Із рішення Конституційного Суду України від 3 липня 2003 року №13-рп/2003 у справі за конституційним зверненням громадянина Діяка Івана Васильовича та конституційним поданням 49 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини шостої статті 29 Закону України «Про вибори народних депутатів України» (справа про строки оскарження порушень під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування).

 

Конституційний Суд України розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним зверненням громадянина Діяка Івана Васильовича та конституційним поданням 49 народних депутатів України про офіційне тлумачення положення частини шостої статті 29 Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 року № 2766-ІІІ.

Заслухавши суддю-доповідача М. Селівона та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України, зокрема, встановив:

Суб’єкт права на конституційне звернення — громадянин І. Діяк та суб’єкт права на конституційне подання —49 народних депутатів України (далі — суб’єкти звернення) порушують питання про офіційне тлумачення положення частини шостої статті 29 Закону України «Про вибори народних депутатів України» (далі — Закон про вибори), що встановлює строки оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій та їх членів, зокрема положення її четвертого (останнього) речення, відповідно до якого скарга щодо порушень, які мали місце в роботі окружної виборчої комісії під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування, може бути подана до Центральної виборчої комісії або до суду протягом п’яти днів після дня виборів.

Суб’єкти звернення просять роз’яснити, чи застосовується цей строк до скарг «щодо порушень, які мали місце в роботі окружної виборчої комісії під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування, у випадку, коли такі порушення (рішення, дії чи бездіяльність) були вчинені після сплину п’ятиденного терміну після виборів». Вони вважають, що у таких випадках повинен застосовуватись загальний семиденний строк оскарження з дня прийняття рішення, вчинення дії чи бездіяльності, як це визначено положенням першого речення частини шостої статті 29 Закону про вибори. Інше тлумачення, на думку суб’єктів звернення, означатиме неможливість оскарження громадянами України таких порушень, що, в свою чергу, призведе до порушення гарантованого статтею 55 Конституції України права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. При цьому суб’єкти звернення посилаються на позицію Центральної виборчої комісії, Апеляційного суду Запорізької області та Апеляційного суду Черкаської області, які приймали та розглядали скарги на порушення, що мали місце в роботі окружної виборчої комісії під час встановлення результатів голосування, незважаючи на те, що такі порушення були вчинені після закінчення строку, визначеного для їх оскарження, — п’яти днів після дня виборів.

Водночас рішеннями Верховного Суду України такі дії Центральної виборчої комісії визнавалися неправомірними.

Конституційний Суд України під час розгляду порушеного у конституційному зверненні та конституційному поданні питання про офіційне тлумачення положення четвертого речення частини шостої статті 29 Закону про вибори виявив наявність ознак його невідповідності Конституції України. Це дає підстави відповідно до частини другої статті 95 Закону України «Про Конституційний Суд України» вирішити у цьому ж провадженні питання щодо неконституційності зазначеного положення. При цьому Конституційний Суд України виходить з такого.

Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій, їх окремих членів регламентується Законом про вибори та Цивільним процесуальним кодексом України. Частина третя статті 29 Закону про вибори визначає, що рішення, дії чи бездіяльність цих органів та їх посадових осіб можуть бути оскаржені до виборчої комісії вищого рівня або до суду. Щодо строків подання скарг з таких питань до суду, то стаття 243 11 Цивільного процесуального кодексу України відсилає до Закону про вибори.

Враховуючи характер виборчого процесу, Закон про вибори встановлює відповідні процесуальні строки подання скарг виборцями, політичними партіями (виборчими блоками партій), кандидатами у народні депутати України до виборчих комісій та до суду, а також строки розгляду цими органами поданих скарг. Так, поряд із визначенням загального семиденного строку подання скарги з дня прийняття рішення, вчинення дії чи бездіяльності (перше речення частини шостої статті 29) Закон про вибори щодо окремих порушень передбачає інші строки оскарження. Зокрема, щодо порушень, які мали місце під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування в роботі дільничної виборчої комісії, — до окружної виборчої комісії або до суду протягом двох днів після дня виборів, а в роботі окружної виборчої комісії —до Центральної виборчої комісії або до суду — протягом п’яти днів після дня виборів (четверте речення частини шостої статті 29).

Щодо заяв (скарг) стосовно порушень, які містять ознаки злочинів, передбачених статтями 157, 158, 159 Кримінального кодексу України, то вони розглядаються правоохоронними органами у строки і порядку, передбаченими Кримінальним та Кримінально-процесуальним кодексами України.

Встановлення Законом про вибори порядку оскарження та розгляду скарг щодо порушень, які стосуються виборів, у тому числі строків оскарження, має на меті забезпечити, з одного боку, реалізацію виборчих прав громадян України, з другого — формування легітимного складу парламенту, можливість почати новообраною Верховною Радою України здійснення своїх повноважень у строки, передбачені Конституцією України. Тому визначення стислих строків оскарження порушень відповідає характеру виборчого процесу, але під час їх встановлення та застосування не повинні ущемлюватися права і свободи виборців, політичних партій (виборчих блоків партій), кандидатів у народні депутати України.

Закон про вибори, закріплюючи положення про безперервність та невідкладність процесу встановлення результатів голосування в одномандатному виборчому окрузі (частина друга статті 72, частини сьома, одинадцята статті 74), не визначає максимального строку, протягом якого окружна виборча комісія повинна прийняти рішення про встановлення результатів виборів. Як вбачається з матеріалів справи, є випадки, коли встановлення підсумків голосування та прийняття рішення про результати виборів по округу відповідними окружними виборчими комісіями приймалися після закінчення строку, визначеного для оскарження рішення, дії чи бездіяльності окружної виборчої комісії.

Це пов’язано передусім з повторним підрахунком голосів на окремих виборчих дільницях, повторним встановленням підсумків голосування в одномандатних виборчих округах на підставі рішень виборчих комісій вищого рівня або суду. Тому оскаржити прийняте окружною виборчою комісією рішення, вчинену комісією, її членом дію чи їх бездіяльність під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування, які тривають понад п’ять днів після дня виборів, у строки, визначені положенням останнього речення частини шостої статті 29 Закону про вибори, неможливо. Тим більше що за чинним положенням частини одинадцятої цієї статті строк подання скарги продовженню або поновленню не підлягає. Скарги, подані після закінчення строку оскарження, залишаються без розгляду.

Аналогічна ситуація складається і з оскарженням порушень з боку дільничної виборчої комісії, вчинених під час підрахунку голосів по закінченні двох днів після дня виборів.

Положення четвертого речення частини шостої статті 29 Закону про вибори позбавляє виборців, політичні партії (виборчі блоки партій), кандидатів у народні депутати України права на оскарження в суді та відповідній виборчій комісії порушень, які можуть мати місце в роботі дільничної або окружної виборчих комісій під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування у тому разі, коли цей процес тривав відповідно більше двох та п’яти днів після дня виборів. Тим самим це положення порушує закріплену Конституцією України гарантію здійснення прав та свобод людини і громадянина — право на їх судовий захист (частини перша, друга статті 55), яке не може бути обмежене (стаття 64), а також право кожного на індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб (стаття 40).

На підставі викладеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення четвертого речення частини шостої статті 29 Закону про вибори щодо строків оскарження порушень, які мали місце в роботі дільничної або окружної виборчих комісій під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування, не відповідає положенням статті 40, частин першої, другої статті 55, статті 64 Конституції України (є неконституційним) у частині, що унеможливлює оскарження порушень у роботі дільничної або окружної виборчих комісій, вчинених по закінченні відповідно двох та п’яти днів після дня виборів.

Виходячи з наведеного, Конституційний Суд України вирішив:

1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення четвертого речення частини шостої статті 29 Закону України «Про вибори народних депутатів України», згідно з яким скарга щодо порушень, які мали місце під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування в роботі дільничної виборчої комісії, може бути подана до окружної виборчої комісії або до суду протягом двох днів після дня виборів, а в роботі окружної виборчої комісії — до Центральної виборчої комісії або до суду — протягом п’яти днів після дня виборів, у частині, що унеможливлює оскарження вчинених по закінченні двох та п’яти днів після дня виборів порушень у роботі відповідно дільничної або окружної виборчих комісій під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування.

2. Положення Закону України «Про вибори народних депутатів України», що визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

3. Це рішення не поширюється на правовідносини, які виникли до дня його ухвалення на підставі положення Закону України «Про вибори народних депутатів України», що визнане неконституційним.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Із рішення Конституційного Суду України від 8 липня 2003 року №14-рп/2003 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення статті 150 Кримінально-процесуального кодексу України стосовно тяжкості злочину (справа про врахування тяжкості злочину при застосуванні запобіжного заходу).

Конституційний Суд України розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення статті 150 Кримінально-процесуального кодексу України стосовно врахування тяжкості злочину при застосуванні запобіжного заходу.

Заслухавши суддю-доповідача В. Німченка та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України, зокрема, встановив:

Суб’єкт права на конституційне подання — 50 народних депутатів України — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення статті 150 Кримінально-процесуального кодексу України, згідно з яким під час вирішення питання про застосування запобіжного заходу поряд з іншими обставинами враховується тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа.

У конституційному поданні стверджується, що зазначена норма є неконституційною, оскільки до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі, може бути застосований такий запобіжний захід, як взяття під варту, лише з «мотиву тяжкості злочину, в якому обвинувачується особа». Це суперечить Конституції України, згідно з якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, а запобіжний захід — тримання під вартою — може бути застосований лише у разі нагальної потреби запобігти злочинові чи його перепинити (статті 29, 62 Конституції України).

Автори клопотання також вважають, що положення статті 150 Кримінально-процесуального кодексу України суперечить і статті 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, ратифікованої законом України від 17 липня 1997 року, яка «не містить такої підстави для арешту».

Вирішуючи спір з порушеного у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.

Конституція України передбачає можливість застосування арешту або тримання під вартою лише за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (частина друга статті 29).

Згідно з частиною третьою статті 29 Конституції України, на яку посилаються автори клопотання, уповноважені законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити.

Відповідно до цих положень Конституції України в Кримінально-процесуальному кодексі України передбачено, що застосування запобіжного заходу —взяття під варту — можливе лише за вмотивованим рішенням суду і тільки з підстав та в порядку, передбачених статтями 148, 149, 150, 155, а затримання особи як тимчасовий запобіжний захід (частина друга статті 149) застосовується в позасудовому порядку органом дізнання з підстав і в порядку, визначених статтями 106, 1061, 115, 1652 цього кодексу.

Тому посилання суб’єкта права на конституційне подання на частину третю статті 29 Конституції України як на правове обгрунтування неконституційності оспорюваних положень статті 150 Кримінально-процесуального кодексу України є безпідставним.

Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень (частина перша статті 148) лише за наявності достатніх підстав вважати, що ці особи будуть намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність (частина друга статті 148).

Стаття 149 Кримінально-процесуального кодексу України визначає вичерпний перелік видів запобіжних заходів, які можуть бути застосовані до особи з підстав, викладених у статті 148. За змістом частини другої цієї статті необхідність застосування запобіжного заходу пов’язується з поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого після скоєння злочину (намагання ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність).

Тяжкість злочину законом не визначається як підстава для застосування будь-якого виду запобіжного заходу, а не тільки взяття під варту.

Згідно зі статтею 150 Кримінально-процесуального кодексу України під час вирішення питання про застосування запобіжного заходу, крім обставин, зазначених у статті 148 кодексу, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності та інші обставини, що її характеризують.

Взяття під варту як один із видів запобіжного заходу може бути застосоване за умов, визначених частиною першою статті 155 Кримінально-процесуального кодексу України, та за наявності достатніх підстав, передбачених статтею 148 цього кодексу.

Системний аналіз статей 148, 149, 150, 155 Кримінально-процесуального кодексу України свідчить про те, що стаття 150 не визначає підстав для застосування запобіжного заходу і стосується виключно обставин (що, зокрема, випливає з самої назви статті), які повинні враховуватись під час обрання запобіжного заходу в кожному конкретному випадку незалежно від його виду (підписка про невиїзд, взяття під варту тощо). Перелік цих обставин не є вичерпним і під час застосування запобіжного заходу враховується як тяжкість злочину, у вчиненні якого особа підозрюється, обвинувачується, так й інші обставини.

З огляду на викладене, Конституційний Суд України вважає, що оспорювана норма статті 150 Кримінально-процесуального кодексу України не суперечить вимогам статті 29 Конституції України.

Необгрунтованим є й посилання народних депутатів України на невідповідність оспорюваного положення статті 150 Кримінально-процесуального кодексу України статті 62 Конституції України, оскільки за правовою природою запобіжні заходи до підозрюваного, обвинуваченого не є кримінальним покаранням.

Зазначене положення статті 150 Кримінально-процесуального кодексу України відповідає і статті 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, якою передбачена можливість застосування запобіжного заходу у вигляді арешту, зокрема, з метою запобігання вчиненню особою правопорушення чи її втечі після його вчинення.

Враховуючи викладене, Конституційний Суд України вирішив:

1. Визнати таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), положення статті 150 Кримінально-процесуального кодексу України, згідно з яким під час вирішення питання про застосування запобіжного заходу разом з іншими обставинами враховується тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.