Здається, ще древні застерігали нас від того, щоб не довелося нам жити в епоху перемін. Хоча, чесно кажучи, хотілося вірити, що ми тут є винятком. Бо проголошення незалежності України було омріяним щастям для багатьох поколінь українців. Але минуло майже дванадцять років, і що ми бачимо? Пограбована і зубожіла країна опустила на грішну землю навіть останніх романтиків і мрійників, які марили початком розквіту рідного краю.
Майже всім нині важко. І багатьом із нас, хоч як це сумно, допомагає втриматися на плаву лише рідна земля. І в прямому, і в переносному розумінні. Вона стала чи не єдиним джерелом існування. Прикладом може бути наше рідне село Троєщина. Воно хоч із 1988 року і належить територіально до міста Києва, але насправді це класичне українське село, де люди, особливо пенсіонери, багатодітні та інші малозабезпечені, яких тут переважна більшість, виживають тільки завдяки своїм клаптикам землі — садам і городам. Та міські експериментатори добралися й до нас.
Чому експериментатори? А ось чому. Прочитавши в газеті «Голос України» за 3 липня 2003 року статтю пана Сташевського «Земля — не яблуко розбрату», ми дізналися про вдалий земельний експеримент у Києві. Ось що він каже: «Рішення про землекористування приймає сесія Київради гласно і прозоро, де представлені різні політичні сили. Міський голова відповідає за прийняті рішення перед громадою і владою. Хіба це погано?» І далі: «Нещодавно Київрада створила власний структурний підрозділ — Головне управління земельних ресурсів». Таке собі ГУЗР. Та найголовніше в ній ось що: «Конституцією України визначено, що земля, яка є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, становить матеріальну основу місцевого самоврядування. Розмежування дасть можливість самоврядним громадам самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися належними їм землями в інтересах людей».
Сказано чітко і зрозуміло. А ось як це втілюється на практиці. В селі Троєщина проживає нині майже три тисячі душ. Територіальна громада має раду самоврядування. Хто повинен розпоряджатися нашою землею? З’ясовується — чиновники вже згадуваного ГУЗР. І ніяка там не громада. В Земельному кодексі написано одне, а столичні чиновники кажуть інше. Київрада прийняла начебто рішення про безоплатну приватизацію землі в розмірі до десяти соток на двір. А як бути, коли в одному дворі проживає по десять і більше чоловік, по три—чотири і навіть п’ять сімей? Один поважний чиновник ГУЗРу на запитання нашого громадянина, що йому робити в такій ситуації, порадив спалити свою хату, і тоді отримати землю. Прикладів такого хамського ставлення до людей безліч.
А коли рада самоврядування стала на захист своєї громади, в місцевій райдержадміністрації повідомили про скасування її рішення. От вам і «в інтересах людей». Активних членів ради почали тягати до суду, залякувати. Село буквально атакують так звані «нові українці». То поясніть мені, за якими такими законами і чому дядькові Петру не можна приватизувати свою землю, а якомусь пройдисвіту — будь ласка? Причому безкоштовно, бо держава не отримує за це жодної копійки. А чиновник?
Як на нас — це результат того ж таки експерименту. Ніяких там «гласно і прозоро» нема і близько. Ідея і суть справи у законі викладено чудово. А як трапляється у житті, ми вже бачимо.
Володимир ГЕРГІЄВ, Микола НАЙДА, Олександр ПИЛИПЕНКО, мешканці села Троєщина.
Київ.
