Значення динамічного розвитку і подальшого зміцнення російсько-українських відносин нібито створюється нині і владою, і політичними організаціями обох країн, не кажучи вже про рядових громадян, пов’язаних між собою численними родинними, діловими і просто дружніми стосунками. Свідчення того — і дедалі частіші зустрічі на вищому рівні, і реалізація широкого комплексу заходів у рамках проведення Року України в Росії і Росії — в Україні, і зрушення у розв’язанні проблем економічного, правового, політичного характеру, які все ще ускладнюють двосторонні відносини.
Беручи до уваги суспільні настрої, шалену антиросійську істерію, змушені були повернути навіть найзапекліші противники україно-російської інтеграції — націоналістичні сили, лідери яких тепер, напередодні президентських виборів, дружно запевняють українського виборця якщо не в любові, то принаймні у своїх симпатіях до Росії і готовності до тісного співробітництва з нею. Що й казати, якщо навіть у оплоті українського націоналізму — Галичині, за даними опитувань громадської думки, спостерігається стійка тенденція зростання дружного ставлення населення до Росії та росіян, втрачають свій політичний вплив сили, котрі свій партійний капітал сколотили на розпалювані антиросійських настроїв. Міркування політичної кон’юнктури змусили чіткіше позиціюватися центристські партії: як наслідок — одні закликають українське суспільство просуватися до Європи разом з Росією, інші — оголошують себе форпостом захисту російських інтересів в Україні. Залишається дивуватися, чому за такої загальної готовності до динамічного розвитку двосторонніх відносин на цьому шляху залишається стільки нерозв’язаних проблем і перепон.
Як здається, значною мірою причини наявних у сфері україно-російських відносин проблем мають не так об’єктивний, як суб’єктивний характер і пов’язані з украй непослідовною, відверто кон’юнктурною позицією української влади і переважної більшості українського політикума стосовно свого північного сусіда. Свідчення того — і перманентна зміна пріоритетів горезвісної української багатовекторності (за принципом — «куди вітер дме»), і періодичне втлумачення у суспільну свідомість провладними ЗМІ відверто антиросійських ідей, і пишномовні виступи на сторінках — знову-таки провладних! — періодичних видань деяких особливо наближених до Президента «незалежних» експертів, в яких знову розкручуються антиросійська тема, звучать застереження, звинувачення на адресу Росії, змальовуються найпохмуріші прогнози стосовно перспектив розвитку україно-російських відносин. Цілеспрямовано і методично формується образ «небезпечної Росії», яким нікчемний український політикум лякає не лише народ України, а й самого себе, виправдовуючи цим самим свою безвідповідальність, безініціативність, непрофесіоналізм і нездатність до якихось більш-менш рішучих і самостійних дій.
Лакейське плазування перед Заходом і дратівливо-чванливий, пренензійний тон у діалозі з Росією стали характерною рисою поведінки переважної більшості представників української політичної еліти. Некомпетентність, брак політичного мислення і соціальної відповідальності, помножені на цілковиту безконтрольність з боку суспільства, і звички легалізованих ділків тіньової економіки та криміналітету перетворюють українську еліту на головне джерело всіх без винятку проблем сучасного українського суспільства, і внутрішніх, і зовнішніх. Вона, що виросла з дрібнопомісного радянсько-партійного чиновництва, так і не змогла подолати своєї провінційності, почуття неповноцінності і меншовартості. І найбільше ці якості вітчизняної еліти проявляються саме в сфері україно-російських відносин.
Як відомо, після розпаду СРСР національна номенклатура була єдиною громадсько-політичною силою, яка сповна скористалася з набутої незалежності: приватизувавши суверенітет і позбавившись від контролю союзного центру, українська бюрократія почала безоглядно розтягати по своїх кишенях національне багатство країни. Будучи генетично нездатною до ухвалення стратегічних рішень, вона привела країну, яка входила до десятки найрозвиненіших держав світу, до розрухи та економічного колапсу, вимирання нації. Вона показала світові незаперечні докази своєї некомпетентності у вигляді більш як дворазового падіння ВВП, небаченого розгулу злочинності і корупції, масового безробіття, зупинення та пограбування флагманів вітчизняної індустрії, збідніння переважної більшості населення. Цілком очевидно, що соціально-економічна катастрофа в Україні стала наслідком псевдореформ, які проводила і проводить українська влада виключно в своїх вузькокланових інтересах. І вихідною умовою злочинних дій правлячої в Україні еліти став розвал Союзу і розпад соціалістичного ладу, внаслідок чого державну незалежність України правляча еліта конвертувала в неймовірні багатства, що їх поцупила у власного народу.
Не випадково нині ставлення української політичної еліти до Москви, до Росії характеризуються парадоксальним переплетінням доцентрових і відцентрових тенденцій, що свідчить про фактичний брак у Києва послідовної і чіткої стратегії на російському напрямку.
З одного боку, правляча еліта, яка перетворила незалежність в інструмент особистого збагачення, за кожної зручної нагоди нагадує громадськості про загрозу «імперських замашок» Росії. Щоб громадськість була напоготові і незалежність — а отже, і награбована власність — ніким не ставилася під сумнів. При цьому, як це зазвичай і буває в таких випадках, провінція, яка отримала незалежність, не може відмовити собі в задоволенні демонструвати майже зневажливе ставлення до колишньої визнаної в світі великої держави, всіляко підкреслюючи свою міжнародно-правову рівність з її основною складовою — Росією.
З другого боку, українська еліта часто забуває про те, що вона вже не є частиною загальносоюзної еліти, і за звичкою продовжує думати, що Росія зберігає перед Україною якісь патерналістські зобов’язання. Українські політики, які не стомлюються повторювати, що Україна має виходити лише із своїх національних інтересів, водночас відмовляють у цьому Росії, весь час «підозрюючи» її в тому, що вона, мовляв, у своїй політиці виходить чомусь із російських, а не українських інтересів. Справа доходить до абсурду. Так, коли стало відомо, що В. Путін домовляється з ЄС про безвізовий режим для російських громадян, деякі українські ЗМІ «звинуватили» його в тому, що він не робить цього для українців!
Несамостійність української політичної еліти у виборі зовнішньополітичних пріоритетів, і, зокрема, напрацюванні чіткої позиції стосовно Росії особливо наочно демонструє американський чинник, який перманентно посилюється в україно-російських відносинах. Хоча цілком очевидно, що, незважаючи на заявлене стратегічне партнерство, Америка розглядає Україну винятково як об’єкт своєї зовнішньої політики і згадує про неї лише тоді, коли це потрібно для задоволення американських інтересів. При цьому будь-яка вимога США задовольняється Києвом негайно і без жодного обговорення. Пригадаємо, як на вимогу Заходу Україна без будь-якої компенсації закрила ЧАЕС. Як досить було одного візиту держсекретаря США до Києва, щоб Україна пішла з іранського ринку ядерних технологій; зрештою, як під час «кольчужного» скандалу, коли США, не маючи на це доказів, звинуватили Україну в продажу Іраку радарних систем «Кольчуга», Київ розкрив перед американцями всі свої військово-технологічні секрети. Ця плебейська політика призвела до нової економічної катастрофи в Україні (небезпечне накопичення вибухових речовин в місті Павлограді після роззброєння ракет за вказівкою американців).
Навіть така, що не має аналогів у практиці міжнародних відносин, слухняність України не змогла стати підставою для стабільної американської прихильності до неї. В останні два роки Президент України і його оточення потрапили в немилість Америки після низки скандалів, в яких була вплутана київська влада. Прагнучи повернути схильність Вашингтона, Київ беззастережно підтримав американську агресію в Іраку, направивши туди батальйон хімзахисту і пообіцявши військову підтримку окупаційного порядку. При цьому відправлення українських солдатів у розпорядження польської військової присутності, яка цілковито підпорядкована американським генералам, було подано громадськості як «потужний прорив української зовнішньої політики», що свідчить про перетворення України на суб’єкт формування нового світового порядку.
Потепління американо-українських відносин одразу позначилося на стосунках України з Росією. Після війни в Іраку Україна почала швидко віддалятися від Росії: в Києві заговорили про несумісність інтересів двох країн, про безперспективність розвитку східного вектору української політики, знову залунали промови про форсування вступу України до НАТО. Нині про Росію частіше ведуть мову вже не як про партнера, а як про конкурента.
Однак вплив Росії на Україну, внаслідок спільності історичних, економічних, соціально-політичних, духовних особливостей їхнього розвитку, не менш сильний, ніж вплив США, хоча й має переважно економічний характер. Цілком очевидно, що без російських енергоносіїв українське виробництво просто не зможе функціонувати, та й уся українська економіка дуже багатьма нитками зв’язана з російською. Саме в цій економічній взаємозалежності і приховуються величезні ресурси динамічного розвитку обох країн. Нині весь світ розглядає економічні зв’язки як капітал, що за своїм значенням має переваги над фінансовими і технологічними ресурсами, а українська влада готова якщо не позбутися цього капіталу, то перетворити його на джерело одностороннього збагачення, що само собою загрожує втратою перспективи україно-російських відносин.
При цьому, незважаючи на постійні декларації про стратегічне партнерство з Росією, офіційний Київ аж ніяк не розглядає відносини з Росією як пріоритет своєї зовнішньої політики. У президентському оточенні відверто кажуть, що відносини України з Росією мають розглядатися виключно «у контексті стратегії європейської інтеграції України», тобто українська влада де-факто розглядає ці стосунки як допоміжний вектор своєї зовнішньої політики, який потрібний Україні лише для того, щоб прискорити свій вступ до ЄС.
Головним козирем Києва у політичній грі з Росією є лукава пропозиція про режим вільної торгівлі між Росією та Україною (з українських владних коридорів лунають навіть голоси про те, що СНД треба «трансформувати в зону вільної торгівлі»). На практиці це означає, що Україна безмитно в Росії купуватиме газ і нафту (за внутрішніми цінами РФ), а українські товари вільно надходитимуть на ринки Росії. Водночас у Києві вдають, що не розуміють простих речей: угоди такого роду передбачають певні домовленості та тіснішу співпрацю і в політичній галузі.
Однак практично безконтрольна українська влада панічно боїться створення будь-яких міждержавних структур у рамках СНД, посилення реінтеграційних процесів на пострадянських теренах. Будь-які спроби в цьому напрямі українська влада миттєво розцінює як загрозу суверенітету України. 1993-го р. в «Основних напрямах зовнішньої політики України» Верховна Рада заборонила «участь в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД». Характерно, що ця заборона діє лише «в рамках СНД», а щодо інших напрямів такої інституціоналізації, то, приміром, національним органам ЄС Київ хоч сьогодні готовий передати частину свого суверенітету.
До того ж Київ керується лише своїми політичними фобіямі та фантазіями, незважаючи ні на національні інтереси, ні на об’єктивну доцільність розвитку політичних відносин з Росією. Сама думка про можливий вступ України в союз з Росією та Білоруссю спричиняє в київської еліти панічний страх, хоча ніхто ніколи не проводив серйозний аналіз наслідків такого кроку. Зазначу, що такого союзу боїться не український народ, а тільки та частина його еліти, яка перетворила ворожнечу з Росією на форму свого політичного існування.
Українська влада чудово усвідомлює, що більша частина населення України бачить майбутнє своєї країни якщо не в союзі, то в максимальному зближенні з Росією, що переконливо підтверджують і дані соціологічних опитувань. Однак, нехтуючи волею свого народу, влада вперто проводить політику, спрямовану на конфронтацію з Росією і дистанціювання від неї. Бо влада, яка втратила довіру і повагу власного народу, не може існувати без постійного пошуку внутрішнього (опозиція) або зовнішнього (Росія) ворога, на якого можна було б списати всі свої прорахунки і провали. Не випадково підконтрольна владі преса рясніє негативними матеріалами про Росію — на тлі російських проблем менш помітні провали української внутрішньої політики. Крім того, політично сильна і економічно спроможна Росія — потужний стимул до посилення реінтеграційних настроїв в Україні.
Провладні ЗМІ, ведені горезвісними «темниками», відкрито демонструють політику подвійних стандартів в оцінці західного і східного вектора української зовнішньої політики: інвестиції із Росії вони розглядають винятково як «економічну експансію», а інвестиції із Заходу — як «ефективний інструмент оздоровлення української економіки»; інтеграцію в рамках СНД розцінюють як «загрозу українському суверенітету», водночас європейська інтеграція — «стратегічна мета України».
Коли йдеться про співпрацю з Росією, про участь України в Єдиному економічному просторі (ЄЕП) або в ЄврАзЕс, ці самі ЗМІ вишукують лише загрози і небезпеки для України. Саме створення ЄЕП у Києві розглядають як конфронтаційну альтернативу ЄС, хоча насправді участь України в спільних з Росією економічних проектах, навпаки, сприяє її наближенню до загальноєвропейських стандартів розвитку.
Не витримують жодної критики і розхожі твердження про те, що в Росії та Україні начебто «сформувалися різні економічні структури». Адже рівень, характер і завдання розвитку Росії та України дуже схожі, перед ними стоять однакові проблеми, що давно втратили свою актуальність для ринкових економік європейських країн. Тому співпраця України та Росії полегшує проведення ринкових перетворень, модернізацію їх господарчих систем і врешті-решт — входження обох країн в світовий ринок. Не можна забувати і про те, що Росія на світовій арені й політично, й економічно має значно більшу вагу, ніж Україна. Тому співробітництво з Росією означає для України підтримку сильнішого партнера в пошуках свого місця в системі світових відносин.
У будь-якому кроці, у будь-якій пропозиції Росії пропрезидентські ЗМІ намагаються виявити потаємний «антиукраїнський» підступ, якусь каверзу «москалів». Тепер навіть Договір про дружбу, співробітництво і партнерство України з РФ, який підписаний в 1998 р. і є очевидною поступкою Росії Україні, в Києві розглядають як такий, що «не зняв і нездатний був зняти всієї гостроти проблем, що накопичувалися століттями». Що вже казати про конкретніші пропозиції росіян?
Пригадаймо лише історію з пропозицією росіян про використання в реверсному режимі недіючого нафтопроводу «Одеса—Броди», навколо якого й досі не вщухають політичні пристрасті. Нафтопровід, як відомо, споруджували винятково з політичних мотивів — послабити енергетичну залежність України від Росії, тому економічна складова проекту відійшла на задній план. У Києві навіть не спромоглися з’ясувати, звідки, власне, візьметься нафта для її транспортування українською трубою. Це запитання досі не має відповіді. Однак Київ продовжує розглядати свою суху трубу як політичний аргумент на користь інтеграції України до ЄС.
Навіть участь України в міжнародних економічних організаціях українська влада розглядає скрізь призму суперництва з Росією. Так, останнім часом українські політики закликають форсувати вступ України до СОТ: вступивши туди раніше Росії, Україна, на їх думку, зможе диктувати Росії свою волю або навіть заблокувати її прийом до цієї організації. Л. Кучма, який спочатку планував вступ України до СОТ в 2004 р., вимагає від уряду завершити цей процес до кінця нинішнього року. Вважаю, що уряд постарається будь-що виконати «наказ» Президента.
При цьому не враховують обгрунтовані побоювання експертів з приводу своєчасності вступу України в СОТ і його можливих наслідків. Адже вони попереджають, що слабка українська економіка не витримає конкуренції із західними виробниками, чимало галузей, позбавлених підтримки держави, просто припинять своє існування. До того ж уже нині багато які країни — члени СОТ — висувають щодо України неприйнятні вимоги, прагнуть вирвати в неї щонайбільше поступок. Так, Австрія, Куба і Польща вимагають віддати їм український ринок цукру; США нав’язують Україні горезвісні «ніжки Буша»; Туреччина жадає, щоб Україна вдвічі знизила мито на експорт брухту чорних металів, Киргизія — повернути їй «борги «УРСР». Однак таку інформацію приховують від громадськості, яку влада переконує в тому, що вступ України до СОТ одразу відкриє перед українськими товарами західні ринки.
Вступ до СОТ — необхідний крок і для України, і для Росії. Але вступати туди треба, домовившись про найбільш вигідні для себе умови. Тому Росією було запропоновано Україні план узгодження дій з підготовки до вступу в СОТ. Однак Київ відхилив його.
Мені вже доводилося писати про справжній зміст і перспективи «європейського вибору України», зробленого нинішньою владою. До сказаного можна додати лише, що Європа, зосередившися на своїх внутрішніх проблемах, пов’язаних з наступним розширенням ЄС, менш за все схильна прислуховуватися до надокучливих декларацій Києва про свої європейські прагнення. І якщо Росія пропонує Україні конкретні економічні проекти, предметну співпрацю, а інвестиції російського капіталу в українську економіку збільшуються щороку, то ЄС обмежується невиразними політичними обіцянками. Інвестиції європейського капіталу в Україну вельми скромні, і річ тут не в «несприятливому інвестиційному кліматі», а в очевидній незацікавленості європейців у розвитку відносин з Україною. А сам Київ нарікає на те, що Євросоюз обіймає «недостатньо чіткі позиції» з приводу інтеграційних перспектив України. Така позиція Європи не випадкова — там чудово розуміють, що Україна не готова до вступу в ЄС.
До речі, Київ своїми претензіями на визнання його європейської спорідненості тільки зміцнює думку європейців про те, що українська влада неспроможна адекватно оцінити ситуацію, в якій опинилася Україна, що вона не вміє проводити реалістичну, відповідальну внутрішню політику, правильно визначати її пріоритети. Самі представники київської еліти змушені визнати, що в Європі склався загалом негативний імідж української влади. До того ж дехто з них бачить у цьому результат «підривної діяльності» Росії, спрямованої на дискредитацію України в очах усього світу. Вдаються навіть до незграбних спроб обвинуватити Росію в організації «касетного» скандалу, хоча всім давно відомо, що основні дивіденди з цього скандалу одержали США, використавши його для тиску на Україну. Та й головний учасник «касетного» скандалу — майор Мельниченко — переховується, як відомо, не в Росії, а в Америці.
Розуміють у Європі й те, що «інтеграційні» прагнення Києва — не більш ніж зізнання у своїй власній безпорадності та політичному безсиллі, в нездатності до позитивного державного управління, в неспроможності самої держави в тому вигляді, в якому вона існує нині. По суті, це сучасна версія заклику «Прийдіть і володійте нами», який уперше пролунав тисячу років тому і його не один раз повторювали в Україні в наступні століття. Однак навряд чи в Євросоюзі знайдуться бажаючі брати на себе відповідальність за долі держави, доведеної її правлячою елітою до надзвичайного зруйнування.
Очевидно, що до наступних президентських виборів зовнішня політика Києва не зазнає істотних змін. Мало того, прозахідна еліта, яка перебуває нині при владі, намагатиметься використати час, що залишився до президентських виборів, для того, щоб забезпечити міцність своїх позицій і за нового глави держави. В цьому разі Україна продовжить безвільний дрейф у бік Заходу.
Але вже сьогодні цілком очевидно: Заходу не потрібна економічно сильна, квітуча Україна. Старіюча Європа і сита Америка вкрай потребують української дармової робочої сили, дешевої української сировини, що її вивозять українські кримінально-олігархічні структури за викидними цінами, в українських служниках, які за копійки обслуговують примхи заможних європейців, котрі не бажають утрудняти себе побутовими проблемами. Захід не зацікавлений в налагодженні роботи українських підприємств — їхній ринок ущерть насичений і без українських товарів; Захід не зацікавлений у створенні в Україні нових робочих місць — у такому разі він позбавиться мільйонів пар робочих рук мігрантів, які залишили Україну в пошуках засобів до існування і працюють на західну економіку; Захід не зацікавлений у чесній і відповідальній українській владі — це позбавить його важелів тиску на Україну. І головне — Захід не зацікавлений у зміцненні дружніх, партнерських відносин України з Росією, бо це стократ посилить і Україну, і Росію, поверне їм колишню могутність і міжнародне визнання як рівноправних суб’єктів міжнародної політики. І тому саме Заходу потрібний методично і цілеспрямовано впроваджуваний на пострадянських теренах, і насамперед — в Україні, образ «небезпечної Росії», який на «західному підряді» відпрацьовує «націонал-патріотична» українська еліта та безпорадна українська влада, яка танцює під її дудку.
Реальною альтернативою прозахідній українській еліті є ті політичні сили, і насамперед Компартія України, які усвідомлюють необхідність посилення інтеграційних зв’язків на пострадянських теренах. Вони розуміють, що Україна сьогодні нездатна впливати на геополітичну ситуацію не тільки в світі, а й у регіоні, бо не є самостійним гравцем у міжнародній політиці. Хоча потенційні можливості української держави величезні, нинішня збанкрутіла влада неспроможна їх використовувати. Тому на сучасному етапі свого розвитку Україна потребує надійних союзників, чиї інтереси збігаються з українськими інтересами. Таким союзником для України і є Росія. Тільки об’єднавши свої зусилля і узгодивши свою політику, Україна і Росія зможуть вести рівноправний діалог зі світовою спільнотою, посісти гідне місце в системі міжнародних політичних та економічних відносин.
Вибудувуючи стратегію двосторонніх відносин, Україна, незаперечно, має виходити насамперед зі своїх національних інтересів. Не ставлячи перед собою завдання змістовного аналізу всього спектра національних інтересів України на сучасному етапі, чимало з яких «зав’язано» саме на Росії, хотів би навести слова всесвітньо відомого американського політолога Френсіса Фукуями, котрий у статті під вельми символічною назвою «Неясність «національного інтересу» пише: «Сьогодні основний «національний інтерес» буквально будь-якої країни полягає в підтриманні рівня продуктивності праці і доходу на душу населення». Решта компонентів національного інтересу, на його думку, є лише функцією, складовими елементами цього основного змісту.
Забезпечення зростання матеріального добробуту народу як центральне завдання всієї практичної діяльності українського керівництва і має бути головним національним інтересом, серцевиною національної ідеї, над винаходом якої сушать голови наші політики та науковці-суспільствознавці. Власне, таке її трактування і запропонував суспільству нещодавній XXXVІІ з’їзд КПУ, який ухвалив рішення про розробку першочергових заходів виведення країни із системної кризи, розгорнутої, багатоцільової програми відродження національної економіки, покликаної забезпечити зростання добробуту українського народу, дотримання прав і свобод громадян, реальний суверенітет України. Жодні політичні міркування і «національно-патріотичні» фобії не мають бути перешкодою на шляху економічного відродження нашої держави. Тому і співробітництво з Росією, що містить для України реальний потенціал для розв’язання цього першочергового завдання, має бути незаперечним пріоритетом зовнішньополітичної стратегії України.
Петро СИМОНЕНКО, керівник фракції комуністів у Верховній Раді України, Перший секретар ЦК КПУ.
Матеріал надруковано в рахунок квоти фракції КПУ у Верховній Раді України.
