Пам’ятаєте у Жванецького: ну, не виходить у нас... Граф англійський незграбно, боком боїться зайти до себе в замок...
Це саме про сервіс у наших магазинах. На перший погляд все чарівно — вітрини вгинаються від розмаїття товарів, відомі марки з усього світу, а у продавщиць, хоч як їх вдягай у модняві фартушки, на обличчі відраза до покупця.
Заходжу до столичного магазину «Меблі», що на вулиці Вишгородській. Магазин працює до 19-ї, на годиннику за чверть. Я приїхала туди не просто витрішки продавати, а з чіткою метою придбати два стільці. А продавці вже намилилися додому і навісний замок у руках крутять. Висловлюю мету свого візиту. Тітонька розпоряджається принести зі складу товар, а її саму починає душити роздратування. Тобто всю ситуацію, і власне моє право на покупку, вона розуміє, але стримати себе не може. Ну, не виходить у нас.
— А ви не могли раніше прийти?
Запитання риторичне, а відповідно за цих обставин дурне. Не прийшла, значить, не могла. Проте я толерантно мовчу. Жіночка ще більше сама себе накручує: «Ми вже касу закрили», — заявляє вже з істеричними нотками в голосі.
Ні. Все. Крапка. Я не маю відчувати себе винною в тому, що їй треба додому. Мені теж не в радість тут бути. І не винна я, що час їхнього робочого дня збігається з моїм. І в тому, що в неї зарплата мала я теж, повірте, нічим зарадити не можу.
— Пані (отут я роблю багатозначну паузу), — мені здається, що я маю ще десять хвилин.
— А на моєму годиннику за дві хвилини дев’ятнадцята.
Що ж, аргумент залізний.
Мені згадався один випадок у кафе на київському Подолі. Затишна кав’ярня оздоблена в стилі старовинного замку: стіни під камінь, свічки в металевих свічниках, камін і таке інше. А перед стійкою сиділа пишногруда офіціантка і, вибачте за натуралізм, чистила нігті... Ні, поки що в нас не виходить.
