Коли у Верховній Раді назрівають епохальні події: ухвалюють Конституцію, обирають керівників парламенту, слухають Президента, голосують за довір’я урядові, приймають найважливіші закони тощо, — у прес-центрі з’являється професійна німецька кінокамера «Арефлекс», до якої стає завжди елегантно одягнений у строгий костюм, світлу сорочку з краваткою спокійно-зосереджений кінооператор. Ім’я його — Володимир Таранченко.
Відзнята кінооператором подія на широкій кіноплівці надійде до Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. Пшеничного і там зберігатиметься вічно. Минатимуть роки, багато що безслідно зникне, повмирають люди, і лише на кіноплівці залишиться неповторний відбиток історії та ті, хто її творив. Наступні покоління вдивлятимуться у відзняті кадри з таким самим трепетом, як ми сьогодні вдивляємося у стару кінохроніку з Михайлом Грушевським, гетьманом Скоропадським, Миколою ІІ, Львом Толстим, Володимиром Леніним, дякуючи безіменним митцям, що залишили нащадкам золотий спадок історії.
Володимир Таранченко прийшов на Українську ордена «Знак Пошани» студію хронікально-документальних фільмів півстоліття тому.
Творча біографія митця — це сотні тисяч метрів відзнятої чорно-білої та кольорової плівки. Це — літопис великої країни від Північного полюса до зелених Карпат. Перший газопровід Дашава—Москва, знаменитий БАМ, нафтові вежі Тюмені, китобійна флотилія «Слава», Північно-Кримський канал, мітинги і демонстрації часів перебудови, синьо-жовті прапори над Київрадою та куполом Верховної Ради. Хіба можна перелічити все, що фіксувала його кінокамера? Як не перелічити також відзнак і нагород на кінофестивалях.
Був у кінооператора момент, коли треба було наважитися на наймужніший крок у своєму житті — знімати у Чорнобилі. Він зробив цей крок. З перших днів аварії на ЧАЕС до підняття прапора над збудованим саркофагом Володимир Таранченко разом зі своїм молодшим колегою Віктором Кріпченком — головні кінооператори у знімальній групі режисера Володимира Шевченка.
Завдяки кінодокументалістам ми й сьогодні маємо змогу пережити ті трагічні дні, вдивляючись у кінохроніку з екранів телевізорів. Ціна її висока. Режисер Володимир Шевченко не прожив і року після аварії, помер від раку легенів. Стали інвалідами й кінооператори. Творцям присуджено Державну премію Союзу РСР, режисеру — посмертно.
Нині Володимир Таранченко зустрічає своє сімдесятиліття. Зустрічає в строю. Йому прикро, що від колишньої знаменитої студії українських кінодокументалістів залишилися «ріжки та ніжки». Що дієздатною на студії зосталася фактично одна редакція кінолітопису, для якої Міністерство культури та мистецтва вряди-годи по чайній ложці виділяє кошти, щоб відзняти події, що мають назавжди посісти місце у народній пам’яті. Але, як і його колеги, котрі щиросердно, з найкращими побажаннями вітають ювіляра, вірить: кінодокументалістика — цей міжнародний паспорт держави — відродиться.
Тож будьмо! Щастя й здоров’я, дорогий колего. З роси тобі і з води...
Друзі-кінодокументалісти.
