміла річ, що вони мали якісь вагомі підстави для такого вчинку. Які?

На той час після поразок під Москвою і особливо — Сталінградом, була зрозуміла неминуча поразка Німеччини у другій світовій війні. А тому всіх турбувала проблема кордонів майбутніх держав після війни, про що найбільше йшлося на відомій Тегеранській конференції держав-союзниць з антигітлерівської коаліції. Вона відбувалася з 28 листопада по 1 грудня 1943 року за участю найвищого керівництва СРСР, США і Англії, і на ній серед головних обговорювалось «польське питання». Для кращого розуміння тогочасних подій наведу дві документальні цитати з книжки-монографії Анатолія Уткіна «Дипломаты Франклина Рузвельта» (Свердловськ, видавництво Уральського університету, 1990 р. Переклад цитат українською мій. — Б. Г.).

«Через кілька годин після ранкового засідання другого дня Рузвельт запросив Сталіна на двосторонню зустріч. Рузвельт намагався знайти рішення проблеми, котра вочевидь найбільше роз’єднувала дві великі держави. Він сказав Сталіну, що наближаються чергові президентські вибори, і він збирається балотуватися на третій термін. У США проживає близько семи мільйонів американців польського походження, їхні голоси для перемоги демократичної партії вкрай важливі. Як практичний політик він буде боротися за ці голоси. Особисто він, Рузвельт, згоден зі Сталіним, що польська держава повинна бути відновлена, що її східні передвоєнні кордони мають бути посунуті на захід, а західні посунуті аж впритул до Одеру, проте обставини передвиборної боротьби не дають йому змоги відкрито висловлюватися у питанні про кордони. Сталін відповів, що розуміє проблему президента» (стор. 390).

«Справа не обмежилася внутрішнім обговоренням. У Тегерані і Рузвельт, і Черчілль схвалили наміри Радянського Союзу провести зміну кордонів поміж СРСР та Польщею. Черчілль це зробив у перший день зустрічі —увечері. Рузвельт тоді витримав паузу. Та в останній день конференції він цілком однозначно, не криючись, заявив Сталіну, що схвалює перенесення східного польського кордону на захід, а західного польського кордону — до річки Одер. Щоправда, Рузвельт обумовив, що потреба в голосах польських виборців на президентських виборах 1944 року не дає йому можливості прийняти «жодного рішення тут, у Тегерані, або протягом цієї зими» з приводу польських кордонів. Схилившись над картами, Черчілль і Сталін визначили те, що Черчілль назвав «гарним місцем для життя поляків», — їхні нові кордони. Рузвельт фактично приєднався до цього» (стор. 391).

Отже, ми бачимо очевидну подвійну гру. Насамперед з боку Франкліна Рузвельта, який наперед знав майбутні кордони Польщі і погоджувався на них. Але для завоювання виборчого електорату обіцяв полякам кордони на сході, як до початку війни, за умови позитивного плебісциту — у східних провінціях. Тобто поляків, по суті, спровокували на агресію проти українського населення на Західній Україні, яке навряд чи погодилося б увійти до складу Польщі добровільно. Це добре розумів їх екзильний уряд, через що вирішив діяти на випередження.

Виникнення ворожнечі поміж українцями і поляками було вигідним і Сталіну, який, як вправний тиран, добре володів мистецтвом «роз’єднуй і владарюй». Конфлікт значно полегшував боротьбу з Українською Повстанською Армією та оунівським націоналістичним підпіллям, а в подальшому він став вагомим аргументом для виправдання насильницької депортації українців і поляків по різні боки державного кордону з їхніх етнічних земель під час так званої операції «Вісла». Задля провокування і посилення конфлікту були створені спецзагони з радянських партизан та агентів спецслужб, які під різними личинами зумисно тероризували на теренах Західної України та Білорусії і польське, і українське мирне населення. Відповідно посилювалася жорстокість відплатних акцій з обох сторін.

Не менше за Сталіна розпалював і використовував розбрат поміж українцями і поляками Гітлер. Зокрема, руками фашистів були закатовані в 1942 році у концтаборі Освенцім два рідні брати Степана Бандери —Василь і Олександр. Активно використовували німці для екзекуцій проти місцевого населення відповідні національні поліційні формування. Але не військові. Тому всі звинувачення поляків до вояків дивізії «Галичина» безпідставні.

Підсумовуючи все сказане, потрібно відверто визнати, що окремі суто місцеві конфлікти поміж польським та українським населенням Західної України протягом 1941—1942 років не йдуть у жодне порівняння з подіями 1943-го, які називають «Волинською трагедією», хоча географія цього конфлікту значно ширша і охоплює навіть територію самої Польщі у споконвічно заселених українцями землях, таких, як Лемківщина, Холмщина, Надсяння тощо. Цілком зрозуміло, що початок цієї трагедії йде від таємничого наказу з Лондона польського уряду в екзилі до підпільної Армії Крайової про насильницьке «витіснення» всього українського населення з так званих кресів «схудніх» для створення полякам потрібних умов при майбутньому плебісциті — голосуванні після війни. У відповідь керівництво організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії приймають ультимативне рішення про деполонізацію Західної України. Як наслідок — почалася масова різня одне одного.

Не беруся ставити у вину екзильному польському урядові відстоювання своїх національних інтересів, бо цілковито переконаний в тому, що на помилковість їх рішення значною мірою вплинула і підступна політика керівництва США, СРСР та Англії. І варто вказати на те, що від такої підступної політики великих світових держав українське населення Західної України постраждало вже вдруге. Вперше після закінчення першої світової війни, коли під час роботи Паризької мирної конференції комісією з питань поділу територій східні кордони Польщі були встановлені по так званій лінії Керзона, яка проходила через Гродно—Ялівку — Немирів — Брест-Литовськ— Дорогузьк — Устилуг —східніше Грубешува — західніше Рави-Руської — східніше Перемишля до Карпат. Саме такими ці кордони були затверджені офіційно 8 грудня 1919 року Верховною радою Антанти і визнані світовою спільнотою. Це вже потім перед загрозою агресії з боку більшовицької Росії і загалом переможної війни проти неї Польщі, члени Антанти мовчки погодилися на умови Ризького договору 1921 року поміж Польщею і Росією, згідно з яким території Західної України та Західної Білорусії були окуповані польськими військами. Законність таких дій була і є сумнівна. Поляки від самого початку розуміли це, а тому одразу розпочали проводити на захоплених землях агресивну експансійну політику полонізації і брутального тероризування місцевого українського населення. Уряди світових держав свідомо не хотіли побачити фактично геноциду проти українців, впровадженого в Польщі на рівні державної політики і нічого не захотіли зробити стосовно припинення «пацифікацій» та дискримінації в Західній Україні. Власне, бажання привернути увагу світової громадськості до української проблеми в Польщі спричинило значну кількість терористичних акцій з боку ОУН. Тобто знову українці чубилися з поляками з вини третіх сил, які і є головними винуватцями цього довготривалого конфлікту.

Доречно також нагадати, що згідно з післявоєнним договором від 16 серпня 1945 року між Польщею і СРСР за основу визначення кордонів поміж ними було взято саме «лінію Керзона» з окремими відступами на користь Польщі.

Ми маємо визнати взаємну вину в цій трагедії і прийти до взаємного християнського взаємопрощення одне одного.

На завершення цієї розвідки щодо причин окремих україно-польських конфліктів хочеться навести кілька строф з вірша Михайла Старицького «Поклик до братів-слов’ян» написаного в 1871 році, задовго до зазначених подій. І шкода стає, що слова поета не були вчасно почуті і сприйняті людьми:

«...А ти, брате-ляше,

— невже так до суду

Між нас буде

нелад невдячний?

Ой скинь бо з очей ти

сю давню полуду

Та праведно глянь,

необачний!

Ми тільки за наше

лягали кістками,

Коли нам чинилися

шкоди.

Ніколи не гралися

ми кайданами

Чужої не гнули

свободи.

Подаймо ж ми руки

на вічне кохання

І крикнім на бенкеті

згоди:

— Ми цілому світу

бажаєм братання,

Поради, освіти й 

свободи!».

Львів.