— Ваш син вирушає у складі української миротворчої бригади до Іраку. Це було його самостійне рішення? Не боїтеся за нього?
— Перш ніж написати своєму командуванню заяву з проханням направити його у складі українського контингенту до Іраку, наш син, звичайно, радився з нами, і ми не заперечували. Та й чи мали ми якесь моральне право заперечувати, адже я голосував за відправлення нашого контингенту до Іраку. А коли так, то чим наш син гірший чи кращий за інших українських хлопців, яких відправляють туди? Звичайно, є певний неспокій, що ситуація в Іраку може ускладнитися, бо протягом майже трьох десятків років свого правління Саддам, напевне, зростив хоч якусь кількість своїх фанатичних прибічників. Але коли вже, виходячи з якихось міркувань та інтересів нашої країни, прийнято якесь рішення, то його треба виконувати.
— Під час американського втручання в Афганістані ви назвали дії американців та їхніх союзників «цілком виправданими». Чи змінилися ваші погляди після завершення воєнної операції в Іраку?
— Дії талібів, фанатиків-самогубців та інших терористів, які прикриваються ісламом, завдають більше шкоди мусульманам, аніж будь-кому іншому. Вони дискредитують цю велику релігію, підривають авторитет мусульманських країн, завдають величезної шкоди їхній економіці, честі й гідності. А надто ускладнюють існування мусульманам, котрі живуть у неісламських країнах, бо налаштовують проти них обивателів. А уряди цих країн, трапляється, бувають змушені, про всяк випадок, посилювати контроль за «своїми» мусульманами. Інколи навіть обмежувати їх у якихось правах. Деякі держави використовують цей чинник для виправдання власної терористичної політики проти мусульманських народів, які обстоюють свої законні права. Тому саме мусульманські країни мали б бути передусім активніші в боротьбі з терористами, котрі послуговуються ісламською термінологією. Та якщо, на жаль, цього не відбувається, то залишається висловлювати вдячність тим, хто це робить, витрачаючи власні кошти і ризикуючи життям своїх вояків. І, звичайно, тут і мови бути не може про якусь боротьбу цивілізацій чи релігійних конфесій, про яку подейкують деякі політики. Згадаймо: християнська Америка завдавала також бомбових ударів по режиму югославського диктатора Милошевича, який вважався християнським, коли піддавали геноциду мусульманське населення Боснії та Косово.
— Ваш життєвий шлях такий нелегкий і драматичний... Чи не зародило це у вас якоїсь злості чи образи на людей?
— Арешти, обшуки, судові процеси над нами, а згодом і беззаконня у місцях позбавлення волі — справа рук не простих людей, а «псів режиму». Тому й злість у нас була лише до режиму. З другого боку, у правозахисному русі переважно брали участь дуже шляхетні, добрі й мужні люди, спілкування з якими сприяло вдосконаленню власної шкали життєвих цінностей і моральних критеріїв. Тому і ставлення до «політичних» у в’язницях і таборах навіть з боку кримінальників було загалом досить шанобливе. Інколи в «зоні» доводилося стикатися з такими взірцями порядності і шляхетності, що їх не дуже часто побачиш на волі. Воно й зрозуміло, адже справжня сутність людей виявляється переважно в екстремальних ситуаціях. Звичайно, серед колишніх в’язнів, мабуть, чимало таких, хто озлоблений на весь світ, але це навряд чи стосується політв’язнів.
— Жінка, котра завжди поруч із вами, дружина Сафінар, також політик — голова Ліги кримськотатарського жіноцтва. Як і де ви познайомилися? Як виховували своїх дітей?
— Не сказав би, що моя дружина — політик. Ліга кримськотатарського жіноцтва опікується переважно гуманітарними проблемами. Вони беруть на облік дітей-сиріт, самотніх старих людей, інвалідів, малозабезпечених і в міру своїх можливостей намагаються надати їм якусь допомогу. Познайомився я зі своєю майбутньою дружиною з листування. Коли був на засланні в Якутії, листувався з багатьма своїми співвітчизниками, а Сафінар була однією з активісток нашого національного руху в місті Янгіюль. Спочатку листування було суто ділове, а далі... Запросив її до себе в гості до Якутії, де ми й розписалися, а невдовзі в нас народився син. Маємо трьох дітей — одна дочка, яка вже має двійко діток, і двоє синів. Про старшого вже запитували, а молодший поки що навчається у Стамбульському університеті на факультеті міжнародних відносин і підробляє на прожиток перекладачем і діловодом у генконсульстві України в Стамбулі. Хоча ми й маємо авторитет у наших дітей, проте нав’язувати їм, ким вони мають бути, — справа безнадійна. Вони вирішують самі, а ми намагаємося їм лише допомогти.
— Даруйте за нескромне запитання. Ви ніколи не комплексували з приводу свого зросту? Вас ніколи не порівнювали з кимось із історичних діячів невисокого зросту (скажімо, з Наполеоном)?
— До певної міри це створювало якісь проблеми у ранній молодості, у шкільні та студентські роки. Мені чомусь завжди подобалися дівчата, вищі за мене (до речі, й моя дружина також трохи вища зростом). А запрошувати на танець дівчину, котра на півголови, а то й на півтори вища за тебе, погодьтеся, не дуже зручно. Але, як відомо, недоліки в чомусь одному зазвичай сприяють розвиткові інших рис. От я й намагався самовдосконалюватися, щоб цим довгоногим красуням у компанії зі мною було не менш цікаво, аніж із високими «аполлонами». До Наполеона мене не уподібнювали, але, траплялося, дехто із співвітчизників казав: «Це наш кримськотатарський Ленін». Вони по-своєму гадали, що роблять мені комплімент, а я їм зазвичай сердито відповідав: «Що ж ото я вам поганого зробив?»
— Ваше життєве кредо?
— «І злий, і добрий — всі померти мають, то хай же краще нас добром згадають...» Це слова перського поета середньовіччя Сааді. Ще про одне своє кредо я повідомив радянську владу у своєму «останньому слові» на судовому процесі 33 роки тому в Ташкенті: «... Я твердо можу сказати, що ніхто, ніколи і за жодних обставин не зможе мене змусити відмовитися від виконання обов’язків, покладених честю, національною гідністю і громадянським обов’язком...».
Інтерв’ю взяла Юліана ШЕВЧУК.