Тема свободи слова залишається на порядку денному. Їй були присвячені й парламентські слухання. Але ними не обмежилася й не завершилася дискусія. А якими мають бути самі журналісти? Якими їх хочуть бачити і знати наші громадяни? Зрештою, як і якими готують у навчальних закладах України майбутніх літописців?
Розпочинаємо розмову міркуваннями Володимира Здоровеги
Якщо суспільство не купує чесну інформацію,тоді влада купує журналіста
Ім’я Володимира Здоровеги, професора факультету журналістики Львівського національного університету імені І. Франка, автора понад півтисячі наукових та публіцистичних статей, монографій і підручників з теорії і практики журналістики, добре відоме не лише серед журналістського загалу. Правилами журналістської і публіцистичної майстерності, котрі сформулював В. Здоровега більш як за півстоліття своєї викладацької і наукової діяльності, послуговуються не тільки його вихованці-журналісти, але й політологи і політики, піар-технологи та інформаційні менеджери — всі, хто так чи інакше пов’язаний з інформацією.
На запрошення Хмельницької обласної держтелерадіокомпанії «Поділля-центр» професор, заслужений журналіст України прочитав цикл лекцій для журналістів друкованих та електронних видань області. В них він порушував і загальні питання сучасної журналістики, тенденції її розвитку, і проблеми журналістської майстерності, психології творчості. Журналісти — практики і початківці — разом із лектором пробували знайти відповіді на запитання, кому і як робити справжню журналістику. Своїми думками теоретик поділився і з колишньою студенткою, а тепер власкором «Голосу України» у Хмельницькій області.
— На теперішньому інформативному ринку просто парадоксальна ситуація: видань стає дедалі більше, а читачів — менше. Тиражі катастрофічно падають, і все списується на бідність, котра не дає змоги передплатити газету. Але чи тільки вона справді винна?
— Сучасна журналістика — це величезна потенційна сила. В Україні зареєстровано понад дванадцять тисяч видань. Якщо навіть урахувати, що досить велика їх частина просто зареєстровані, але не виходять з різних причин, то цифра все одно колосальна. Не маю точної статистики, але є підрахунки, що так багато друкованих видань не мають Америка і Китай разом узяті.
— То виходить, ми знову попереду всієї планети?
— За кількістю видань — так. Але з тиражів цього не скажеш. Переважно вони просто мізерні. Колись доволі потужні українські видання сьогодні або просто зникли, або ледь животіють. А районна преса просто гине. Не можу без болю дивитись на те, як у районках змушені доробляти до пенсії, якось завершувати своє журналістське життя із жалюгідними зарплатами наші колишні вихованці. Звідки ця нужденність (маю на увазі не творчий потенціал, а саме фінансове становище редакцій)? Думаю, однією з причин такої ситуації стало те, що й у державі, й у журналістиці надто затягнувся процес переходу від однієї системи до іншої.
Колишня партійна система керування й утримування ЗМІ була часом хоча і доволі примітивною, проте ефективною й успішно виконувала поставлені перед нею завдання. Ми відійшли від неї, але так і не дійшли до тієї нової для нас, демократичної, за якою живе прогресивна світова преса.
Може видатись дивним, але сьогоднішня преса багато в чому схожа на колишню партійну. Принцип, коли влада вимагає від преси цілковитого і безумовного служіння, залишається життєвим й актуальним і нині, і, як кажуть у Львові, немає на то ради.
Дуже часто в журналістських колах точаться розмови про необхідність свободи журналіста і видання. Не буду зупинятись на тому, що така свобода передбачає і дуже велику відповідальність — це окрема тема. Скажу інше: журналіст міг би обійтись і без свободи. Вона потрібна насамперед не йому — суспільству. Коли воно отримає справжню свободу, журналіст автоматично підпаде під її дію.
Сьогодні ми можемо висувати різні версії того, чому відбувся розвал колишньої системи. І одна із них — це, мовляв, відсутність свободи слова. Та я хочу уточнити: систему зруйнувала ще й брехня, котра заполонила інформаційний простір. І хоч як прикро, за нинішнього загального і палкого бажання побудови демократичного суспільства і преси ми активно використовуємо колишні принципи брехні, котрі успадкували від минулого. То хіба можна на таких підвалинах побудувати чесну і вільну пресу?
Мене можуть звинуватити в упередженості. Але візьмімо останній скандал державного масштабу — хлібну справу. Вся офіційна інформація задовго до нього була позитивна. Реалії ми бачимо самі. Хіба тут, як і в багатьох інших випадках, не спрацював такий звичний для нас з минулого принцип брехні?
— Знаю, тисячі моїх колег зауважать, що вони завжди, за будь-яких обставин намагаються говорити правду, а довіра до ЗМІ все одно падає.
— Журналіст може бути і розумним, і талановитим, і безмежно чесним, як, до речі, і навпаки, але, крім того, є ще умови, котрі змушують його діяти за певними правилами, відступити від яких просто не можна. Не кажу про систему утиску чи переслідувань. А управляти ним можна значно простіше — варто лише не видати копійчану зарплату, а потім нагадати про умови, за яких вона може виплачуватись. У цій ситуації журналіста навіть не купують. Його просто змушують діяти за певними правилами.
— Сьогодні важко образити журналіста таким словом, як продажний. Для багатьох це мрія — вигідно продати свої знання й уміння. А ідеї, які водночас доводиться пропагувати, дуже часто не мають жодного значення.
— Теоретично журналістика належить до обслуговчого виду діяльності, і журналіст продає інформацію тому, хто хоче її отримати. Так само, як ми хочемо купити будь-який товар якісний, так і інформація повинна відповідати критеріям якісного товару — бути чесною, правдивою, грамотною врешті-решт. Але переважно вона не відповідає цим стандартам. Тому що журналіст працює за правилами, виробленими нашим сучасним суспільством. А коли так, то купують не інформацію, а журналіста, котрий має служити власникові. До того ж незалежно від того, чи є видання державним, чи має приватного господаря. Мені навіть здається, що краще залежати від грошового мішка, і краще не одного, ніж від влади. Зараз суперечності між журналістикою і владою набули, на мою думку, серйозних масштабів. Влада здебільшого хоче лише використати журналіста, але водночас не обтяжує себе тим, щоб створити умови для його роботи, забезпечити права журналіста і на економічному, і на законодавчому рівні. Я був причетний до написання кількох законів, пов’язаних із інформацією і діяльністю журналіста. В них були закладені дуже добрі ідеї. Але між тим, що писалось, і тим, що вийшло насправді, — величезна різниця. До того ж ті права, що дають наші професійні закони, частково перекреслюються Цивільним та Кримінальним кодексами. Досить назвати часто незграбно сформульовані заборони втручатись у так зване особисте життя. Про це, до речі, писав «Голос України». І ми знову повертаємось до тих жорстких рамок, в яке суспільство і влада ставить журналістику.
— Ці рамки обмежують діяльність професіоналів. Але, з другого боку, в журналістиці панує вседозволеність. Оголосити себе журналістом, відкрити газету чи новий канал може будь-хто, не маючи ні освіти, ні досвіду. Жодна професійна гільдія не дозволить собі такого напливу непрофесіоналів. Не дивно, що в суспільстві формується вкрай негативний образ журналіста. Чи це теж певна політтехнологія?
— У журналістику завжди приходили і будуть приходити представники з різних сфер життя. І я вважаю, це не біда, а благо. Ми сьогодні практично не маємо публіцистики, але коли вона з’являється, то зазвичай авторами її є професіонали з різних галузей науки й економіки, котрі мають ґрунтовні спеціальні знання.
Але водночас у журналістику приходить дуже багато просто випадкових, навіть підставних людей, тих, хто не має іншої роботи, не має природних даних, елементарних знань. Вони починають бавитись у журналістику і роблять дуже погану послугу для неї.
Я довго ношуся з ідеєю про необхідність підготовки різних кадрів для журналістики — і піар-технологів, і прес-секретарів, і інформаційних менеджерів. Сьогодні на практиці цей поділ уже відбувся. Але законодавчо — ні. Мені дуже імпонує французька система формування професійної ліги, коли журналіст отримує професійну картку, а спостережна рада дуже пильно стежить за діяльністю і видання, і самого журналіста. Дехто зауважує, що це обмежить свободу слова. Але я думаю, що навпаки, саме це підсилить її, бо обмежить доступ до інформаційного ринку непрофесіоналів та невігласів, котрі продукують низькосортну продукцію.
Гадаю, ми обов’язково прийдемо до цього. Але тільки тоді, коли не лише журналіст, а й читач буде готовий сприйняти цю на загал продуктивну ідею. Ми почали розмову із низьких тиражів. Але є парадоксально високі тиражі окремих видань. З повагою ставлюсь до тих, хто зумів їх зробити, але не можу не відзначити, що високою журналістикою це не назвеш. Тиражується той товар, який хоче і спроможне купити суспільство. І саме його стан величезною мірою визначає сьогодні свободу і професіоналізм і журналіста, і видання.
— Сподіватимемося на кращі часи.
— І на гірші також. На мою думку, майбутні президентські вибори не додадуть пресі ні свободи, ні демократії. Їх пережити буде непросто.
Бесіду вела Ірина КОЗАК.
