Неймовірно: в кінці XVІІІ століття в Україні з’явилась маленька Миньковецька держава, справжнє чудо демократії й прогресу. І тепер у тій державі хотілося б жити. Та її вже нема.
Спадок Мархоцького
Шість тисяч десятин землі мав успадкувати Ігнатій Мархоцький від дядька, старого бездітного Войцеха. А молодий Мархоцький, хоч і розумний од природи, але любив погуляти. Тому дядько Войцех спровадив юнака солдатом до пруської армії, хай перебіситься! Допомогло: за чотири роки служби Ігнатій досконало вивчив німецьку, французьку мови, опанував римське право, філософію, літературу та історію. Затим пішов до польського короля, дослужився до майора, став шанованою при дворі людиною, чим зворушив серце суворого дядечка. У 1783 році Ігнатій повернувся до Миньковець, привіз молоду дружину, римлянку Еву Руффо. Знов скандал: дядько хотів, щоб небіж одружився з польською шляхтянкою. Молодята забралися в Італію.
У заповіті Войцех таки відписав миньковецький ключ Ігнатієві. Хоч і нагадав, що той негідний подарунка. Так 1788 року Ігнатій вступив у володіння Миньківцями. Отоді все й почалося.
Як привернути до себе селян? Граф був твердо переконаний: на кріпаччині далеко не заїдеш.
На той час Поділля відійшло до Росії. Граф адресує владі заяву: мовляв, заміняю панщину розумною волею і законами, «котрі люди здатні виконувати».
На дивацтва графа влада спершу дивилася крізь пальці, бо з Петербурга була вказівка: поляки мають жити в імперії краще, ніж до того!
А в Миньківцях відбулася справжня оксамитова революція. З усіх володінь графа: Городиськ, Катеринівки, Мислібор, Старика, Тимкова, Отрокова, Побійної, Побіянки, Кружковець, Притулівки, Ханівки, Сиворіг, — до Миньковець зійшлися піддані. І на майдані утвердили вони статут Миньковець, положення про шляхетське право, привілеї фінансів, вибори магістрату, суду. Владу розподілили на законодавчу, виконавчу та судову. Граф дав право народові самому вирішувати всі державні питання. Панщину скасували, натомість селянин платив панові один карбованець 4 копійки за 100 квадратних сажнів землі. Селяни стали орендарями з правом успадкування.
Будівничий
Оті закони Мархоцький видрукував у власній друкарні й розіслав у сусідні помістя. І це тоді, коли кріпака могли (за наказом Катерини ІІ від 1760 року) продати, заслати в солдати чи на каторгу, обміняти на собаку чи безкарно вбити.
Мархоцький визволив одразу десяток тисяч людей. І вони віддячили йому любов’ю й ентузіазмом. Взяти хоча б майстра Никифора Яворського. Він будував млини, де робилось борошно та крупи 50 сортів на продаж за кордон. Яворський знав точні науки й філософію, був чудовим винахідником і найкращим другом графового внука Гортензія.
Європейці, котрі їздили до Миньковець на цілющі води, дивувались. Адже ні в Прусії, ні в Польщі такого ще не було. Як же налякав Мархоцький сусідів! На кордонах своїх володінь він поставив стовпи з написом «Границя панства миньковецького від панства російського». Кордон укріпили вартою. Навіть царські чиновники без дозволу графа не могли в’їхати до Миньковець.
Ігнатій був одержимий будівництвом. Поставив костьол з тесаного каменю, збудував училище замість церковно-парафіяльної школи, звів собі палац — Бельмонт, а на першому його поверсі розмістив суд, зал для зборів та театр, спорудив чотири резиденції (для чотирьох пір року), храми богині миру, Вільгельму Телю, Жан-Жаку Руссо, підвісні мости, водогін, заклав сади, парки, нові села, поставив готель для курортників з Європи. Мріяв він і про власний вищий учбовий заклад!
І Миньківці розквітли! Тут з’явилися суконна, паперова, екіпажна фабрики, шкіряний, цегельно-черепичний, спиртовий заводи, млини, круподерня, олійниця, друкарня, аптека, безплатна лікарня з кваліфікованими лікарями. Сусідські кріпаки тікали до Миньковецької держави. На всі скарги сусідів граф відповідав, що Миньковецька держава живе за законами, виробленими всіма людьми, і що воля — найдорожче благо, дароване кожній людині Богом.
Мархоцький був найголовнішою особою держави, але не втручався у справи зборів. Незалежним був і суд, який щороку вибирали самі люди. У кожнім селі були суди першої інстанції, апеляційний знаходився в Бельмонті. Суди керувалися римським правом. Відомий лиш один закон, виданий самим графом: хто обзивав хлібороба хлопом, хамом — того штрафували. Державний суд мав розбирати тяжкі кримінальні справи, але за час Миньковецької держави їх просто не було. Найвища міра покарання — висилка в «Понтійські володіння», землі на Херсонщині, що їх придбав Мархоцький.
Граф переймався, щоб крамарі не дурили людей, тому поставив точні ваги, де кожен міг перевірити свою покупку. Діяла і комісія санітарного нагляду за виготовленням продуктів, станом харчевень та шинків, страхове агентство на випадок пожежі, каліцтва на виробництві. Граф випускав навіть власні гроші, і в державі було все, що хотіли придбати за них громадяни.
Найбільше диво, що граф не розорявся, а щороку багатів. Він почував себе батьком свого народу. Навіть сам проводжав в останню путь кожного померлого громадянина держави. І себе називав громадянином. Як бракує цього нинішнім правителям!
Граф-язичник
Мархоцький у своїй державі запровадив напів’язичницькі дійства на честь Церери, по суті, свято обжинків. Граф у римській тозі їхав на колісниці, запряженій восьмериком чорних волів із позолоченими рогами і благословляв хліборобів, обсипав золотими монетами женців, яких виходило в поле одразу майже чотири тисячі. На полі між Малою Побіянкою та Іванківцями граф кропив збіжжя та людей водою. Коли було вижато останній сніп і понад 200 плугів проклали перші борозни під наступний урожай, люди збирались за спільним столом. Це був священний ритуал. Держава святкувала. Лише в Миньківцях тоді мешкало до чотирьох тисяч душ.
За «кордоном» зубами скрипіли на Мархоцького. Особливо обурювалася церква, що він сам проголошує проповіді у храмах і навіть свою доньку хотів вінчати не в костьолі, а в амфітеатрі! А ще оте свято у полі! «На Цереру» випускали барабанщиків, поліцію, забороняли священикам туди ходити, тому сам Ігнатій одягав рясу і правив церковну церемонію. А народ ставав на захист графа, бо з часу запровадження «Церери» неврожаю чи іншого лиха Миньківці не відали. Графа не раз ув’язнювали, але громадяни держави приходили до Кам’янця з проханнями звільнити їхнього правителя. Будучи «під арештом», граф гуляв по Кам’янцю в тозі, сандаліях, з тризубом у руках, люди віддавали йому шану і приводили дітей благословити.
Нащадки
Так тривало до 1827 року. А невдовзі по смерті Ігнатія влада випровадила родину Мархоцьких у Понтійські землі. Нібито за зв’язок з Кармалюком. Із заслання повернувся лише онук Гортензій, та Миньковецьку державу вже розшматували зажерливі сусіди.
Таким би людям довіряти долю народів і держав. Але про графа розпускали чутки: дивак, авантюрист! Злет Миньковець перервався. Радянська влада довершила розруху: з Миньковець вивезли «район» до Дунаєвець, стало це мальовниче село «подільської Швейцарії» на вінницькій трасі мало не неперспективним. Нині тут лиш півтори тисячі мешканців, переважно пенсіонери. Спорожніли побудовані графом будівлі, згодом чудовий тесаний камінь просто розтягли, а фамільний склеп Мархоцьких стерли з лиця землі, і вітер довго носив полем жмути волосся.
Пам’ять про подвиг Ігнатія Мархоцького жива завдяки краєзнавцеві Станіславу Оліневичу, журналістові Володимиру Сутковецькому, письменникові Броніславу Грищуку. Більшість досліджень Миньковецької держави побачила світ вже за незалежної України. Їй сьогодні такий досвід самоврядування дуже потрібен.
А ми рушили до Отрокова та Притулівки. І знайшли там духовного нащадка Мархоцького. Він сидів на веранді, читав свіжі газети, серед них «Голос України».
Петро Боднарчук родом з Отрокова, 30 літ головував у колгоспі «Комуніст», центральна садиба якого була в його рідному селі (контора — у найкращій з резиденцій графа). Може, дух миньковецького правителя зійшов на Боднарчука, який, звісно, був партійним і мав би вважати графа за ворога? А може, рід Боднарчуків зберіг у собі гордість громадян вільної Миньковецької держави і передав його Петрові? Замолоду був остарбайтером, невільником, тоді й затямив: будуй своє, бо робитимеш на чужинця. Хоч має вже 76 літ, а люди досі кличуть його взяти в свої руки занедбане нині господарство.
Колись Петро Данилович розкопував тутешні кургани, шукав свідчення старовини. У селі Тимкові, що теж належало Мархоцьким, краєзнавець, завклубом Микола Стасюк, хоч незрячий, зібрав чимало експонатів, зокрема прикордонний камінь Миньковецької держави, який тепер у Хмельницькому краєзнавчому музеї. Потім Боднарчук допоміг відкрити в Тимкові музей. Знищив той музей наступник Боднарчука, якому було байдуже усе, крім своїх інтересів. Музей розтягли.
— Наші люди дуже трудящі, але до праці треба ще волі, а до волі — розуму, свідомості і справедливості. Як писалося в статуті Миньковецької держави. Інакше б не рознесли і приміщень у Сиворогах, не зрівняли з землею зимової резиденції у Великій Побійній, тепер донищують унікальний комплекс старої забудови в Отрокові.
Багатьом тут просто байдуже, що було, що буде. Таких «громадян» ми бачили і в Миньківцях — з пропитими поглядами, спраглих не до історії свого роду, а до чарки. Невже немає просвітку? Тут же благодать для курорту, зеленого туризму, та й сільського господарства.
На всю Миньковецьку державу ще тримається один керівник — голова ТОВ «Ранок» Дмитро Алексєєв. Уже 23 роки керує він п’ятьма колишніми селами графа, і, може б, при іншій політиці держави щодо села та при справжніх реформах, підняв би він Миньківці, бо з усіх сил впирається, а таки господарює. Поля засіяні, ферми не порожні, є в коморі і олія, і цукор, і борошно.
— Колись Мархоцький привіз із Європи передові ідеї та технології. А наші державні мужі дозволяють у Європу за безцінь вивозити м’ясо, вигодуване хлібом, а звідти везуть... гнилих щурів. Так і напишіть. Хіба їм треба міцна незалежна держава чи заможний, освічений народ?!
... Хіба мало нині в Україні людей, багатших за графа Мархоцького? А хоч один, образно кажучи, купив візу до Миньковець, звільнив свій народ і став героєм? Мабуть, Бог є: недавно, коли була велика пожежа в Кам’янець-Подільському міському архіві, миньковецькі папери дивом опинилися за сто кілометрів звідти і не згоріли! Це натяк, панове-громадяни!
Хмельницька область.
