Репортаж у бронежилеті

Заступник начальника міського управління міліції підполковник Михайло Курочка, цілком справедливо вважаючи, що життя журналіста та ще й жінки — безцінне, звелів видати для мене... бронежилет. І я одразу відчула на собі тягар служби: куленепробивний жилет важить близько 30 кілограмів. Гм, цікаво, як із такою ношею наздоганяють озброєних і дуже небезпечних злочинців? Та позаяк могутні статури моїх супутників навіювали спокій і впевненість, я від бронежилета відмовилася, автомат лиш приміряла. Виключно для того, щоб відчути «смак» самозахисту, якого нині домагаються прихильники закону про зброю...

Тільки-но наблизилася до Галицького райвідділу міліції — дістала нагоду на власні очі пересвідчитися, що на мисливця в міліцейських погонах і звір біжить. Під’їхала «маршрутка». З неї вибігла схвильована жінка, стала на дверях і заволала, що нікого з машини не випустить, бо в неї щойно розрізали торбинку й витягли гаманця. Усі пасажири відразу потрапили «в обійми» правоохоронців. Потерпіла показала на молодиків, які грубіянили їй, розпочалися пошуки. Цей момент і зафіксувала наша фотокамера. Під час обшуку на вулиці гаманця не знайшли, а тому всіх пасажирів запросили до відділення, де оглянули й дівчат. Кишенькові злодії працюють групами. Хлопці нерідко передають гаманці «прекрасній половині», бо на неї підозра не падає. Так було й цього разу — здобич знайшли вже у відділенні...

У нашому екіпажі — командир відділення, старшина міліції Григорій Стадник. Йому притаманний винятковий професійний нюх. Саме він обшукав «маршрутку» і знайшов знаряддя злочину — малесеньке лезо. За його чергувань обставини складаються таким чином, що саме він найчастіше опиняється там, де коїться лихо, і практично в останню мить вириває жертву із пазурів злочинця. Надходить оперативне повідомлення про наругу над жінкою — і Григорій умить на місці події. Гвалтівник (як пізніше з’ясувалося —студент Львівської політехніки) заштовхав у під’їзд будинку по вулиці Крушельницької 42-річну жінку, вирвав волосся на її голові, зламав кілька хребців на шиї. Першу допомогу жертві надавали у райвідділі міліції...

По рації повідомляють, що по вулиці Шевській напали на чоловіка. Під керуванням вправного водія сержанта міліції Ігоря Пилипського наше авто враз зривається з місця і ми за кілька хвилин опиняємося на місці події, а це поруч із ратушею. Молодий чоловік із синцем під оком розповідає, що на нього зненацька посеред вулиці напала група підлітків. Ті, либонь, сподівалися, що перехожий не встигне отямитися й у їхніх руках опиниться якась здобич із його кишень. Та чоловік вивернувся, прикмети нападників передали усім постам, що чергували того вечора. Втім, вечора як такого ще й не було: надворі — видно, довкола —повно люду. А ми собі гадаємо, що боятися треба передусім темних безлюдних вулиць.

Неповнолітні нападники, коментують міліціонери, — особлива категорія. Іноді вони й самі не тямлять, звідки береться в них агресія і куди спрямоване їхнє самовиявлення. Ось іде собі вулицею тихий хлопчик років дванадцяти. Нічим від інших не різниться, та за пазухою щось начебто напхано. Хлопчину попросили розстебнути сорочку, а за пазухою — пачки доларів. Де взяв? У старшого брата «позичив» на морозиво. Затримали групу підлітків під час тусовки, везуть їх у відділення міліції, а вони дорогою ще й огризаються. А один хлопчина років чотирнадцяти аж із шкури пнеться — так хоче дошкулити «ментам». Та тільки-но він залишився без друзів, ураз... розплакався і почав просити вибачення.

— Я не міг інакше, бо хлопці перестали б мене поважати, — скиглить.

Коли поріг райвідділу міліції переступив батько «сміливця», шанований у місті чоловік, син ще дужче розплакався, ще жалібніше почав просити вибачення.

Принагідно цікавлюся думкою екіпажу про «таємне» життя Львова, бо днями прочитала в польському часописі, що Львів — місто притонів, торгівлі жінками тощо. Правоохоронці вважають, що таке узагальнення недоречне і є образою національної гідності. Полякам, які приїжджають сюди розважитися, нерідко підсовують гарних дівчат, які доповнюють вплив алкоголю, і тоді гостям легше прощатися з гаманцями. А потому в польській пресі з’являються «правдиві» історії про Україну. Втім, один із «притонів» по вулиці Франка ми відвідали, хоча його точніше було б назвати «бомжарієм». У гарному будинку, у квартирі площею понад 100 квадратних метрів мешкає двоє братів-близнят віком трохи за тридцять. Один із них, що лика не в’язав, перестрів нас на сходах. Одягнений у лахміття із смітника, харчується, кажуть, також із смітника. Другий брат лежав удома на підлозі. Також п’яний. Мають таку саму подругу. У цій оселі немає меблів, вікон, у кімнатах — гори сміття.

— А наші міліціонери живуть із сім’ями в гуртожитках, — зітхнули мої супутники.

Здогадуємося, що батьки цих молодих людей, очевидно, були не останніми в місті людьми — тому й мали пристойне житло. А діти покотилися в прірву. Отак ми зачепили тему батьків і дітей у філософсько-правовому аспекті. Син одного високопоставленого працівника органів внутрішніх справ спробував тицьнути цигарку межи очі членові нашого екіпажу сержантові Володимиру Кригелю, а коли хулігана затримали, він пригрозив: «Мій батько покаже тобі...» Батько й справді «показав». Приїхав у райвідділ міліції, попросив працівників вийти з кімнати, взяв гумового кийка і...

Але таке буває рідко. Зазвичай «винні» міліціонери. Водій Ігор Пилипський свого часу затримував нападників на композитора Ігоря Білозіра (нині вони вже засуджені). Привезли їх у відділення, але татусі — посадові особи силових структур — зателефонували, і хуліганів одразу відпустили. Потому Ігор Пилипський два роки поспіль писав пояснення на вимоги різних правоохоронних інституцій...

Надворі стемніло. Надходить повідомлення, що поруч із пам’ятником Михайлу Грушевському на бруківці лежить п’яний. Під’їжджаємо туди. Пристойно вбраний чоловік середнього віку не тямить, де він і що з ним. Забрати такого у витверезник, який нині підпорядкований не міліції, а міській владі, непросто. Треба викликати машину із самого витверезника. Наступного п’яного — зовсім молодого чоловіка — поставили на ноги, той зорієнтувався в просторі й сам пішов додому.

І знову сигнал: пропав хлопчик десяти років, а на годиннику вже на одинадцяту. Усім постам міліції передали його прикмети. А в мене похололо всередині від думки, що моя неповнолітня донька — вдома сама. А може, й не вдома. Прошу екіпаж трохи відхилитися від маршруту, повертаємо на вулицю Стрийську. У нашому дворі на власні очі бачу: четверо неповнолітніх хлопців уже завертали за ріг будинку, та, побачивши міліцейську машину з мигтілками, чомусь повернулися назад. Удома донька по секрету передала мені «оперативну інформацію»: ті хлопчаки, здається, інколи курять травичку...

Принагідно цікавлюся думкою моїх супутників про гучний інцидент, який стався нещодавно у Львові: працівник УБОЗу вистрелив гумовими кулями у водія «маршрутки», а той побив правоохоронця. Міліціонери не коментують цей випадок, натомість розповідають про численні приниження і образи з боку перевізників, яких вони самі зазнали.

— Водій приміського автобуса сказав, що не поїде, поки я не заплачу, налаштував проти мене всіх пасажирів, — розповідає Григорій Стадник. — Довелося «забути» про пільги і заплатити.

— На мене й моє посвідчення водій «маршрутки» подивився коcо. А коли до салону зайшла п’яна компанія і розбила йому дзеркало, він раптом згадав: десь тут був міліціонер! — додає Володимир Кригель.— Я втрутився, компанія вгамувалася і навіть заплатила за дзеркало й проїзд. Гадаєте, водій подякував мені?

Упродовж чергування надходить кілька десятків оперативних повідомлень. Зазвичай 70—80 відсотків злочинів розкривають по гарячих слідах, тобто встигають схопити злочинця за руку. Торік Григорій Стадник отримав грошову премію від міністра внутрішніх справ за найбільшу кількість розкритих злочинів. Я мала нагоду пересвідчитися, що патруль за лічені хвилини з’являється на місці події...

А як правоохоронці оцінюють проект закону про зброю? Вони налаштовані дуже критично.

— Нашим людям не можна давати до рук навіть рогаток, — вважає Григорій Стадник. — Не та культура, перестріляються.

— Полк патрульно-постової служби перекриває місто лише на 18—20 відсотків. Злочинів на вулицях чинили б значно менше, якби ця служба була численнішою й забезпеченою всім необхідним, — коментує заступник начальника Львівського міського управління міліції підполковник Михайло Курочка. — А вона за останні п’ять років не отримувала належного спорядження, пального. Зате підприємці дістають дозволи на алкогольні «точки» поруч із дитячими, освітянськими установами. А результати — у наявності. Та коли трапляється лихо, громадяни озираються: десь тут був міліціонер...

 

Львів.