Часи стагнації чи все-таки поступу?

Проте, починаючи з 2002 року темпи цього процесу уповільнилися. Далися взнаки зношеність основних фондів та виробничої інфраструктури, скорочення виробничих потужностей, низький технологічний рівень виробництва, висока енергоємність та матеріаломісткість його продукції. Ситуація ускладнювалася нераціональним використанням інвестиційних коштів. Така модель соціально-економічного розвитку, побудована на екстенсивній основі (завантаження виробничих потужностей, що простоювали в роки економічної кризи, сприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура тощо), виявилася нездатною забезпечити істотне зростання обсягів ВВП на душу населення. Все це негативно позначається на соціальній сфері, падає життєвий рівень людей.

У листопаді 2002 року за ініціативою Президента України розпочалася розробка стратегії економічного та соціального розвитку України до 2011 року. В її основу закладено ідеї утвердження в нашій державі інноваційної моделі розвитку суспільства, викладені у президентському Посланні до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального, розвитку України на 2002—2011 роки».

Інноваційній моделі розвитку суспільства нема альтернативи, щоб забезпечити науково-технічний, економічний та соціальний прогрес України, ввести в дію невикористані творчі ресурси її народу, надати перевагу освіті та культурі, звузити сферу діяльності тіньової економіки, сприяти підвищенню рівня соціальної захищеності населення. В економічно розвинених державах процес нововведень охопив практично всі сторони суспільного життя, створюючи передумови для формування так званих інноваційних суспільств. Водночас розвиток таких соціальних сфер, як освіта, культура, зростання заробітної плати, прожиткового рівня, споживчих можливостей населення тощо, створюють передумови для активізації розвитку економіки. Становлення інноваційної моделі розвитку, підкреслює Президент України Л. Кучма, —це завдання не тільки економічної політики. Це органічне поєднання політичних, гуманітарних, соціально-психологічних та інших чинників і передумов, які лише у комплексі здатні сприяти розвиткові суспільства на інноваційній основі. Ставлячи таку мету, українське керівництво не могло не усвідомлювати, що країна вже сповна вичерпала можливості традиційного розвитку, досягнення її потребуватиме максимальної концентрації духовних та матеріальних сил, зусиль усього суспільства, його консолідації.

Інноваційний механізм соціально-економічного розвитку являє собою систему елементів, а саме: заходів, спрямованих насамперед на всебічний розвиток людського потенціалу, підтримку науково-технічної діяльності, організацію інформаційного менеджменту, модернізацію промисловості та орієнтацію її потужностей на нововведення, формування у суспільстві інноваційних потреб споживчого характеру тощо. У свою чергу, кожний із названих елементів також являє собою складну систему піделементів і т. ін. Безперечно, важливою складовою цього механізму має стати система фінансового забезпечення та стимулювання інноваційного розвитку суспільства, яка має сформуватися та діяти за активною участю і під контролем держави.

Культура праці, необхідні для професійної діяльності знання, практичні навички та творчі здібності — без цих якостей годі казати про поступ особистості й суспільства. Модернізація всієї системи освіти, наближення її якості до потреб внутрішнього розвитку країни, зокрема цивілізованої ринкової економіки, мають сформувати таке середовище, в якому суспільний статус кожної людини визначатиметься рівнем її освіти, набутими знаннями та вмінням застосовувати їх на практиці. На жаль, держава досі не переконала талановиту молодь у справедливості життєвості цієї тези. Дуже мало робиться для організації пошуку та всебічної підтримки талановитої молоді. Утім, треба віддати належне новим поколінням — вони прагнуть вчитися і намагаються не стати втраченими.

У цьому контексті державі варто скористатися таким благодатним грунтом і сконцентруватися на вдосконаленні освітнього процесу. Тим більше що значний науково-технічний потенціал за останніх 10 років зазнав руйнації. Загальна кількість працівників наукових організацій, за офіційною статистикою, скоротилася у 2,3 разу, зокрема докторів і кандидатів наук — у 2,5 разу, продовжують згортати наукові розробки з багатьох напрямів. Поступово знижується професійний рівень задіяних в інноваційному процесі вчених та науково-технічних працівників. Разом із тим, інноваційний розвиток економіки потребує навпаки постійного підвищення рівня освіти та кваліфікації. З урахуванням швидкого старіння отриманих під час стаціонарного навчання у професійно-технічних та вищих навчальних закладах знань, потрібно оптимізувати діючу в нашій державі систему перепідготовки та підвищення кваліфікації, сприяти демократизації навчально-виховного процесу.

В економічно розвинених країнах запровадження системи інноваційної освіти веде до того, що не тільки відомі вчені, дослідники, провідні конструктори та технологи, а й рядові співробітники починають займатися раціоналізаторською та винахідницькою діяльністю в інтересах свого підприємства, працюють над підвищенням якості продукції, зниженням її собівартості.

Зарубіжні вчені дійшли висновку, що тільки завдяки підвищенню рівня освіти працюючих на 10% продуктивність праці зростає на 8,6%. За умов зростання на аналогічний відсоток фінансових надходжень у виробництво названий показник підвищується не більш як на 4%. Пільгове кредитування студентів на період навчання у вищій школі, а також створення національного фонду сприяння молоді в здобутті вищої освіти за кордоном мають надати молоді можливість реалізувати свої прагнення вчитися, а отже, створять надійне підгрунтя для майбутнього економічного зростання в Україні.

Проте для ефективного підвищення рівня професійного потенціалу українського суспільства доцільно вдатися до скорочення кількості безробітних та осіб, що працюють не за спеціальністю. За висновком Європейської комісії, через 10 років рівень розвитку технологій у світі підвищиться на 80 відсотків. Це означає, що працюючим доведеться постійно вчитися в рамках підвищення своєї кваліфікації, і робити це без відриву від виробництва.

Інноваціями у сфері освіти має стати розвиток мережі недержавних навчальних закладів за умови забезпечення єдиних стандартів якості освіти та формування конкурентного середовища на ринку освітніх послуг тощо.

Державна підтримка науково-технічного розвитку як однієї з визначальних складових інноваційного процесу досі здебільшого лише декларувалася у заявах українського керівництва. Великої шкоди науково-технічному потенціалу України завдала помилково прийнята на старті економічних реформ модель ринкової трансформації. В ній наша держава, зокрема, розглядалася як науково-технологічно слабко розвинена. Взявши за зразок стандарти країн, що розвиваються, Україна фактично стала на шлях науково-технологічного регресу. Державна влада України не забезпечила необхідних умов для зміцнення інтелектуального потенціалу суспільства, освоєння нових високих технологій, подолання структурних деформацій, успадкованих від адміністративно-командної системи. Наслідком такої політики стало різке падіння обсягів фінансування прикладної науки і державою, й іншими суб’єктами господарювання. Скорочення асигнувань відбувалося в 1,5 — 2,8 разу швидше за темпи скорочення валового продукту. Нині рівень фінансового забезпечення науково-технічної діяльності в Україні відповідно нижчий в 100 разів, аніж у США, та в 4 рази — чим у Росії.

На нашу думку, з урахуванням наявних в Україні традицій, розвиток фундаментальної науки має залишатися під контролем держави. Тільки за таких умов українська наука зможе забезпечувати ефективність розвитку вітчизняного виробництва. Держава має взяти на себе зобов’язання стосовно задоволення соціально-економічних потреб інженерно-технічного персоналу та вчених, зайнятих інноваційною діяльністю. Вона також повинна залучати до участі в інноваційній діяльності різні наукові колективи та окремих вчених, організовувати контроль за ефективним використанням бюджетних асигнувань тощо.

Нині в Україні розроблено низку програм підтримки фундаментальних і прикладних досліджень. Передбачається створення системи наукових закладів, що розроблятимуть перспективні нововведення; розширення сфери міжгалузевої та міждержавної наукової кооперації; комерційне використання результатів наукових досліджень. Робиться акцент на вдосконалення механізмів зв’язку наукових центрів з виробництвом. У нашій державі такі відносини далекі від ідеальних.

Очевидно, вирішенню проблеми формування якісного науково-технічного потенціалу може сприяти виважена імміграційна політика держави. За рахунок масового припливу висококваліфікованих спеціалістів можна створити сприятливі умови для прискорення розвитку пріоритетних галузей української економіки. Проте заради справедливості зауважимо: зворотний процес не вдалося ще зупинити — «відплив мізків» триває.

Дія інноваційного механізму немислима без прискореного процесу модернізації вітчизняної промисловості. Її потенціал високий, проте країна займає тільки 53 місце у світовому списку конкурентоспроможності. Закономірність проста: більш як 60% основних виробничих фондів фізично зношені, і на допотопному обладнанні неможливо освоювати і випускати принципово нову продукцію, застосовувати будь-які нововведення. Застаріла промисловість не зацікавлена у використанні результатів наукових досліджень. За наявними даними, придбанням та використанням інновацій займається лише 14,3% від усіх промислових підприємств нашої країни (у 2000 р. —14,8%). Вони можуть випускати продукцію, що відповідає вимогам сучасного ринку. Проте її собівартість залишається досить високою. І це не дивно, адже маркетингові дослідження в інноваційній сфері здійснюють лише 26% промислових підприємств. Винаходи та ноу-хау українських науковців продовжують в основному реалізовуватися тільки на місцевому або регіональному рівнях. Для виходу з ситуації, що склалася, окрім модернізації перспективних для розвитку української економіки підприємств, потрібно істотно розширити науково-дослідний сектор виробничої сфери, а також створити дійову систему управління потоками науково-технічної інформації.

Інноваційний механізм соціально-економічного розвитку має також передбачати систему заходів, спрямованих на організацію інноваційної інфраструктури та інформаційного менеджменту (створення фондів знань, прискорення руху інформаційних потоків тощо). У США та Японії частка інформаційного сектору у створенні ВВП становить майже 40%, у Росії та Україні цей показник наближається до 2%. Останнім часом у ряді країн Заходу почали впроваджувати найновіші комп’ютерні технології, котрі забезпечують створення єдиного інформаційного середовища. Їх застосування в декілька разів скорочує терміни розроблення та реалізації наукоємної продукції, на третину підвищує ефективність виробництва, радикально розв’язує проблему якості та конкурентоспроможності продукції.

Інноваційна модель розвитку потребує й новітніх організаційних технологій. Так, за урядової підтримки створюють спеціальні зони (бізнес-інкубатори, технопарки, технополіси тощо), в яких «під одним дахом» працюють учені, інженери та технологи. В кожній з таких зон концентрують наукові сили певного спрямування; створюють підприємницькі структури та необхідна матеріальну базу; відбирають на конкурсній основі проекти нової техніки і технологій; проводять прикладні дослідження; готують кадри, зорієнтовані на інноваційну підприємницьку діяльність тощо. Однією з організаційних особливостей спеціальних зон є залучення до їх складу вищих навчальних закладів. Навколо них формується специфічне науково-практичне та науково-педагогічне середовище, яке готує студентів названих вузів до роботи на наукоємних виробництвах, сприяє розвиткові їхнього інтелекту, поглибленню знань з майбутньої професії, вмінню швидко адаптуватися до їх змін тощо.

Сформоване за принципом горизонтальної галузевої інтеграції економічне, підприємницьке середовище може включати до свого складу територіальні та окремі загальнодержавні структури. А вони зі свого боку мають реальну можливість впливати або забезпечувати саморозвиток адміністративних територій. Якщо інноваційні підприємства спрямовуватимуть свої зусилля на задоволення потреб і запитів регіонального ринку, державні органи та органи місцевого самоврядування напевно будуть зацікавлені виконувати по відношенню до них протекціоністські функції. Нині в Україні вже діє декілька інноваційних підприємств. Так, в рамках технопарку «Таврида» процес нововведень охоплює пріоритетні напрями соціально-економічного розвитку Криму, насамперед санаторну та курортно-рекреаційну сфери, туризм як ринок реалізації економічного потенціалу півострова, а також виготовлення продукції сільськогосподарського виробництва та переробних галузей.

Проте у масштабах держави співпрацю в цьому напрямі між центром і регіонами не налагоджено.

Отже, вихід України на інноваційний шлях розвитку неможливий без реформування різних сфер соціально-економічних відносин. Єдино прийнятним для цього є впровадження державою інноваційного механізму соціально-економічного розвитку, функціонування якого має бути під її контролем.

Якщо, звичайно, владі небайдуже, як нащадки назвуть часи, за яких вона правила, — стагнації та занепаду, відкату чи все-таки концентрації зусиль...