Свого часу на сторінках «Голосу України» було вміщено публікацію «Розстріляти за... вірші», в якій йшлося про трагічну долю українського поета Юрія Жилка, уродженця села Підлужне Костопільського району, котрий весною 1938 року став жертвою сталінських репресій. Так звана «трійка» винесла страшний і несправедливий вирок — розстріляти! Інкримінували антирадянську пропаганду. І лише після смерті Сталіна письменника реабілітували...

 — Багато років я шукав слідів поета-земляка. Не раз бував у його рідному селі, розмовляв зі старожилами. Однак нічого конкретного так і не дізнався. У його життєписі залишилося чимало «білих плям», заповнити які допомогла згадана публікація в «Голосі України», — розповідає науковий працівник Костопільського краєзнавчого музею Анатолій Карп’юк.

На публікацію відгукнулися син Юрія Жилка Віктор із Харкова та дочка Надія із Василькова, що на Київщині. Ось що розповіла Надія Юріївна газеті.

Рідний образ

Що довше живу та осмислюю минуле (мені вже більш як 75 років), то спогади про батька стають яскравіші. Його образ вимальовується на фоні сім’ї, бо родина і він — то було щось нероздільне, єдине. Вона була невелика і дружна: батько, мати, я, менший брат Вітя та бабуся Соня (мамина мати). У сім’ї панувала злагода і взаємна повага. Можливо, це тому, що у батьків було багато спільних рис, інтересів, однакові погляди на життя. Батьків моїх поважали, бо вони були чесні і відверті. Мій тато — Юрій Зіновійович Жилко народився 5 березня 1898 року в селі Підлужне Костопільського району на Рівненщині. Згодом родина мого тата перебралася у Вільно, однак і тут не забували рідної української мови. На цей період і припадають перші поетичні спроби батька (тоді він був школярем). Великий вплив на нього під час перебування в Литві мав білоруський письменник Якуб Колас, який жив поблизу Жилків.

Перша світова війна змусила мого дідуся Зіновія Хомича Жилка разом із сім’єю в 1915 році переїхати з Вільно до Полтави. Тут тато закінчив гімназію. В роки громадянської війни навчався в Полтавському інституті народної освіти на історико-філологічному факультеті. Там здобувала вищу освіту і Катерина Березова, з якою вони побралися. У Полтаві, яка в ті роки була тихим зеленим містом, народилася я, а в 1928 році — менший брат Вітя. Мама вчителювала, батько, як свідчать документи, що в мене збереглися, — теж. А ще він був лектором педагогічних курсів імені Драгоманова, лаборантом кабінету суспільствознавства Полтавського ІНО, мав причетність до Полтавського державного музею. Пізніше батько викладав українську та російську мови і літературу в музичному і кооперативному технікумах Полтави, завідував бібліотекою Полтавського інституту інженерів сільськогосподарського будівництва.

Займався він журналістикою, писав ліричні і сатиричні вірші, фейлетони, оповідання, які друкували в періодичних виданнях, був членом Спілки письменників України. Знав Павла Тичину та багатьох інших літераторів того часу. Батько став одним з ініціаторів створення в 1923 році Полтавської письменницької організації «Плуг», він разом з мамою робив переклади п’єс з російської мови на українську для Полтавського театру ім. Гоголя. На вірші мого батька композитори писали музику (Я. Левін, І. Михайленко, М. Леонтович, В. Верховинець, Ф. Попадич) і ці пісні були надзвичайно популярні. Особливо тепла була його дружба з композитором, хоровим диригентом, фольклористом і хореографом Василем Верховинцем, який був частий гість у нашій домівці. Я і тепер ніби бачу: батько читає вірші, а Василь Верховинець тихо в той час наспівує і в такт легенько стукає рукою по столу. Удвох вони ходили по селах, збирали фольклор.

Що то за ослик?

Мій батько мав нахил до іноземних мов. Крім української, знав російську, польську, німецьку, англійську, грецьку, латинську та есперанто, вивчав французьку, церковнослов’янську. Жили ми більш ніж скромно, зате не шкодували грошей на книжки. З дитинства батько збирав домашню бібліотеку, а потім поповнював її вдвох з мамою. А ще батько мав хобі —збирав поштові марки, які були з усіх континентів. Батько мав золоті руки, він умів майструвати. Коли мені було чотири роки, він зробив для мене лижі, пізніше — «автомобіль» з фанери, якому ми з братиком пораділи. Потім був саморобний телескоп. А коли мені заманулося передбачувати погоду, я попросила татка, щоб він купив мені барометр. Але прилад був дорогий. Тоді татко взявся його зробити. Він знайшов шматок фанери, олівця, хутенько намалював ослика, вирізав його пилочкою і дав мені, кажучи: «Ще ослика треба пофарбувати, причепити йому хвостик із клоччя і поставити на подвір’ї перед вікном за три метри і на висоті півтора метра». Я цілком серйозно замислилася: як ослик показуватиме атмосферний тиск? На що батько відповів: «О 7-й годині глянеш у вікно. Якщо ослика добре видно і хвостик сухенький, значить, ясна, суха погода. Коли хвостик мокрий — іде дощ. Зовсім не видно ослика — туман». Як ми тоді обоє сміялися!

Чорні хмари

Лихо раптово увірвалося до нашої оселі, відірвало від сім’ї нашого батька і понесло назавжди в небуття, потоптало, потрощило долі всіх членів нашої родини. У ніч з 17 на 18 березня 1938 року ми з батьком засиділися коло столу. Було близько 23-ї години. Грали в шахи. Я програвала, бо татко був добрий шахіст, а я прагнула реваншу. У хаті всі вже спали. Хтось загрюкав у сінешні двері, всіх розбудив. Ми відчинили двері. В оселю увірвалася група чекістів з гвинтівками, вони зробили обшук, не знайшовши ні зброї, ні вибухівки, ні антирадянської літератури. Батьку наказали одягатися. Він був спокійний, почав прощатися з нами, мене поцілував, сказавши: «Шахи не прибирай зі столу, завтра дограємо».

Але ні вранці, ні наступних днів батько не повернувся. Мама пішла в НКВС дізнатися, що сталося. Там із нею довго не церемонилися, грубо пояснили, що Юрія Жилка підозрюють в антирадянській діяльності і він перебуває під слідством, сидить у в’язниці по вулиці Пушкіна і що можна йому приносити передачі. Передачі ми татові приносили, простоюючи в довгих чергах перед тюремним муром. Але якось передачі не взяли, сказали, що батька у в’язниці немає. Не виявилося його і в іншій полтавській в’язниці, і в застінку біля будинку НКВС. Мати допитувалася, де дівся її чоловік. Їй повідомили, що Ю. Жилка засуджено на десять років без права листування і відправлено до далеких виправно-трудових таборів. Стаття обвинувачення — 54 (параграф 10) — «Антирадянська агітація та організація». В той важкий для нашої сім’ї час багато хто відвернувся від родини «ворога народу», але були й такі, які нишком співчували й допомагали нам. Маму тероризували на роботі, та жодного разу я не бачила на її очах сліз (мама плакала потайки від нас). Спливали роки. У 1944-му мама одержала свідоцтво про смерть батька. Причина — нібито рак нирок. У 1957 році прийшов документ, що нашого батька реабілітовано. Від того легше не стало. А тепер ми знаємо, що нашого батька насправді розстріляли ще в 1938 році під Полтавою, поблизу Білої гори в Копилянському лісі, де знайдено рештки жертв режиму. Шкода, що батьків шлях так трагічно обірвався в сорок років, саме у розквіті сил. А він так любив життя!

Записала Олександра ЮРКОВА.

Рівне.