Матінка-земля, як і питання, що пов’язані з нею, завжди турбують суспільство. Насамперед тому, що земельна рента робить дорожчою сільгосппродукцію, перерозподіляє доходи на користь порівняно невеликої частини громадян.
Ситуація, коли дохід від володіння землею одержують ті, хто на ній працює, сприймається у суспільстві як правомірна. Таке додаткове джерело стає компенсацією за низьку оплату праці, зумовлену технологічною відсталістю вітчизняного сільського господарства.
Однак склад працюючих у галузі швидко змінюється. За 6,5 млн. власників земельних паїв у сільгосппідприємствах працюючих залишилося 2 млн. Дедалі більше малоспроможні виробники сплачують тим, хто на селі не живе і не працює в тутешньому господарстві.
Земельні реформування, як і будь-які дії державного масштабу, повинні визначати чітку мету та критерії. Головним тут є те, що земля має використовуватися в інтересах усього суспільства, а його громадянам необхідно забезпечити рівні права щодо землі як найціннішого, незамінного і обмеженого природного ресурсу. З огляду на це постає проблема збереження цінних властивостей сільгоспугідь та висока віддача від їх використання. Проти таких засад, певно, ніхто відкрито не виступатиме.
Проте сучасний розвиток земельних відносин породжує альтернативи, дві принципово різні концепції. За ними стоять певні інтереси, погляди, що підтримуються відповідними політичними силами, громадськими організаціями, господарськими і фінансовими структурами. Гострота питання і його виняткова важливість вимагають широкої й відкритої розмови; поспішні лобійовані рішення тут неприпустимі, оскільки можуть породити негативні незворотні процеси.
Перед нами постають два принципово різні шляхи, на яких можливі різні варіанти рішень. На перший спрямовує гасло: «Земля повинна переходити до ефективного власника». Другий утверджує принцип — «Земля належить тим, хто її обробляє», тобто громадянам, які безкоштовно одержували землю від держави.
Перший шлях передбачає вільний рух землі через різні механізми відчуження (продаж, обмін, спадкування, дарування), а також вилучення закладених ділянок, які багато хто з виробників втратить, виявившись неспроможним розрахуватися за позики.
«Ефективними власниками» ставатимуть ті, хто прийде з великими грошима. Селянин вочевидь визнається власником неперспективним, оскільки бідний. Капітал, який запрошують у сільське господарство, — диверсифікований, він легко переміщується, поспішаючи туди, де більший негайний прибуток. Це підтверджується і нинішньою присутністю капіталу в сільському господарстві. Він іде переважно у доходні малоінтенсивні і малотрудомісткі виробництва з продукцією сировинного характеру і обминає невигідне сьогодні тваринництво — галузь, яка забезпечує інтенсивне використання земель і дає змогу краще зайняти безробітне селянство.
Для селянина ж земля — його доля. Він міцно прив’язаний до неї. Йому небайдуже, якою вона є і буде. Для нього важливо, скільки сільськогосподарської продукції дає кожний гектар. Інтереси селянина, отже, узгоджуються з інтересами всього суспільства.
З тих само суспільних мотивів небажано, щоб капітал заривався у землю. Нехай він матеріалізується в техніці та технологічних удосконаленнях. За вмілої організації сільське господарство стає вигідним об’єктом застосування капіталу через інвестиції та спільну діяльність разом із селянами.
Варто пам’ятати, що земля — це і суверенітет країни, тому кожний гектар є частиною її цілісності. Ввести норму, яка не давала б можливості купувати землю іноземцям? Так у нас уміють оформляти оборудки на кого треба і як треба. Крім того, операції із землею проходитимуть через банки, а вони тісно пов’язані з іноземним капіталом.
Ми кажемо: земля — багатство всіх громадян. А рівне і справедливе право передбачає можливість кожному працювати на землі, віддаючи водночас частину доходу від сільськогосподарської діяльності суспільству через бюджет. У нас досить сільгоспугідь, щоб задовольнити бажання всіх, хто хоче обробляти їх власною працею.
Незаперечним є і те, що земля належить і для нині сущих, і для прийдешніх поколінь. Майже кожний сьогоднішній житель країни — нащадок хліборобів як не в другому, то в четвертому поколінні. Тому несправедливо визнавати право на землю в майбутньому тільки за громадянами, які є спадкоємцями тих, хто на певну дату в минулому виявився членом сільськогосподарського підприємства. Нові покоління не повинні приходити на переділену і перепродану землю.
Зі мною, мабуть, погодяться, що земельні відносини не мають роз’єднувати суспільство. Зосередження великих площ у власності окремих осіб протиприродне. Що означає стогектарний критерій, якщо середня площа паю — 4 га? На такому масиві може бути організоване нині велике виробництво, базоване на найманій праці. Земельний переділ і нетрудові доходи від землі посилять несправедливий поділ громадян на купку багатих і більшість бідних.
Відомо кожному, що земля — це і робочі місця. Ця аксіома особливо важлива для країни, де третина людей живе у селах. Раціональне використання сільгоспугідь з пріоритетним розвитком інтенсивних галузей дасть змогу ефективно застосовувати значно більшу кількість праці. Щоб не зростало сільське безробіття, важливо не допустити вилучення землі в селян і відчуження їх від результатів своєї праці в сільгосппідприємствах.
Окрім усього, земля повинна працювати на село і сільське господарство. Події останнього часу переконують, наскільки важливо невідкладно мобілізувати туди всі можливі ресурси. Доходи від землеволодіння вимірюються мільярдами. Нові «ефективні власники» з несільською пропискою вилучатимуть їх на свою користь.
Головним, як бачимо, стає питання про відчуження земель, що може мати небажані наслідки. Важливо насамперед те, до кого переходить земля. Можна погодитися з тим, щоб теперішні власники передавали свої ділянки різними способами, але тільки місцевим сільгоспвиробникам за умови обмеження максимального розміру приватного землеволодіння. У разі недотримання таких правил земля перейде до сільради.
У світі діють найрізноманітніші норми земельних відносин, що цілком зрозуміло, бо в кожній країні свої права, закони і традиції. Всі норми є історично обумовленими і за потреби змінюються. На певному етапі розвитку західних цивілізацій, зокрема, визнали доцільним зробити землю товаром. Що ж, колись продавали і людей. Приватна земельна власність ніде в цивілізованому світі не є абсолютною. Є тенденція поступового обмеження приватного права, яке зводиться переважно до прав землекористування.
У нашому законодавстві, вочевидь, бракує чіткого розмежування статусу землі як власності українського народу і земельних ділянок у приватній власності. Пріоритет, звичайно, належить першому. І ще важливо, щоб різні реформування не подрібнювали земельні масиви, бо після цього ефективність вітчизняного сільського господарства стане ще менша.
Володимир ДІЄСПЕРОВ,
доктор економічних наук.
P. S. Редакція ще 26 червня запросила до розмови «про багатогранні й багатовекторні земельні відносини». Проблема справді повинна бути розглянута всебічно — для України вона доленосна.
