Те, про що на Полтавщині говорили досить давно і не лише на політкухнях, нарешті збулося: Президент, за поданням Кабміну, звільнив із посади голову облдержадміністрації Євгена Томіна. Втім, не тільки особисто в мене склалося враження, що для нього самого це рішення стало несподіваним, бо напередодні засідання Кабінету Міністрів він досить упевнено (на перший погляд) почувався на сесії облради, де розглядали ним-таки ініційоване питання — про стан справ на продовольчому ринку регіону. А затим... пішов у відпустку. З приводу чого вже наступного дня Прем’єр-міністр образно зазначив, що ми його й відпустили. Дехто подейкує, що про рекомендацію Кабміну про його звільнення Томін дізнався... із вечірнього інформаційного радіовипуску столичних новин...
Хоча, за великим рахунком, грім для нього вдарив уже другого дня після парламентських виборів-2002 року, і це видавалось цілком логічним. Адже на Полтавщині, як ніде по країні, перемогли соціалісти. Разом з «Нашою Україною», комуністами і БЮТівцями вони зібрали майже 70 відсотків голосів виборців. Коли Томін саме тоді пішов би у відставку, ще міг би залишити по собі в регіоні помітний позитивний слід. Принаймні такий крок міг стати не лише зрозумілим і логічним, а й по-чоловічому мужнім, зрештою, просто порядним. Тим паче що дещицю із задуманого йому таки на Полтавщині зробити вдалося. Та відбулася дивна метаморфоза: він спішно примірявся до... посади голови обласної ради, яка мала стати хорошим «запасним летовищем» для тимчасового збереження політичного іміджу й невипадання з владної обойми. Томін на сесії переміг абсолютною більшістю голосів, зім’явши правдами, а ще більше неправдами, свого недавнього колегу—співкоординатора регіонального блоку «За єдину Україну», лідера Партії регіонів, на той час ще діючого голову облради Олександра Полієвця, тим самим продемонструвавши справжнє обличчя, сутність і подвійні стандарти «стабільності» двох гілок влади. Це тоді як за чинним законодавством не дозволяється суміщати посади голови адміністрації та голови ради. Опозиція, і не лише вона, одразу загомоніла про узурпацію влади, та до неї ніхто дуже й не дослухався, до того ж і голоси звучали слабенько...
На разі підфартило з погодою, а відтак, і з урожаєм — минулорічний коровай перевищив 2,5 млн. тонн, чого не було вже добрий десяток років. І з усіх офіційних трибун, у підконтрольних ЗМІ з ранку до вечора заговорили про реанімацію краю як вітчизняної житниці, а ще про якісь перші місця в новітньому всеукраїнському «капзмаганні». Чи відповідало це істині, показав час, проте тактичні ходи спрацювали. Відтанули від гніву й у столиці, отож вже на осінь Томін поступився кріслом голови облради, як не потрібним йому. І хоч реакцією електорату на такі «кульбіти» чомусь не поцікавився ніхто, громадська думка про моральне обличчя першого керівника стала дедалі набувати негативного відтінку. Аж тут Томін, знову-таки на Кабміні, одержує догану — за незадовільний розвиток малого та середнього бізнесу та інші недоліки в роботі. А вже ранньої весни з’ясувалося, що від рекордних намолотів залишились лише зернята (!), і борошно стали закуповувати в інших областях і навіть за межами країни. Зростання цін на хліб, крупи, цукор стало таке стрімке і нестримне, що в регіоні заговорили й про кризу влади. Хоч як дивно, проте команда голови не взяла на себе відповідальність за очевидні прорахунки й невміння прогнозувати ситуацію, натомість тицяла пальцями то на небесну, то на столичну «канцелярії». А ще гірше — не вжила дієвих заходів із виправлення ситуації, яка позначилася не лише на кишенях кожного полтавця, а й у їх умах.
Пропагандистський трюк із економічним «лідерством» у країні лопнув мов мильна бульбашка. Мало того, з’ясувалося, що Полтавщина в багатьох галузях здала свої позиції. Єдина в Україні допустила нинішнього року спад промислового виробництва, тоді як у країні воно зросло на 12,7 відсотка, прибутково в регіоні спрацювали менш як половина підприємств. В області надзвичайно низький рівень інвестицій — півтора відсотка, проти 23 загальноукраїнських. На 20 тисяч голів скоротилося поголів’я корів. Досить складна ситуація в соціальній сфері: дванадцятивідсоткове зростання заборгованості із заробітної плати — факт досить красномовний. Тут лідирують (не тільки в регіоні, а й по країні загалом) Гребінківський та Кременчуцький райони, міста Миргород, Комсомольськ... 
Усім стало зрозуміло, що, за великим рахунком, і команди сильних професіоналів, відданих однодумців, як то мається в політиці, Євгену Томіну на Полтавщині за три з гаком роки так і не вдалося створити. Навпаки, таке враження, що тут він надбав більше недругів. За місяць до його відставки у місцевій пресі зі зверненням до виборців, депутатів облради та правоохоронних органів виступили народні депутати-мажоритарники від Полтавщини Андрій Веревський, Василь Гаврилюк, Микола Карнаух, Анатолій Кукоба та Іван Четверіков, які піддали гострій критиці першого заступника голови ОДА Анатолія Козленка за незабезпечення ним виконання законних повноважень, прагнення одноосібно розпоряджатися мільйонними субвенціями з державного бюджету, лобіювання фінансових інтересів окремих територіальних громад регіону, особисту зацікавленість в опорядженні власних садиби і добротної вілли у приміському селі Мильці. 
Водночас сесія Полтавської міськради висловила недовіру заступнику голови ОДА Петру Шемету. Широкого розголосу набули також публікації в опозиційній пресі про Євгена Томіна як незмінного учасника численних свят, урочистостей та презентацій, які проводилися заледве не щодня із великою помпезністю. А ще про власний, родинний і «кумівський» бізнес... Утім, у президентському указі про звільнення Томіна про ці факти не йшлося, хоча, безперечно, вони стали відомі не лише в Полтаві, а й у Києві.
Новопризначеному голові обласної державної адміністрації Олександру Удовиченку 46 років. За першою освітою він інженер-механік, проте полтавському люду став відомий як обласний комсомольський ватажок, а ще більше, коли зорганізував і очолив регіональне управління ПриватБанку. За стилем роботи — жорсткий прагматик, який вміє насамперед націлити і проконтролювати виконання підлеглими поставлених завдань. Не схильний до показухи, чим грішили більшість його попередників. В активному політичному житті регіону останніми роками не був помічений, хоча й обирався кілька разів депутатом міськради. Вочевидь, що опорою його рішень стане насамперед підтримка пропрезидентських і центристських сил, і це, власне, цілком логічно, адже він виходець із команди головного банкіра країни Сергія Тігіпка. Хоча, здається мені, вміє вести і діалоги, здатний до компромісів. Досить істотним є і те, що він місцевий, адже «гніт» харківських та київських висуванців набрид навіть пересічним полтавцям, що вже казати про місцевий діловий та політичний бомонд. На цьому грунті та й загалом хоч би на перших кроках самостійної роботи багато хто пророкує йому тісну співпрацю з парламентарієм Анатолієм Кукобою. Щодо цього досить прикметна деталь, про яку на Полтавщині вголос хоч і не поширюються, та обізнаним з темою вона відома чудово: всі, хто протистояв чи протидіяв Кукобі, безславно йому програвали, «злітаючи» зі своїх посад. І, мабуть, це саме «очищення» (хоч і в такий спосіб) і не дало змоги до кінця «розграбувати» регіон. Що стосується безпосередньо пана Удовиченка, то в мене як журналіста, який його знає два десятки років, і не лише у формальній обстановці, складається думка, що «дров» він ламати не стане, хоча й змушений буде в спішному порядку і в дозволених рамках формувати свою команду. Кадровий вибір має чималий, та чи погодяться всі його однодумці міняти насиджені місця на керівні крісла, які можуть захитатися вже через рік? Та хоч би там як, а саме на майбутніх президентських виборах йому доведеться витримати найскладніший іспит. І не лише на політичну зрілість і вміння служити системі, а, найперше, — полтавському люду.
 
Полтавська область.