Нині Україна перебуває десь посередині процесів роздержавлення власності. Це призводить до того, що в багатьох акціонерних товариствах є одразу і державний, і приватний капітал. Вочевидь будь-який акціонер повинен бути зацікавлений в розвитку підприємства, бо саме це визначає розмір його прибутків. Та буває так далеко не завжди. Ситуація дуже нагадує ремонт комунальної квартири, де живе відразу декілька мешканців — усі розуміють, що його потрібно робити, але вичікують, бо не знають, хто врешті-решт виїде першим. Найбільше страждає від такої вичікувальної позиції підприємство, яке в результаті недбалого ставлення з боку акціонерів не має змоги розвиватися. А коли приватні акціонери намагаються взяти ініціативу в свої руки — держава зазвичай каже: «Зась!». Чому так трапляється? Тому що вона і є якраз тим мешканцем «комуналки», який вже сидить на валізах, проте хоче відтягнути цей процес якнайдовше.

Минулого тижня парламентський Комітет з питань фінансів та банківської діяльності ініціював проведення «круглого столу» «Додаткова емісія акцій: інструмент залучення інвестицій або перерозподілу власності». Йшлося насамперед про підприємства, де державна частка становить 50 і більше відсотків, а таких в Україні наразі є 357. За словами першого заступника Голови Фонду держмайна Євгена Григоренка, останні декілька років загальна сума дивідендів держави на цих підприємствах становила 150—200 млн. гривень. Здавалося б, сума незначна, проте Григоренко вважає, що сьогодні головна мета полягає в розвитку таких підприємств, а не в отриманні з них максимального зиску.

Питання тільки в тому, де брати на це кошти. Варіантів є декілька — банківські кредити, випуск облігацій або збільшення статутного фонду підприємства шляхом додаткової емісії акцій. Реалії вітчизняного бізнесу свідчать про те, що останній шлях є якраз найбільш прийнятним. Наприклад, той же банківський кредит має низку недоліків для підприємства. Насамперед вони пов’язані із значними виплатами за відсотками, що може собі дозволити далеко не кожне підприємство. До того ж давати кредити акціонерним товариствам із державною часткою погодиться далеко не кожна банківська установа. Причини прості. В Україні через численні мораторії і підзаконні акти фактично відсутня система повернення боргів державними підприємствами, і це значно підвищує банківські ризики. Наразі можна було б скористатися таким новим інструментом фондового ринку, як корпоративні облігації, проте і такий шлях має свої недоліки. Більшість підприємств з державним капіталом поки що не можуть похвалитися ані стабільними фінансовими показниками, ані надійною рентабельністю виробництва. Тож марно сподіватися, що хтось захоче придбати облігації напівзруйнованого заводу, cподіваючись на те, що за кілька років він перетвориться на прибуткове підприємство.

У такій ситуації інвестиції за рахунок уже наявних акціонерів через додаткову емісію акцій виглядають найприйнятнішим варіантом. Звичайно, за наявності двох умов — у власників мають бути необхідні кошти і принаймні більшість з них має підтримати дане рішення. Тут, зазвичай, і виникає конфлікт між приватним і державним капіталом на підприємстві, бо перший має змогу здійснити необхідні фінансові вливання, а другий — цього зробити не може, але має адміністративні важелі, щоб загальмувати цей процес. До чого це може призвести — бачимо на прикладі Інгулецького гірничо-збагачувального комбінату.

Як це робилося на ІнГЗК

Якби декілька років тому хтось із експертів сказав, що Інгулецький ГЗК стане провідним підприємством рудовидобувної галузі, його щонайменше звинуватили б у некомпетентності. Й не дивно. У перспективу комбінату не вірили навіть у радянські часи. Родовище тут має надзвичайно складну геологію, через що добування руди вимагає значних енерговитрат. Тому в середині 90-х, коли почалася приватизація гірничо-збагачувальних комбінатів, жодна з вітчизняних фінансово-промислових груп не виявила серйозної зацікавленості до ІнГЗК. Ситуація ускладнювалася не тільки відсутністю стратегічного інвестора або партнера, а й катастрофічним фінансовим становищем підприємства.

«Коли в 1998 році я очолив підприємство, борги із заробітної плати досягали 18 млн. гривень, 47 млн. комбінат був винен у Пенсійний фонд, а загалом заборгованість перед бюджетом перевищила 150 млн. гривень», — згадує директор ІнГЗК Володимир Півень. Вихід було знайдено в 2000 році, коли державна акціонерна компанія «Укррудпром», у власності якої знаходилося 50 % + 1 акція комбінату, передала контрольний пакет в управління дніпропетровській компанії «Смарт-груп». Новий партнер взявся не тільки допомогти ІнГЗК у налагодженні ефективної збутової політики, а й провести серйозну модернізацію вже наявних виробничих потужностей та облаштуванню нових. Згідно з бізнес-планом у розвиток Інгулецького гірничо-збагачувального комбінату «Смарт-груп» зобов`язалася вкласти майже 30 млн. доларів. «На більшості підприємств галузі приватні інвестори вибрали тактику очікування. Це й не дивно, адже там, де є велика державна частка, ніхто інвестувати не хоче. Ми вирішили зламати цей стереотип, адже гірничодобувна галузь не стоїть на місці, і якщо чекатимемо, поки держава визначатиметься, —безнадійно відстанемо від конкурентів на світовому ринку», —розповідає В. Півень. Розмах інвестиційних проектів на ІнГЗК справді вражаючий — за три з половиною роки в модернізацію вкладено майже 900 млн. гривень, до того ж, наголошує Півень, від державного підприємства «Укррудпром», що є власником контрольного пакета акцій підприємства, не отримано ні копійки.

Результати такої діяльності не забарилися. За підсумками 2002 року, Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат посів перше місце серед підприємств галузі за рівнем сукупного доходу, що становив 894,702 млн. гривень. Не забувають тут і про майже 12-тисячний колектив робітників. На ІнГЗК не тільки найбільша середня заробітна плата в галузі (971 гривня), а й потужна соціальна інфраструктура, від якої, на відміну від загальної тенденції, комбінат не відмовився, а наразі розширює.

Однак на підприємстві не збираються зупинятися на досягнутому. «Сьогодні, коли більшість гірничо-збагачувальних комбінатів не знає, як вирішити проблему завантаження своїх виробничих потужностей, ми реально працюємо над їх розширенням. Сподіваюсь, що за декілька років ми зможемо увійти в сімку найбільших виробників залізорудного концентрату у світі», — розказує Володимир Півень.

Однак для цього потрібні серйозні капіталовкладення, для яких одного прибутку підприємств уже недостатньо. Для реалізації програми технічної модернізації дирекція ІнГЗК вирішила вибрати найбільш прийнятний шлях залучення інвестицій — провести додаткову емісію акцій і збільшити статутний фонд підприємства на третину, до 181 млн. гривень. Ініціатива наприкінці березня була надана головному власнику підприємства — ДАК «Укррудпром». Наглядова рада державного холдингу 28 березня 2003 року прийняла рішення підтримати проведення додаткової емісії і видала своєму представникові відповідне доручення для участі в загальних зборах акціонерів ВАТ «Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат».

10 квітня рішення про збільшення статутного фонду шляхом додаткової емісії підтримали 98,5% акціонерів ІнГЗК. Документи для її реєстрації було направлено в Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Однак у цей момент держава, що нещодавно в особі ДАК «Укррудпром» підтримала рішення про підтримку додаткової емісії, вирішила «передумати». Думку озвучив Голова Фонду держмайна М. Чечетов. Він заявив, що проведення додаткової емісії суперечить державним інтересам, бо після її проведення державна частка зменшиться з 50 до 37 %, а отже, контроль над підприємством буде втрачено. А коштів на викуп акцій у держави немає, бо для цього потрібен спеціальний фонд, рішення про створення якого тільки-но розглядається. До справи долучилися правоохоронні органи. Генеральна прокуратура в інтересах Кабінету Міністрів подала позов до Господарського суду Києва на дирекцію ІнГЗК, ДАК Укррудпром, Міністерство промислової політики і Фонд держмайна, що, наголосимо, був вчасно сповіщений про проведення зборів акціонерів і питання, які там мають розглядатися, з проханням визнати результати загальних зборів акціонерів недійсними. Суд позов задовольнив за ознакою — порушення правил публікації інформації про збори акціонерів.

Таке рішення викликало у дирекції комбінату щонайменше нерозуміння. По-перше, наскільки легітимно відміняти рішення, яке підтримало майже сто відсотків акціонерів Інгулецького ГЗК? По-друге, чому позов Генеральної прокуратури розглядався саме в інтересах Кабміну, адже власником контрольного пакета акцій ІнГЗК є хоч і державна, але ж зовсім інша установа — ДАК «Укррудпром», яка своїм рішенням підтримала проведення додаткової емісії. І останнє питання: як було порушено державні інтереси, на чому наполягають окремі чиновники, якщо відповідні державні органи у встановленому законом порядку було сповіщено про збільшення статутного фонду ВАТ «ІнГЗК» і запропоновано викупити частину акцій після проведення додаткової емісії. «Рішення, підтримане дирекцією комбінату і Спостережною радою ДАК «Укррудпром», було завчасно доведено і до Державного секретаря Міністерства промислової політики, і до виконуючого на той час обов’язки Голови Фонду держмайна — обидва з ним погодилися. Тільки після цього було проведено всі необхідні дії —зареєстрована інформація держкомісії з цінних паперів, зроблено публікацію про збори у встановлені строки, прийшов представник держави і підтримав рішення. А вже тільки на етапі, коли було потрібно зареєструвати емісію, з’ясувалося, що є «порушення державних інтересів, бо ми втрачаємо контрольний пакет». Але підприємство розвивається, і у вас, як у власника, була можливість взяти участь у збільшенні статутного фонду. Хто ж винен, що ви (держава. — Ред.) виявилися неефективним як власник, бо навіть не передбачили можливість участі в додатковій емісії», — поставив під час «круглого столу» риторичне запитання голова правління компанії «Славутич-капітал» Володимир Горб.

Квазідержавний інтерес

Проте залишимо питання щодо законності рішення про додаткову емісію на Інгулецькому ГЗК на розгляд суду, що невдовзі розглядатиме апеляцію дирекції комбінату. Краще зосередимося на тому-таки «державному інтересі», що його постійно згадують опоненти збільшення статутного фонду. За підсумками минулого року, Інгулецький гірничо-збагачувальний комбінат визнано одним з кращих платників податків у Дніпропетровській області. До бюджетів усіх рівнів перераховано більш як 63 млн. гривень. За перше півріччя поточного року зростання бюджетних надходжень становить 171 %. Не виправдовуються і звинувачення в тому, що державний пакет ІнГЗК і далі буде «розмиватися». Приватні акціонери комбінату заявили громадськості, що за нинішньої ціни державних 37 % акцій у 68 млн. гривень готові купити пакет значно дорожче — за 100 млн. Здавалося б, зиск держави очевидний, а результати роботи ІнГЗК свідчать — у підприємства з`явився надійний стратегічний інвестор. Однак державу він чомусь не влаштовує.

Підбиваючи підсумки «круглого столу», перший заступник Голови Фонду держмайна Євген Григоренко наголосив, що в питанні ІнГЗК «держава буде і далі стояти на захисті своїх інтересів і знайде для комбінату надійного інвестора». Хто ж ним стане? Схоже, відповідь на це запитання у ФДМУ вже мають, однак поки що не розголошують.

Нещодавно Печерський районний суд столиці задовольнив позов громадянина Ігоря Мороза про відміну рішення загальних зборів акціонерів Інгулецького гірничо-збагачувального комбінату. Як з’ясувалося, рішення про збільшення статутного фонду підприємства завадило йому реалізувати своє законне право на придбання контрольного пакета акцій ІнГЗК.

Але ось яке запитання: де цей громадянин віднайде принаймні 68 млн. гривень для реалізації масштабного проекту? Чи, може, йому допоможе у цьому якась відома приватна корпорація?

Отож спроба попередити проведення додаткової емісії наразі виглядає не як захист державних інтересів, а як намагання витіснити з України іноземних власників комбінату — за деякими даними, мова йде про структури, афільовані з однією російською нафтовою компанією, — якій, схоже, просто не знайшлося місця в «розкладах» вітчизняних фінансово-промислових груп, що мають свої інтереси в гірничо-металургійному комплексі. Тоді годі ставити запитання, чому в національну економіку не хоче вкладати гроші світовий капітал.