Уже, вважай, понад десять років українці б’ються над розв’язанням справді пекельного питання: що робити з землею — орати чи ділити? Українська сільська людність не відразу всерйоз сприймала гасло «Землю —селянам!». Мало хто йняв віри, що землю справді поділять і передадуть у власність. Міркували: такого не може бути, бо такого не може бути ніколи. Як це —поділити? Навіщо? Кому це потрібно? Державі? Ні. Робітникам колгоспів і радгоспів? Тричі ні.
Ось, наприклад, у радгоспі імені Кірова на 4000 га ріллі значилася тисяча робітників. У всіх була гарантована оплата не менш як 200 карбованців на місяць, нормований робочий день, тиждень, рік, гарантована відпустка і вихідний, лікарняний можна було взяти, коли треба — додаткові вихідні; випишуть також і цегли, дощок, шиферу, виорють город і на пенсії не забуватимуть, коли прийде час. Комбікорму чи там гною для городу — не відмовлять. Незалежно від того, хто як працював, а також уродило чи ні, на добробуті, гарантованому рівні оплати це позначалося мало. І замість усього цього — по 1,5—2 гектари землі, з них ріллі — 0,60 га? І цю землю ще треба самотужки обробляти.
Проста мужицька арифметика кричала ґвалт. Кругом-гуртом робітник мав із радгоспу не менш як 3000 карбованців на рік (не враховуючи отримуваного з соціальних фондів, а також того, що виписав, привіз, дістав), тож кожен розумів, що загорбачити стільки на 60 сотках польової землі, яка невідомо й де, — просто маячня дурисвітів. Ну, припустимо, вродять на 0,6 га 15 центнерів ячменю. І що? За старими цінами 15 ц помножимо на 20 карбованців й отримаємо 300 карбованців. Тепер — 600—700 гривень. Це — по валу, не враховуючи затрат. Додамо ще, може, тонну сіна. Теж невеликі гроші. В інших господарствах, де землі більше, а людей менше, дісталося по 3—4 гектари — різниця невелика.
Поділені трактори, комбайни, ферми або перестали працювати, або ж опинилися в чужому дворі. А з чужого двору просити трактора для оранки — це зовсім інше, ніж було раніше: прийшов у тракторну бригаду та пляшку з-під поли — блись! І через півгодини трактор уже на городі — дир-р!
Отож, хоч як мізкували селяни, але не бачили ні для себе, ні для держави вигоди від поділу землі. Хіба шахраї та авантюристи, як завжди, чекали на зиск.
Але життя завертало не в той бік, куди дивилися селяни. Вони міркували, що орати землю зручніше, коли вона ціла, великими масивами, а їх через органи влади, радіо, телебачення, газети переконували, що землю необов’язково орати, а можна ще й продати. Або здати в оренду й мати збіжжя, так би мовити, не злазячи з печі. Привезуть готовеньке й висиплють на піч.
Пропагандистський вал котився селами, заглушуючи голоси скептиків і маловірів. Поволі селяни починали вірити, що землю вигідніше не обробляти, а продавати. Бо ж кругом у газетах пишуть, що земля, наприклад, в Америці або Німеччині по десять, а то й по двадцять і більше тисяч доларів за гектар. Але хіба то земля? Червона глина та сірі суглинки. А нашим чорноземам і ціни немає, бо вони найчорніші, відтак, найкращі в світі! А що врожаї на них не дуже, так то пусте, зате які чорні! Та ж не будьмо дурнями, свого щастя не цураймося! Може, раз на віку багатство саме пливе до рук, а ми відгрібаємо. Берімо землю, коли дають, потім можна буде продати, закласти, подарувати, заповісти. Орати — необов’язково. Доки трапиться купець, можна віддати в оренду тому, в кого дурні гроші, сила й техніка, у кого руки сверблять до чепіг. Нехай оре, коли хоче, і платить нам за це, а прийде час, стане добра ціна — назад заберемо та продамо. Хто любить працювати — нехай працює і платить нам за це, бо ми любимо гроші...
Отак поволі змінювалися настрої селян щодо поділу землі. Від байдужості, сумнівів, недовіри — до азарту й тривоги: свого не пропустити, своєї миті не проґавити б!
Зрозуміло, в кожному з 25 тисяч сіл і 12 тисяч сільськогосподарських підприємств процес поділу землі й оцінка цього поділу мали свої особливості, але мова тут про загальну тенденцію. Селяни, постоявши кілька років перед вибором — орати чи ділити, зупинилися на «ділити». Бо ж «однаково в КСП грошей не платять, а красти більше нема чого».
Українці завзято ділили землю. Указ Президента про прискорення реформування сільського господарства уже не лишав вибору. Землю треба ділити та й усе, бо гірше буде. Селяни ж завжди бояться начальницького гніву більше, ніж Божого. По сільських клубах і школах, де є підходящі зали, пройшли збори, на яких уже остаточно ділили землю.
Схаменувся дехто, та вже пізно. Багато тих, хто вік відпрацював у колгоспах, радгоспах, опинилися поза списками, і навпаки — земля дісталася усім тим, хто потрапив у списки перед самим паюванням. Серед останніх — переважно родичі, друзі, наближені місцевих можновладців. Вони вже об’єдналися в сільські клани і напевне зможуть доділити землю, щоб собі не було кривдно.
Отож напередодні відповідних зборів і в КСП «Нова Україна», де живе автор, нуртували пристрасті. Тому є цікаві причини. Раніше тут був радгосп, передовий, багатий. Його землі прилягають, а місцями обтікають міста Київ та Бровари, чималі площі були безпосередньо в межах столиці. Читач, мабуть, уже здогадується, що ринок землі на пристоличній території запрацював значно раніше, ніж з київських круч дали відповідну команду. І яка ринкова ціна землі, тут кожен знав добре. Почім та, що безпосередньо під київськими багатоповерхівками, і та, що на придеснянському болоті. Кожному, зрозуміло, хотілося взяти не ту, що біля зачарованої Десни, а щоб біля гамірливої столиці. (В Києві тоді працювали і міжнародні, і українські проекти з приватизації землі. Час від часу вони згукували журналістів, щоб розповісти, як вони вміло й гарно ділять землю за сотні кілометрів звідсіля, у Луганській або в Херсонській області. Журналісти записували все в блокноти й на диктофони, але не пригадую, щоб хтось поцікавився, як розпайовують і привласнюють землю ось тут, під столичними стінами.)
Щоправда, на тих зборах ще не вирішували, кому де землю виділять. Землю ділили, так би мовити, взагалі, а не зокрема. А коли перейшли до «зокрема», рогом поперли суперечності — комусь під ребра, а комусь під саму печінку. Наприклад, на зборах КСП ще 1994 року ухвалили внести до списків на розпаювання землі 200 працівників соціальної сфери. Тоді всі щедрі були, думали, що то не навсправжки.
Тепер же з’ясувалося, що до списків чомусь не потрапили також 200 реальних колишніх працівників. Які в колгоспі працювали від колиски й до костура. Тепер вони (а коли по правді, то їхні діти й онуки) апелюють до справедливості й співчуття. Тобто, щоб і їм землі вділили. Внести їх до списків збори уповноважених мають право, але... На пай тепер припадає 1,7 умовного гектара землі, з них 0,6 га орної та 1,1 га — лугу. Проголосувати «за» — означає добровільно зменшити свій пай. Тоді буде не 1,7, а, скажімо, 1,4. Звичайно, ні сльози, ні заклинання колишніх селян до сусідів-селян, котрі вже в списках, не допомогли. Завзято чубилися сусіди й родичі поміж собою за пайки, і ворожнеча лишиться надовго.
Від початку було відомо й інше. Нові власники й гадки не мали обробляти землю. Учасників конференції, нових землевласників, цікавило одне: кому віддати землю в оренду, і щоб за більшу плату. Президент Кучма, певне, не мав правдивої інформації з цієї конференції, інакше не говорив би, що земля передається тому, хто її обробляє та ще — ефективному власнику. Не йшлося на конференції землевласників ні про обробіток землі, ні про її ефективне використання.
Отже, сталося: селяни зробили вибір, вони більше не землероби, не гречкосії, не свинарки, не доярки, не трактористи й не вчителі. Вони не оратимуть землю, їхні думки зараз про те, кому здати за плату землю або як її продати. Соціальний статус визначає й напрям думок. Землевласник думає інакше, ніж наймит. І якби там була кінокамера, вона б зафіксувала: у залі люди з великими натрудженими руками, обвітреними обличчями (це варто б дати крупним планом) — і азартними очима гравців. Але кінокамери не було, і рідкісний факт перетворення трудівників-селян на азартних гравців-гендлярів лишився непоміченим. Шкода, кіна не вийшло, а могла б бути небуденна ілюстрація до теми «Українське село на зламі тисячоліть».
Збори тривали тоді без перерви близько чотирьох годин. Я сидів при вході і можу посвідчити: жодна людина не залишила за цей час залу. Витерпіли всі. Здається, навіть фізіологічні процеси по-іншому проходять, коли по-справжньому нуртують пристрасті.
Скоро, зовсім скоро більшість нових землевласників розчарується. Не матимуть вони великих грошей ні від її продажу, ні від оренди-застави. Чому — це тема окремої розмови.
Після зборів люди не поспішали розходитися, збиралися великими гуртами, продовжували смакувати цікаву тему. Ось навмання кілька занотованих розмов.
— І кому б його свій пай віддати?
— Навіщо віддавати, хіба це плата — 120 гривень? Краще пшеницею або ячменем засіяти, то на всю зиму курям і поросятам буде.
— А скільки коштує оранка, сівба, обмолот?
— А ти закони читай. У нас є пільги. Нам повинні і виорати, і засіяти, і змолотити.
— Оце думаю віддати пай фермеру в оренду. Дарма що мало платить. Нехай переоре, виведе бур’яни, удобрить, а тоді заберу та сама оброблятиму. Погано, що оренда аж на п’ять років, а не на два! Несправедливо це.
Моральні постулати швидко, майже вмить, перекроювалися й перелицьовувалися кожним на свій манір. І наслідки цього перелицювання даватимуться взнаки ще довго після того, як буде подолано економічні наслідки цієї, мабуть, найнікчемнішої в історії земельної реформи.
