Ситуація, що склалася на хлібних нивах,повторює ту, котра була 1928 року
«Загибель озимих цього року є результатом надзвичайно рідко повторюваного комплексу несприятливих кліматичних умов... що мали місце, починаючи з осені... і продовжувалися протягом зими та весни...» І далі записано: «...спричинили цьогорічну катастрофу... загибель (озимини) від безпосередньої дії сильних морозів, від різких змін тепла та холоду, від задух рослин під льодовою кіркою... зимово-весняних посух та інших причин».
Це не офіційний звіт Мінагрополітики до Президента Леоніда Кучми, що змальовує катастрофу зернового врожаю-2003. Документ народився на Всесоюзній нараді, яка відбулася 23 липня 1928 року в Харкові. Тоді в Україні загинуло 85% озимих. Обговоренню необхідних заходів щодо запобігання в майбутньому загибелі хлібних культур і була присвячена та розмова. З доповідями і в дебатах тоді виступили всесвітньо відомі вчені Таланов, Вавилов, Кулєшов, Сапегін, Ротмістров, Юр’єв та інші. Майже через 75 років в Українській академії аграрних наук присутні на загальних зборах «Про науково-практичні заходи щодо стабілізації землеробства в роки з екстремальними погодними умовами» переймалися питанням, аналогічним проблемі, що постала минулого сторіччя.
Україна — зона ризикованого землеробства, й екстремальні погодні умови, йшлося на засіданні, на вітчизняних нивах були, є й будуть, можливо, відчутніші й частіші. Останнє припущення, зокрема, ґрунтується на підставі прогнозних оцінок змін клімату. Але для загальнодержавного короваю небезпечно те, що погодні катаклізми підсилюються рукотворними: виснаження грунтів, повсюдне порушення сівозмін, незадовільне матеріально-технічне забезпечення сільгоспвиробників, занепад меліорації, безвідповідальність на всіх рівнях за ефективне використання земель, деформованість системи управління сільгоспвиробництвом.
Після встановлення винуватців вчені вдалися до вирішення питання не менш актуального, але куди складнішого — що робити? За словами першого віце-президента УААН Віктора Ситника, щоб зробити неньку-годувальницю продуктивнішою, не треба вигадувати велосипед. Колись академія вже розробила для всіх регіонів держави відповідні рекомендації, які й тепер не втратили цінності й не потребують радикальних змін. Якщо 40 відсотків сільгоспугідь зазнають ерозії — нічого іншого, як виводити з обороту деградовані і малопродуктивні гектари, не залишається. Натомість за наявної системи землеробства кількість таких площ лише зростає. Значна частина грунтів потребує хімічної меліорації, внесення органічних і мінеральних добрив. Внесення восьми-десяти тонн органіки на гектар дає змогу підвищити продуктивність посівів на 30—40 відсотків.
Треба, нарешті, згадати про меліоровані землі. Нинішній рік, вважають в академії, ще раз підтвердив виняткову їх роль. Адже поливні площі здатні забезпечувати, і в недалекому минулому забезпечували, сталий розвиток агровиробництва, були його страховою базою, яка пом’якшувала різкі коливання та недобір продукції в несприятливі роки. Приклади ефективного використання меліорованих земель залишилися в минулому. Тепер меліорація в занепаді, і про це відомо не перший рік. Зокрема, за словами віце-президента УААН, в червні минулого року в Криму на нараді з питань підготовки до жнив Міністр МінАП С. Рижук заклопотано повідомляв: площі зрошення у 2002 році зменшилися на три четвертих, бракує 13 тисяч дощувальних машин, а з наявних (12,7 тисячі) 80 відсотків відпрацювали свій ресурс. Проте рік пройшов, змін на краще не сталося, а нинішні погодні умови лише загострили ситуацію. За даними Держводгоспу, нині поливають 630 тис. га, хоча підготовлено було до роботи 1152 тис. га.
Загальні збори шукали можливості позбутися перепон, через які завжди розбиваються майже всі добрі наміри — недостатнє фінансування. Економічного ефекту перерахованих заходів з підвищення родючості грунтів можна досягти лише за комплексного їх застосування, а не виконанням окремих прийомів. Грошей для цього треба чимало. Науковці пропонують, зокрема, забезпечити в повному обсязі дію Закону України «Про плату за землю» в частині використання коштів, що надходять до державних і місцевих бюджетів від сплати земельного податку виключно на охорону, збереження й відтворення родючості грунтів.
