Вони побралися у березні 1943-го. Він, штурман бомбардувальника, на другий день після загсу полетів виконувати бойове завдання. Вона, студентка медучилища, щоб, хвилюючись, рідше дивитися в небо, скористалася порадою чоловіка — вечорами ходила на танці: після того, як з міста вибили фашистів, молодь знову потягнулася до клубу. Обоє у парі донині! А головне — Соколови, Галина Петрівна й Іван Миколайович (у 1944-му він став Героєм Радянського Союзу), так само щасливі, як і тоді, 60 літ тому...
Лінія любові
Галина Петрівна навіть у присутності гостя називає чоловіка тільки зменшувальним іменем. Незважаючи на те, що йому вже 82 роки, для неї він тільки Іванко. «Я дотепер не соромлюся тих ніжних слів, які казала йому замолоду, — усміхається співбесідниця. — Та ще й цілую кожен день. Любов не питає, скільки тобі років...»
Іван Миколайвич, буває, сердиться. Каже, що старий вже...
Навіть нині вони обоє красиві. Болячки, звісно, не обминули Івана Миколайовича. Болить поранена нога, тому без палиці важко ходити. Та це не єдина хвороба. Має їх, каже, цілий букет. Утім, він щаслива людина.
Галина Петрівна енергійніша. «Кожного ранку кажу йому: дригай ногами, не сиди, роби зарядку, як я...» Треба було бачити, як прудко жінка присунула до шафи стілець, забралася на нього і стала діставати сімейні альбоми із фотознімками. Показала, які вони були молоді. Цікаво зіставити фото тієї пори і нинішнє, але... Спершу Соколови відмовилися фотографуватися. А наступного дня після зустрічі Галина Петрівна зателефонувала автору цих рядків і попросила... нічого не писати про них. Чому? «Не хочеться виставляти напоказ наше щастя. Ще хтось візьме і наврочить. Та й навіщо все це?»
Довелося змінити прізвища героїв цієї розповіді. Зрештою, можна було б узагалі нікому нічого не розповідати. Але тоді, переконаний, серця читачів мимоволі стали б бідніші. Коли радієш чужому щастю — сам стаєш щасливіший. Надто у нашому житті — скаламученому до самісінького дна...
— Спершу Ваня скинув на наші голови бомби, а тоді взяв мене у полон, — сміється Галина Петрівна.
Лінія вогню
Справді, так воно й сталося. Соколов служив штурманом у авіаполку, що мав назву гвардійського Червонопрапорного Севастопольсько-Берлінського, і обслуговував війська Південного і Південно-Західного фронтів. У 1943-му льотчики допомагали вибивати німецьких окупантів із містечка Армавір. У той час там перебувала в евакуації його майбутня суджена. «Ти ж міг мене вбити, Ваню!» — жартує Галина Петрівна, згадуючи жахливі епізоди тих часів.
Насправді, уточнює Іван Миколайович, бомби вони скидали на аеродром, де базувалися німецькі літаки. Втім, бомбардувати доводилося й промислові об’єкти, залізничні вузли, порти і переправи. А свій перший бойовий виліт Соколов здійснив уже на п’ятий день війни: на літаку ДБ-3Ф у районі Рава-Руська—Нестерів—Львів збирали розвіддані про просування німецьких військ із застосуванням фотозйомки. Останній — коли скидав бомби на Берлін. За роки війни Соколов здійснив 278 бойових вильотів. З них тільки 33 рази піднімалися у небо вдень. Решта — вночі. Двічі їх літак потрапляв під обстріл, але обидва рази доля залишалася прихильною до них. Де лишень не доводилося літати! Брали участь у битві на Курській дузі, допомагали звільняти з блокади Ленінград, визволяли міста Лівобережної й Правобережної України... Зі своїм командиром екіпажу Олександром Марченком відлітав усю війну: спершу на згаданому ДБ-3Ф, потім на Іл-4. Не часто бувало, коли з екіпажу одного літака одразу двоє ставали Героями Союзу: Соколов і Марченко удостоєні цих високих звань. Крім них, ще десятеро льотчиків з їхнього авіаполку носили на грудях Золоті Зірки. У двох асів неба таких зірок красувалося на грудях по дві.
Лінія любові
...Після визволення Армавіра льотчики деякий час дислокувалися у цьому місті. Неподалік їхнього розташування було медичне училище, де навчалася тоді дев’ятнадцятилітня Галина. Коли офіцери крокували до їдальні, дівчата захоплено дивилися їм услід. Познайомилися, точніше познайомили їх, у святковий день 8 Березня. У приміщенні клубу, де молодь зібралася на танці, яблуку не було де впасти. На жаль, організатори вечора досить швидко вимкнули патефон: на фронті лилася кров, годі думати про веселощі.
Подруга Галини виходила з клубу з провожатим. Він і запропонував познайомити Галину зі своїм товаришем. Той весь вечір простояв у кутку: не вмів танцювати. «Треба ж так, — сплеснула в долоні подруга, — Галя, це я знаю достеменно, давно звернула на нього увагу. Тепер він танцюватиме, як Бог — Галину хлібом не годуй, лиш поклич до танцю».
Відтоді вони стали зустрічатися. Щоправда, робити це вдавалося не часто. Ледве не щодня бомбардувальники піднімалися у небо. До того ж здебільшого у вечірні або нічні години. «24 березня, як зараз пам’ятаю, — каже Галина Петрівна, — Ваня разом із командиром екіпажу, з тим самим, який нас познайомив, переступив поріг будиночка, де я мешкала разом із молодшою сестричкою, бабусею, дідусем і тіткою. Весь, бачу, сяє, як нова копійка. Спершу й не здогадалася, в чім річ. Думала, просто заглянув у гості, як це бувало не раз. А він, виявляється, прийшов свататися».
Тітка, яка слухала гостя найуважніше, бо була на той час нам за матір — вона залишилася в окупованому рідному місті, принесла у торбинці зерно кукурудзи. Гості від того неабияк здивувалися: мовляв, а це до чого? «Зараз я розсиплю кукурудзу по долівці, — сказала вона, — а та, кого ти сватаєш, збере його. Щоб ти побачив, що наша Галинка не сліпа, не горбата та ще й уміє рахувати...»
До загсу в Армавірі молодята прийшли 27 березня 1943 року. Далі чекати не було можливості: через день авіаполк мав змінити місце дислокації, а Іван і Галина вирішили будь-що поєднати своє життя. Тендітна, худенька наречена вдягла своє найкраще синеньке платтячко. У нареченого цивільного вбрання не було: він старанніше, ніж це робив завжди, випрасував військовий мундир, начистив до блиску ремінь... Невеликий папірець із написом «Свідоцтво про одруження» під № 27, скріплений печаткою, Іван обережно поклав до кишені: надто на тонкому папері був цей документ. Удома, коли роздивилися його ще раз, звернули увагу на німецький текст на звороті. З’ясувалося, такі документи «штампували» тоді на німецьких листівках — не вистачало паперу.
На весільному столі не було жодної м’ясної страви. Бабуся, пригадує Галина Петрівна, навідріз відмовилася зарізати курку. «Досить того, що ви й так уже один раз согрішили, — казала вона, — бо хто ж це у піст одружується...» Їли дуже смачний борщ. «Ваня родом з України, — уточнює Соколова, — моя бабуся по матері також українка. От вона й частувала його раз-по-раз національною стравою. Подала її на весілля також».
А наступного ранку їх розбудив Іванів товариш: «Негайно у частину, вилітаємо!» «Тітка тоді так і написала моїй матері, — каже Г. Соколова. — Галя вийшла заміж. Чоловік переспав одну ніч та й полетів...»
У щастя — один секрет
Соколов, кадровий військовий, після війни продовжував службу у різних місцях: Польща, Білорусія, Росія. У відставку вийшов у Вінниці, де мешкає нині з дружиною. У цьому місті — двоє їхніх дітей. Вони не натішаться сімейною ідилією своїх батьків.
Галина Петрівна переконана, що саме справжня любов, — один-єдиний секрет людського щастя і сімейного довголіття. Все інше — великі гроші, матеріальні блага — порівняно з нею ніщо. Їх вони якраз і не надбали. Навіть Зірку Героя у них вкрали.
Квартира не ремонтована вже більш як двадцять років: не можуть зібрати на це грошей. ЖЕК брався допомогти, але поки що далі слів справа не пішла.
Дивує Героя ставлення до таких, як він, декого з чиновників. Ті, хто має звання Героя, завжди отримують меншу суму матеріальної допомоги, ніж інваліди війни. Йдеться про допомогу напередодні свята Перемоги. «Спробуйте через газету поставити чиновникам запитання: з яких таких розрахунків вони виходять при цьому?» На посвідчення Героя ніхто не зважає: не той документ. У будь-якій установі вимагають лише посвідчення учасника бойових дій. «Чому так? — дивується Соколов. — Адже це, крім усього, елементарна зневага до людей, які у певний час, як ніхто, ризикували життям».
