Європу слід завойовувати тихо

Зібрав колектив і поставив запоморочливе завдання: розпочати випуск цілком нової продукції, якої потребує мала економіка країни, освоїти виробництво протягом кількох найближчих років десятків видів товарів народного споживання, та таких, щоб народ за ними завжди ганявся, щоб могли вільно конкурувати з кращими зразками і на внутрішньому, і на зовнішньому ринку. Але спочатку відбудуватися, створити основу, базу.

Тоді «наполеонівські плани» навряд чи хтось сприймав серйозно. Але через кілька років на місці напівзруйнованих сарайчиків постали багатоповерхові білокам’яні виробничі корпуси, з’явилися конструкторське бюро, науково-експериментальний цех. Невеликий завод так уміло було організовано, що він міг здійснювати свою життєдіяльність неначе в автономному режимі. Інструментальне, хімічне, зварювальне, електротехнічне, електронне, металообробне та чимало інших виробництв складали своєрідний замкнений технологічний цикл, який давав змогу виробляти продукцію не лише високої якості, а й доступну споживачам за ціною.

Попит на зварювальні напівавтомати, зварювальні трансформатори різних модифікацій, що їх широко використовують і на підприємствах, і в побуті, випереджав пропозицію. Успішно реалізовували і десятки інших товарів, більшість із яких і вдень з вогнем раніше було не знайти. Працівники одержували не тільки гідну заробітну плату, а й скрізь відчували всіляку турботу рідної фірми: безплатні, коштом заводу, обіди, власна медична установа, заводський транспорт доставляє на роботу і з роботи. Усі бажаючі одержали садові наділи, та не десь там, а на півострові. А ще і будівництво житла, і створення команди автогонщиків... Хіба тепер було до пияцтва і неробства?

Ідилія була недовго. У нормальний процес планомірного переведення економіки країни на ринкові засади втрутилася, як полюбляє казати директор, «невидима рука Адама Сміта». Шокова терапія, відкриття кордонів для будь-якого, без винятку, іноземного товару, усунення держави від управління економічною реформою, недалекоглядна фінансова політика та інші «помилки реформаторів» призвели до того, що ринок заполонили низькосортні китайські, турецькі, польські товари, з якими вітчизняний виробник, обкладений непомірними цінами на енергоносії, драконівськими податками, вже конкурувати не міг.

Переглядаю пожовклі публікації тих років: «А що виробляє «Проммел»? На виставці, що постійно діє при об’єднанні, представлено різних модифікацій телефонні апарати, лічильники електроенергії, зварювальні трансформатори, радіоприймачі, світильники, дзвінки, зарядні пристрої до автомобільних акумуляторів... Загалом більш як 50 найменувань товарів, добротних і вкрай необхідних у господарстві. Й усе це складують, не знаходячи збуту в належних обсягах. Підприємство позбавлено обігових коштів, неспроможне гідно оплатити робітникам їхню працю».

А може, товар все-таки кепський, тому і залежується на складах? Наведу ще одну цитату того часу: «Те, що тут виробляють, заслуговує на найвищу оцінку. Взяти хоча б лічильники електричної енергії бездискової конструкції, котрі споживають «на себе» вп’ятеро менше електроенергії, ніж традиційні. Підраховано, якщо їх встановити в Україні, то можна зупинити цілий Дніпрогес — таке досягається заощадження електроенергії».

Але кому це потрібно? Невидиму руку вже доморощених начебто економістів націлено насамперед на одержання надприбутку в будь-який спосіб. «Гаразд, — апелює практик до теоретиків «українського економічного дива», — може, ми справді працюємо не на найновішому сучасному обладнанні, випускаємо не найякіснішу конкурентну продукцію. Але чому зазнає збитків Харківська фабрика імені Тінякова? Обладнання новітнє, французьке. Матеріали одержують із Франції, та й продукцію збувають саме там, за західними цінами. А кінці з кінцями звести не можуть. У чому річ?».

Звичайно, дискутувати з директором, який пропонував робити державну справу, а не розоряти країну, не грабувати її власноруч — ніхто наміру не мав. Саме завдяки цьому споконвічному українському політичному стилю — нічого не бачити, нічого не чути, ні на що не реагувати — ми маємо сьогодні те, що маємо. Адже і Президент України, і прем’єр уряду свого часу не відмовлялись заїхати на «Проммонтажелектроніку», щоб перед телекамерами проілюструвати «свої» реформаторські успіхи на тлі працюючих цехів і симпатичних зразків вітчизняної продукції.

Сьогодні в промисловому Харкові, де кількість так званих діючих підприємств поки що обчислюється сотнями, навряд чи знайдеться хоча б два десятки таких, стан справ на яких можна назвати більш-менш благополучним. Саме «Проммотажелектроніка» — приємний виняток з цього загального сумного списку.

Те, що вигадав Володимир Дикань, на перший погляд, здається абсурдом. Він обрубав без будь-якого побоювання гілку, на якій тримається трон будь-якого директора — цілковита влада над усім і вся. Заводські цехи, інші виробничі підрозділи одержали статус юридичних осіб, можуть самостійно, на свій страх і ризик, здійснювати підприємницьку діяльність, одержувати в разі успіху значний зиск, а в разі провалу — відповідати за все власним становищем. Звісно, за директором і апаратом управління збереглися загальні обов’язки розв’язання стратегічних завдань. Але тактику — яку кількість продукції випускати, з ким укладати договори, кому вірити на слово, а з кого вимагати передоплату — вирішує кожен керівник виробничого цеху або дільниці самостійно.

До чого це привело? На підприємстві жодну гайку, не кажучи вже про кінцевий виріб, не роблять без оплаченого замовлення. Над виготовленням тієї або іншої продукції працює така кількість людей, яка саме необхідна. Жодного зайвого або неповноцінно завантаженого працівника в цехах не знайти. Між виробничими підрозділами зникли будь-які посередники, котрі на багатьох інших підприємствах днями, а то й місяцями улагоджують різні проблеми і тим самим створюють їх ще більше. Працівники вже не протирають штани на нарадах, які мають властивість ніколи не закінчуватися. Так званих планірок тут взагалі немає. А збори керівників заводу один раз на десять днів зазвичай проходять протягом кількох хвилин і зводяться до короткого діалогу:

— Запитання є?

— Запитань нема.

— Ну, тоді до справи...

«Ми були піонерами ринкової економіки на Харківщині, — каже В. Дикань. — Тих, хто був з нами поруч, — нікого вже нема. Шкода, що сьогодні посісти своє місце під сонцем, увійти в бажану Європу зі своїми товарами, не маючи високих технологій, ми можемо тільки за рахунок малого і середнього бізнесу. Спочатку одержати своє, хоч і непривабливе, місце. І лише потім, набравшись сил, навчившись самостійно працювати, об’єднатися з іншими підприємствами, створити фінансово-промислові групи, інші потужні ринкові інституції для виконання вищих завдань. Іншого шляху тепер, напевно, немає».

 

Харків.