На Львівщині керівник обласної організації СДПУ(о) Ігор ШУРМА, який став недавно народним депутатом і заступником голови партії, відомий ще й як лікар. А от парламентського стажу в Ігоря Шурми ще мало. З цього й почалася наша розмова:

— Ви один із «молодшого призову» нинішньої Верховної Ради, але в політиці досить давно. Як сприйняли ви певну зміну у своїй діяльності і що вже зуміли освоїти?

— Справді, строк депутатства у мене невеликий, тож про якісь досягнення казати зарано. Я прийшов у Верховну Раду після того, як Михайло Папієв став Міністром праці та соціальної політики. І не лукавитиму: це не було для мене несподіванкою, позаяк у партійних списках я йшов слідом. Нині працюю в Комітеті ВР з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства.

Мені приємно, що випало голосувати за текст гімну України та низку найважливіших постанов Верховної Ради. Маю на увазі затвердження програми діяльності уряду, скерування батальйону в Кувейт, а відтак і миротворців до Іраку. Думаю, що це — історичні документи, ухвалені Верховною Радою.

Нині я працюю над низкою законів, що стосуються охорони здоров’я.

— Що вас тут найбільше турбує?

— Сьогодні немає іншої галузі в Україні, яка подібно до медицини не була б забезпечена нормативно-правовою базою. Закон про охорону здоров’я, ухвалений понад десять років тому, давно застарів. Потрібні абсолютно нові підходи до проблем, пов’язаних з медичною галуззю. Усі погоджуються з потребою реформування. Найперше — це запровадження обов’язкового загального державного медичного страхування, що сприятиме надходженню коштів на розвиток галузі. Адже про що можна говорити за умов украй незадовільного фінансування? Якщо в будь-якій цивілізованій країні розповісти, що наш лікар заробляє 200 гривень, нас не зрозуміють, подумають, що це жарт.

— Пане Ігоре, я розумію, що таке партійна дисципліна, та все ж двох однакових думок не буває. Тож чи може член вашої фракції проголосувати відмінно від неї?

— Ми два з половиною роки займаємося розбудовою партії у класичному розумінні цього слова. Нерідко слово «партія» асоціюється з комуністичною. Це закономірно. Одним із незаперечних атрибутів цивілізованого суспільства є його партійна структуризація. І рано чи пізно ми до цього теж прийдемо.

38 членів нашої фракції засідають двічі на тиждень, обговорюємо кожен законопроект. Трапляються і постукування по столу, й грюкання дверима. Але фракція не є чимось аморфним, це — породження політичної структури. У своїх виступах, рішеннях, голосуванні ми намагаємося бути послідовні, дотримуватися партійних засад, статуту. Цим СДПУ(о) сильна й не подобається іншим! Якщо прийнято рішення голосувати, голосуємо однозначно. Принагідно наголошу: політик повинен уміти «прогнутися». Бо якщо ти постійно не згодний, то що маєш робити в партії або фракції?

Важливим є і момент прогнозування. У парламенті вже, мабуть, усі зрозуміли: якщо есдеки сказали «ні», то позиції вони не змінять.

— Фракція СДПУ(о) — активний поборник політичної реформи. Ваше її бачення?

— Нам не потрібна реформа заради реформи. Тому есдеки виступили, наприклад, проти ідеї двопалатного парламенту, яка нині не є на часі. А от щодо парламентсько-президентської республіки, то гадаю, що ми вже на шляху до цього. І тут збіглися думки більшості політичних сил. Ми не мусимо дивитися на інші країни. Враховувати досвід — так. Але робити своє, адже ми — Україна, яка шукає власний шлях розвитку демократичних процесів. У комплексі законів, пов’язаних із політичною реформою, важливо визначити перехідні положення, особливо, коли реформу буде запроваджено. З цим погоджуються і «дев’ятка», і опозиція...

— Як ви ставитися до федеративного устрою держави, про що інколи виникають розмови?

— Питання федералізації, як на мене, — не на часі. Я часто буваю в різніх областях і переконаний: немає різниці між галичанами та слобожанами, між волинянами й донеччанами. Це проблеми надумані.

Федералізувати Україну означає її втратити. Подивіться, наприклад, на Донбас. Якраз представники Донецького краю є прикладом українськості в бізнесі. Вони відстоюють українську економіку, не розпродують підприємства іноземцям, як часто це робимо ми, галичани.

— Нещодавно у Дрогобичі створено громадський комітету з відзначення 150-ї річниці Івана Франка. Чому немає там жодного представника есдеків, тоді як часто говорять про «приватизацію» Франка вашою партією?

— Спробую розставити крапки над «і». Іван Франко ніколи не був членом соціал-демократичної партії. Спадщина його належить світовій культурі. Ми пишаємося тим, що Іван Франко — українець, що він творив і жив тут, у Галичині. Ми робимо те, що можемо.

Відзначатимемо наступні — 147-у, 148-у й 149-у річниці. А вже в ювілейних заходах, може, й не братимемо участі. Бо тоді кожен захоче «засвітитися». А для нас важливо пам’ятати Франка щороку, тоді, коли мало хто переймається, наприклад, проблемами музеїв у Нагуєвичах і Львові. До речі, нещодавно ми придбали для музею Каменяра високої якості репродукції картин його однокласника Мавріція Готліба.

Своїм політичним опонентам у зв’язку з підготовкою до відзначення 150-річчя від дня народження І. Франка я кажу: через п’ятдесят років, можливо, СДПУ(о), яку ви не любите, не буде. Однак залишиться зроблене партією для увічнення пам’яті про великого поета і громадянина Івана Яковича Франка.

Розмовляв Леонід ГОЛЬБЕРГ.