Кузьминське господарство, що у Теофіпольському районі на Хмельниччині, бідним не назвеш. Хоч і не хваляться великими достатками — за важку працю хотілося б одержувати значно більше, не буває такого, щоб закінчували рік без прибутків, а перед людьми мали борги. Розпитувати, як це у них виходить, якось навіть не з руки, бо вся округа знає, що тут уміють таке утнути...

Ну кому прийшло б у голову завезти у старий курятник, котрий, як каже голова господарства Севастян Бойко, уже років двадцять без птиці стояв, близько трьох тисяч гусенят? Та це ж треба самогубцем бути, казали скептики. Он, з одного боку, від привізних стегенець ніякого спасу і захисту не маємо, з другого —потужні вітчизняні птахофабрики задихаються від недобросовісної конкуренції, а Бойко за птицю береться.

Севастян Іванович теж усе це знав і бачив, але рахував по-своєму. Що в селі найвигідніше людям тримати, щоб і не наробитися дуже, і м’ясо мати? Та, звичайно, гуску. Це ж тобі не бройлер у клітці, котрому стільки кормів треба згодувати, що ті стегенця не окупляться. Адже гуси пастися можуть — на цьому он скільки зекономиш. До того ж це не тільки дієтичне м’ясо, якщо перефразувати відому гумореску, а ще й цінний пух.

Одне слово, послав голова гінців на кращі птахофабрики, аби привезли добрих породистих гусей, і справа пішла. Підрощену птицю не кинулись одразу продавати, щоб копійку виручити, а залишили на розведення. Навесні кузьминські гуси вже так ґелґотали, що було чути далеченько. Тепер, окрім маточного поголів’я, ще чотири тисячі молодняку нагулює жир на сільському пасовищі.

Про прибутки від цієї справи казати поки що рано. Але перспективи вимальовуються. Трохи торгували на ринку гусенятами. Добру гуску запекли до свят у всіх родинах тваринників, а їх в господарстві до півсотні. Тепер уже беруться за пух. «Як почули, що у нас є птиця, то й покупці знайшлися, — розповідає Севастян Іванович. — Але поки скубтимемо пух, думатимемо, кому віддати. Адже це ринок — хто кого краще обдурить. Одні дають по 15 гривень за кілограм пуху, інші — по 45. Отож подивимось, з ким діло мати. До зими, може, дамо свою птицю і на м’ясний ринок. Тоді й побачимо, що з нашої витівки вийде».

У господарстві не мають ілюзій, що лише гуси врятують його від бідності та нинішніх проблем. Дуже важко зорієнтуватись у економіці, котра постійно вибухає штучно організованими кризами і скандалами. Спробуй зробити ставку на якусь галузь чи культуру — завтра можеш стати цілковитим банкрутом. Тому господарство має практично все, що тримає дядько у своєму хліві, —і корови, і свині, і коні, тепер — ще й гуси. І так само, як хліборобська родина дає собі раду навіть в найважчі роки, так і господарство тримається на плаву, незважаючи ні на що. А все тому, що голова наш крутиться, кажуть люди.

Севастян Іванович справді завжди знайде роботу й собі, й колективу. Одними з перших не тільки в районі, а й у області Кузьминці почали вирощувати сою. Культура, про користь якої знають начебто всі, але за яку чомусь так і не беруться. У кого досвіду немає, хто боїться прогоріти. А тут ризикують. Із тисячі гектарів, що відведено в районі під цю культуру, двісті припадає на Кузьминці.

Знову підрахував Бойко, що культура малозатратна, а прибутки дає добрі. Торік за тонну покупці платили по півтори тисячі гривень, а нинішнього ціни обіцяють бути ще більшими, тож, сподіваються, не програють. До того ж третину урожаю залишають собі. Переконалися, для худоби немає кращих кормів.

Пробують, шукають. Розуміють, що інакше не виживуть. Он і на гусей надію мають. Вони ж колись такий могутній Рим врятували, а що вже казати про маленькі Кузьминці.

А не врятують — ще що-небудь знайдуть.

 

Хмельницька область.