Її пісні співає молодь, а кліпи не бачили лише сліпі. Вона —одна з найпопулярніших українських артисток. Поруч зі співачками такого рівня завжди чималий штат менеджерів, секретарів, охоронців. А в житті Ані Лорак — проста, скромна і доброзичлива дівчина, позбавлена навіть натяку на звичну зоряну розпальцованість.
Одного ніхто не знає: як склалося б життя Кароліни, якби не поворот долі — зустріч із продюсером Юрієм Фалесою.
— Ані: Я завжди знала, що буду співачкою. Співати почала з 4 років, хоча родичі кажуть, що це почалося набагато раніше. Копіювала різних виконавців. Мене взяли до музичної студії, і я провчилася там 3 роки. А потім був перший фестиваль —»Первоцвіт». Я вирішила, що маю в ньому взяти участь. Але в мене не було ані грошей, ані костюма, ані зв’язків. Зате було величезне бажання. Вибрала пісню «Україночка», у подружки позичила спідницю і... перемогла в конкурсі. Саме там я познайомилася з Юрієм Фалесою. Він підійшов і запитав: «Хочеш стати співачкою?» Я сказала «так». Юра давав мені читати дуже багато художньої літератури, щоб я формувалася як особистість. Найбільше мене вразила книга про життя Бетховена «Один проти долі». Там є дуже гарна фраза: «Таланту має бути дрібка, а завзяття — цілий океан». Це стало моїм девізом на все життя.
Ми їхали до Москви на «Ранкову зірку», і я страшенно рознервувалася, коли зрозуміла, що застудилася в потязі й у мене незмикання зв’язок. Я сподівалася тільки на свою внутрішню силу. До речі, саме в Москві в мене з’явилося нове ім’я. Ми подали заявку на конкурс під ім’ям Кароліна. Але Юрій Ніколаєв сказав, що в Москві вже є одна Кароліна і нам доведеться придумувати щось інше. Ми були в повній розгубленості. І раптом вирішили прочитати моє ім’я навпаки. Отоді й народилося «Ані Лорак».
— Юро, з чого почалася робота з Кароліною?
— Юрій: Безпосередньо з підписання контракту. А потім вона вчилася співати, бігати, танцювати. У школі за один рік закінчила 10 і 11 класи. Щодня ми займалися по 12 годин підряд.
— Чи можна в такому разі сказати, що в тебе було дитинство в повному сенсі цього слова?
— А.: Воно було незвичайним. Але ж віддаючи одне, людина одержує натомість щось інше. Я одержувала оплески, визнання, і це було МОЄ дитинство.
— Ю.: Кароліна — справжній пластилін, з неї можна було робити усе: і рок-співачку, і народницю, і ведучу, і акторку. Вона мала величезне прагнення все охопити.
— А.: Я дійсно можу співати і джаз, і рок, і класику. Перший альбом ми спеціально зробили, щоб показати різноплановість моїх музичних здібностей.
— Ви одразу орієнтували її на Захід, на рівень закордонних виконавців?
— Ю.: Ні. Просто Кароліні слід було спробувати все і потім вибрати, що їй ближче. Програма була розрахована на 10 років, до 24-річного віку: що в якому році має відбутися у творчості.
— З фестивалів, у яких Ані Лорак будь-коли брала участь, особливе місце, напевно, посідає «Bіg apple», що відбувся в Америці. Адже в конкурсній програмі вона завоювала гран-прі.
— А.: За нашим часом мені довелося співати о 5 ранку. Це було важко. Але я, як завжди, взяла себе в руки.
— Ю.: Будь-який артист, що поважає себе, має пройти крізь змагання, перевірити себе, загартувати. І треба ставити перед собою такі плани, які теоретично реалізувати можна, а практично — дуже складно. Перед Кароліною завжди стояло завдання стати співачкою номер один на планеті. Ви посміхаєтеся? Запам’ятайте сьогоднішню дату. Я даю для реалізації цього завдання рік. Рівно через рік Ані Лорак стане популярною в усьому світі.
— Ти зараз змінила свій стиль. Чому?
— А.: На кожному етапі життя артистові близькі певні пісні. Спочатку я співала «Берег моря», «Хочу літати». На той момент це відбивало мій внутрішній світ. А зараз найвідоміша пісня — «Мрій про мене, мрій». Насправді досить серйозна. Але подача й ритмічний малюнок надають їй певної іронії.
— Ю.: Ми завжди намагалися брати до репертуару пісні, в яких про щось розповідалося б, а не просто - умца-умца. Але шоу-бізнес впливає на свідомість людини. Народ не хоче думати. Усі хочуть танцювати і веселитися. А ми пишемо молодіжні, ритмічні пісні. Проте робимо все якісно.
— Юро, ви самі вибирали Кароліні пісні?
— Ю.: Примусити людину не можна. Рано чи пізно від таких вказівок у голові виникне революція. Тому ми все робимо разом.
— А.: Ми з Юрою, звичайно, постійно сперечаємося. Він - Овен і Бик. А я — людина м’яка і завжди намагаюся знайти точку зіткнення, переконати його. А зараз з’явилася та сама жіноча інтуїція. От останній випадок: нас запросили покататися на катері, я відмовлялася, але Юра наполіг. Ми поїхали і потрапили в аварію. Коли вже вибралися з води, я кажу: «От бачиш, недаремно я не хотіла їхати. Наступного разу слухатимешся».
— Ти завжди слухалася продюсера, довіряла йому?
— А.: Так, довіряла, звичайно, оскільки я сама не розуміла багатьох речей. Усе, чого мені хотілося, — це співати. І було навіть все одно, що за концерт, платний він чи безплатний, аби дорватися до глядача. Це був постійний голод.
— Писати для себе пісні — це спосіб довести всім, що ти можеш бути не тільки співачкою, чи щось інше?
— А.: Усе гарне створюється від внутрішніх потрясінь людини. Якщо жінка гарнішає, це, звичайно, кохання. До мене прийшло почуття закоханості й у цьому стані мені дуже хочеться творити. Це справжнісінькі чари. Я беру ручку, ношу за собою диктофон і записую мелодію, що чую зсередини. Потім пишу на неї слова, а потім приходжу на студію і намагаюся пояснити свою ідею.
— Які з твоїх пісень тобі подобаються найбільше?
— А.: Мені подобаються всі пісні, які я співаю. А з першого альбому улюблена «Манекенниця». Кліп на цю пісню ми знімали в лондонському музеї мадам Тюссо. Відвідувачі були просто шоковані: якась дівчина ходить між манекенами і співає.
— Поїздки, гастролі, записи... А не кортить просто зустрічатися з хлопцем, ходити на побачення?
— Ю.: Так Кароліна спілкується, в основному, з чоловічою статтю: і фотографи, і художники, і звукооператори, і режисери. Для неї — усі брати. Вона — пацанка. Дівчисько в штанях.
— А.: Було дуже багато випадків, коли молоді люди пропонували мені руку й серце, хоча я до них нічого не відчувала. А вони кажуть: «Ну що ж, любов прийде потім». А я не можу жити у вигаданому світі. Якщо любов — то дійсна. Любити — це чарівництво. І якщо дуже пощастить, то образ, котрий ти собі уявляєш, стане реальністю. Головне навчитися свої стосунки берегти, підживлювати їх.
...Моя проблема в тому, що я живу серцем. Розум каже: «Розплющ очі! Подивися! Ну навіщо тобі це, ну що ти в ньому знайшла?» А серце у відповідь: «Не хочу дивитися. Хочу, щоб було так, як зараз». У цьому — найголовніший конфлікт людської сутності. Кожен вигадує свою формулу життя.
— Ю.: Мені складно змальовувати наші стосунки. Якщо я скажу, що любові тут немає, що ми просто — продюсер і співачка, ніхто не повірить. А сказати, що ми живемо як чоловік і жінка, — це теж неправда. Ми з Кароліною просто дуже гарні друзі. Я її ніколи не покину.
— Не хочеться у майбутньому постатечнішати? Вийти заміж?
— А.: Коли-небудь так і буде. Чоловік, діти... Саме діти, у множині. Але коли — поки що не знаю. До створення родини треба дозріти. І обзаводитися нею треба не тому, що так заведено і час настав. Я належу до тих людей, котрі самі собі режисирують життя.
— А раптом ти завтра зустрінеш своє кохання і побоїшся його упустити?
— А.: Звичайно, кохання може прийти і захочеш кричати: «Мені все одно, що там буде. Не буду ні їсти, ні спати, мені потрібен тільки він». Якщо так трапиться, шукатиму вихід із ситуації. Кохання — це коли двоє розуміють одне одного. Підсвідомо в мене є образ жаданого чоловіка. Думаю, він буде не з числа моїх шанувальників. Хоча, звичайно, ніхто не застрахований. Але мені б хотілося такого, як Роберт де Ніро чи Бред Пітт. І ще: мені потрібна людина, що мене розуміє і сприймає такою, як я є.
— Чи існує поняття дружби для популярної людини?
— А.: У мене багато приятельок. Але подруга — одна. Це — Анжела Лисиця, відомий дизайнер. Я взагалі вразлива людина і тяжко переживаю, коли ділишся сокровенним, а твою душу топчуть, коли усе сприймають тільки через призму популярності. Недоліки професії...
— Що, надто важкий тягар слави?
— А.: Та ні. По Києву гуляти можу, у кіно буваю. Раніше любила ходити на ринок, куштувати, купувати що-небудь свіженьке, а зараз на це просто бракує часу. І коли на вулицях підходять по автограф чи прохають сфотографуватися, то це все дуже шанобливо і культурно. Але от на концертах... Люди дуже збуджені, починаються всілякі обіймання, чоловіки ще бувають... ну, під цим ділом. Що, звичайно, не дуже приємно.
— Чи важливо для артиста вчасно піти зі сцени?
— А.: Як сказав Ігор Крутой, «дай Боже першим відчути, що мені настав час іти». А коли це відчуває публіка, в артиста починаються депресії. Але я думаю, що саме тут виявляється особистість. Треба попри все йти вперед, тому що єдиний доказ таланту — це результат, а не виправдання.
...Я почала співати, як тільки навчилася говорити. Тому не зможу без цього ніколи. Але я хочу бути всебічно розвиненою людиною, хотіла б знятися в кіно, коли-небудь опублікувати щоденник, який я веду... Хочу прожити яскраве життя.
