Коли мова заходить про «інтелект нації», мають на увазі таких людей, як Петро ТолоЧко — відомий учений, академік НАН України, історик, археолог і публіцист. Все його життя пов’язано з наукою: він —автор майже 400 наукових та 200 науково-популярних праць.
Але відомий Петро Толочко не лише як учений. Його вже двічі обирали народним депутатом України.
Наше досьє: Петро Толочко, народний депутат України, член парламентського комітету з питань науки і освіти. Професор, академік, директор Інституту археології Національної академії наук України. Член Академії Європи в Лондоні, член-кореспондент Центрального німецького інституту археології в Берліні, почесний доктор Російської академії наук.
Головний напрям наукової діяльності — історія Київської Русі. Видатний археолог, під керівництвом якого зроблено низку відкриттів. Саме завдяки дослідженням П. Толочка було встановлено вік Києва і в 1982 році відсвяткували 1500-річчя столиці.
— Петре Петровичу, як у відомого ученого виникло бажання стати політиком?
— Політичні питання мене хвилювали все життя. Я регулярно писав статті й на сучасні теми, намагаючися осмислити процеси, що відбуваються.
Юлія Тимошенко запропонувала працювати з нею. Були й інші пропозиції — від комуністів, соціалістів, соціал-демократів, лібералів... Але я вирішив, що саме с Юлією Тимошенко принесу найбільше користі. На жаль, помиляються й історики. Останні два роки я весь час вів із нею дискусії, намагався пояснити, що політичні зигзаги, які вона виписує, не гідні серйозного політика. То вона з Лазаренком, то зрікається Лазаренка, то вона з Росією, то проти Росії, то оголошує імпічмент Президентові, то йде до Президента в уряд і більше року з ним співробітничає. Для мене такі зигзаги зовсім неприйнятні, і тому я вийшов із її команди і cтав членом групи «Народовладдя». Ця група для мене добра тим, що тут мені ніхто не нав’язує своєї позиції, що тут зважають на думку кожного.
— І які у вас нині стосунки з Юлією Володимирівною?
— Нині — жодних. На мене періодично нападає її газета, але я не відповідаю, вважаю, що це нижче моєї гідності. Я переконався, що Юлія Тимошенко захищає не державні чи народні інтереси, а свої власні. І Бог їй суддя.
— Напевне, і після виходу із БЮТ вам було чимало пропозицій. Чому обрали саме «Народовладдя»?
— Деякий час я був серед позафракційних депутатів і, звичайно, розумів, що рано чи пізно треба до когось приєднуватися. Незалежним бути нібито й почесно, але практично ти ні на що не впливаєш. Твого голосу не чути. Я приглядався до різних фракцій і дійшов висновку, що моїм переконанням найбільше відповідає саме «Народовладдя», очолюване Богданом Губським. Мені симпатична ця людина. Він і успішний бізнесмен, і водночас знає, що потрібно щось робити для України. Він зорганізував фонд, який займається благодійністю, причому займається по-справжньому. Під його керівництвом фонд підтримує обдарованих дітей, молодь, учених, артистів, намагається консолідувати інтелект нації. Це та діяльність, з якою можна себе пов’язати. Тож «Народовладдя», на мій погляд, група достойна і інтелігентна. Відчуваєш, що займаєшся реальними, а не віртуальними справами.
І якщо я з групою однодумців вирішив створити партію «Слов’янський народно-патріотичний союз», тобто займатися тим, що мені в житті найдорожче, то в «Народовладді» це зустрічає цілковите розуміння.
Тут люди справи, і тому їм зрозуміло те, що дороге кожному із нас. Це набагато пристойніше, ніж бігати з прапором по мітингах.
— Одним із конкретних кроків, спрямованих на те, щоб народу жилося ліпше, нині називають програму уряду. Ваша група голосувала за затвердження програми. Яка ваша думка про ситуацію, що виникла з її ухваленням, і про конфлікт з опозицією?
— Можу висловити загальну, моральну позицію. Якщо частина опозиції голосувала за програму Кабміну лише з тих міркувань, щоб потім підтримали їхнє питання, то це не дуже достойно. Якщо ви вважаєте, що програма погана, але голосуєте «за», то в чому ваша принциповість? А якщо ви побачили, що програма гарна і проголосували за неї, то не кричіть затим, що вас у чомусь обдурили.
Стосовно самої програми, то, на мій погляд, нині вона найреалістичніша, і коли б усі консолідували зусилля на її виконанні, то вже в найближчі рік—півтора вона мала б результат. До того ж у програмі приділено велику увагу науці та інноваційним технологіям.
— Ось про це і хотілося б вас запитати. Ви —фахівець у цій галузі, до того ж — член парламентського комітету з питань науки і освіти. На ваш погляд, українська наука здатна дати поштовх економіці?
— Усі розвинені країни будують економіку на науково-технічному прогресі, це, по суті, і є основа розвитку. Але, на жаль, досі уряди в Україні не демонстрували розуміння місця науки в розвитку нашого суспільства. І уряд Януковича на ділі поки що не показав розуміння цієї проблеми, бо на науку в бюджеті нинішнього року виділено всього 0,4 відсотка від внутрішнього валового продукту. В загоні й освіта, тож поки що я не бачу реалістичних підходів. Сподіваюся: Кабмін переорієнтується і приділить більше уваги науці й освіті в бюджеті наступного року. Звичайно, роки куцого фінансування дуже підірвали нашу науку. Докручуються радянські технології, а принципових проривів не сталося. Але я переконаний, що потенціал маємо, якщо дати науці фінансові можливості, вона здатна себе регенерувати. Хоча дуже багато молодих перспективних учених виїхали за кордон: лише з Національної академії наук за кордон виїхало майже п’ять тисяч осіб. По суті, ми стали інтелектуальним придатком розвинених країн. Вважаю, треба визначитися: або ми згодні з цим, або, якщо хочемо бути самодостатніми на міжнародній арені, науці і освіті треба приділяти пріорітетну увагу.
У міру своїх сил і з допомогою «Народовладдя» намагаюся, щоб розуміння ролі було не лише на словах.
— Нині багатьох хвилює платне навчання у вузах. А яке реальне співвідношення «платних» і «безплатних» студентів?
— Це надзвичайно серйозне і дуже суперечливе питання. З одного боку, ми маємо бути зацікавлені, щоб у країні було якомога більше людей з вищою освітою. З другого — нинішня система не зовсім адекватно відображає положення Конституції, яке гарантує право на безплатну освіту. Фактично держава забезпечити цю норму повною мірою не може, тому з’явилося багато комерційних вузів. Ситуація була б нормальною, якби комерційний і державний сектори освіти просто співіснували. Але з’ясувалося, що і державний сектор наполовину комерційний: державні вузи приймають 50 і більше відсотків студентів на платній основі. Межа між державною і комерційною освітою розмилася. Це надзвичайно небезпечно. Виходить, якщо в тебе гроші, твої діти можуть закінчити будь-який вуз, що забажають, бо за ці кошти вуз ремонтує дах і платить професорам. Але ж який рівень освіти матимемо, коли її здобувають за гроші, а не за знання? І як бути здібним дітям із родин, які не мають коштів на освіту? Хоча саме здібні і потрібні країні як фахівці...
— Але практика платної освіти є у всьому світі.
— Я б так не сказав. Приміром, у Німеччині дуже не багато комерційних вузів, а решта належить до системи державної освіти і навчання у них безкоштовне. А українські вузи прагнуть набрати і 60, і 70 відсотків платних студентів, а держзамовлення зменшується.
— Парламентський комітет науки і освіти може щось змінити у цій сфері?
— Ми весь час цим займаємося, розробляємо законодавство. Але зазвичай у нас виникають суперечності з профільним міністерством, з вузами. Ми намагаємося відстояти конституційну норму безкоштовної освіти, але життя нині диктує свої правила. І я не думаю, що ці правила — добрі.
— Тепер, якщо можна, про освіту шкільну. Точніше, про проблеми з місцем російської мови у шкільній програмі. Багато хто з читачів запитує: чи правильно, що на вивчення російської мови в початковій школі відводиться одна година на тиждень, а твори російських письменників вивчаються в рамках курсу іноземної літератури?
— Казав уже не раз: мовна проблема в нас деформована. Звичайно, свого часу в Україні російська мова почала переважати. Нинішнє ставлення до неї — своєрідна реакція на попереднє становище: тоді переважала російська, тепер, мовляв, давайте задавимо російську українською. Мені здається, це помилка. Російська мова для нас зовсім не чужа. Багато видатних діячів культури, починаючи з Феофана Прокоповича і закінчуючи Короленком, робили свій гідний внесок у розвиток російської мови й літератури. По суті, українці є співтворцями російської культури. Впевнений, що двомовність в Україні — це благо, це вивищує націю. Якби ми так само, як російську, знали, скажімо, англійську, було б ще ліпше. Штучне звуження доступу до будь-якої мови — це погано. Наше підростаюче покоління може не пізнати творів багатьох українських письменників — тих-таки Короленка, Гоголя, видатного історика Костомарова і багатьох інших. Ми не можемо вивчати повісті Гоголя, повісті й щоденник Шевченка, написані російською мовою, на уроках з іноземної літератури. Це смішно. Крім того, за даними останнього перепису, в Україні мешкає понад вісім мільйонів росіян. Тобто більш як 20 відсотків населення. Тож давайте залишимо російськими понад 20 відсотків шкіл! Це ж наші громадяни, такі само законослухняні, такі само платники податків, як і етнічні українці. І вони мають право на задоволення своїх мовних і культурних потреб. Інакше громадянського суспільства в Україні ми не створимо. Це треба усвідомлювати.
Розмовляла Вікторія СВЄТЛОВА.
