Сліди на карті міста

Отож можна припустити, що свою назву Старобільськ отримав від імені засновника міста Бориса Бєльського (до речі, племінник Георгія Бєльського, більше відомого в історії як Малюта Скуратов). Але є щe одна версія, за якою назву (Старобільськ — Стара Біла) місто отримало після того, як на річці Білій з’явилося поселення Нова Біла. Поки що краєзнавці не дійшли згоди. Та в кожному разі можна вважати, що перший крок в історії міста зробив Борис Бєльський.

Пам’ятаєте, з чого починається п’ята глава уславленого роману Ільфа і Петрова «Дванадцять стільців»? «О пів на дванадцяту з північного заходу, з боку села Чмарівка, до Старгорода увійшов молодик років двадцяти восьми». Старобільці доводять, що ці рядки Ільф і Петров написали в їхньому місті і про саме місто. Під Старгородом, вважають вони, мали на увазі Старобільськ, а назву Чмарівка залишили без змін.

Щоправда, насправді село розташоване не на північному заході, а на схід від міста. Та це деталь. Головне, запозичено образ. І під містом Лучанськом у «Золотому теляті» також цілком можна розуміти Луганськ.

Достеменно відомо, що коли у п’ятницю 15 квітня 1927 року Іполит Матвійович, як завжди, прокинувся о пів на восьму й одразу застромив носа у старомодне пенсне із золотою дужкою, кореспонденти газети «Гудок» Ілля Ільф та Євген Петров перебували у Старобільську і займали апартаменти в мебльованому будинку Руднєва. Вони були тут у відрядженні. Коротаючи вечори, підкидали одне одному рядки майбутнього роману. А те, що вони справді були у Старобільську, жили в готелі Руднєва і полюбляли споглядати місцеву людність з височини балкона, — факт, можна сказати, неспростовний. Оце нещодавно помер Петро Іщенко, перший шофер Старобільська, який возив кореспондентів повітом. За словами Іщенка, Ільф і Петров побували у Біловодську та Марківці, збираючи матеріал для газети. Місцевий краєзнавець Іван Мірошниченко добре знав старого водія, встиг записати його спогади і звірити їх з історією.

Втім, до Старобільська любили приїздити не тільки автори широко відомих романів. Тут добре працювалося Олексієві Кольцову. У 30-ті роки дев’ятнадцятого століття у Старобільську проходили великі хлібні ярмарки, чи не найбільші в Російській імперії. Кажуть, що тут установлювали ціни на хліб. Кольцов приїжджав сюди купувати телят. Він так закохався у красень-Айдар, що у нестримному пориванні 20 серпня 1830 року написав вірші «Вечер» і «Земное счастье». До речі, Дону поет свої твори не присвячував.

А ще у Старобільську минули дитячі роки письменника Всеволода Гаршина. Переїхавши згодом до Петербурга, Гаршин полюбляв відвідувати Старобільщину влітку і купатися у прозорій воді Айдара.

У місті й досі залишилися будівлі колишніх купецьких будинків. Та найзнаменитішим, щонайісторичнішим можна, либонь, вважати дім Руднєва. Колись центральне місце у будинку займав балкон, що виходив просто на площу. На ньому любили постояти Ільф і Петров, а для іншої, не менш прославленої постаті — Нестора Махна — він був трибуною. Батько полюбляв звертатися до народу з цього місця. Воно його звеличувало. Та це — окрема історія.

З містом Старобільськом пов’язано чимало різних легенд. Чи не найбільш інтригуюча — про те, що десь тут заховано скарб Нестора Махна. У Старобільську батько був двічі. У вересні 1920 року він штурмом узяв місто, але довго тут не затримався. За три дні рушив на Дон. За місяць повернувся, щоб підписати з більшовиками угоду. Тут, у Старобільську, його армія перетворилася на червону дивізію і вирушила до Перекопу. Після Перекопу його союз із червоними розпався.

Як відомо, згодом Несторові довелося залишити Росію. Помер він під Парижем у глибоких злиднях. Хоча протягом своїх походів, подейкують, нагромадив неабияке багатство. То куди воно зникло? За однією з версій, скарб Махна й досі зберігається в одному з підземних сховів на території Свято-Скорботинського жіночого монастиря. Багато охочих, і не завжди із шляхетними намірами, намагаються пробратися за високі стіни обителі. Дослідити її таємні ходи, сподіваючись розшукати знаменитий скарб батька Махна. Але даремне. Настоятелька монастиря такі роботи нікому вести не дозволяє. Втім, історик і краєзнавець Іван Мірошниченко більш ніж переконаний, що жодного скарбу у Старобільську немає. А поготів — підземних ходів, якими, за переказом, може пройти кінь з вантажем.

— Грунт для цього не надійний, надто близько підходять грунтові води, — пояснює Іван Овсійович. — До того ж поблизу міста немає будівельного каменю, щоб ним викласти ходи. Та й, погодьтеся, такий обсяг робіт не лишився б непоміченим. По-перше, потрібні були неабиякі людські зусилля, а по-друге, треба ж було десь накопичувати величезну кількість вийнятого грунту. Але таке місце ніде не зафіксоване.

Спростовує краєзнавець іще один факт. Протягом кількох десятиріч ширилися чутки, ніби у Старобільську 1990 року знайшла собі прихисток велика княгиня Ксенія Святополк-Мирська, сестра останнього государя-імператора Миколи ІІ. Якась черниця Ксенія тут справді жила. На міському цвинтарі була її могила з написом на хресті: «Тут упокоєний прах великої княгині Ксенії Олександрівни Єсманової». Так було до 1990 року. Як повідомляє луганський історик Валерій Снєгирьов, на самому початку 90-х років журналіст «Рабочей газеты» Ю. Сафонов провів власне дослідження і встановив, що у смутні роки громадянської війни після надзвичайно сильного душевного потрясіння до Старобільська прибула самозванка. І все-таки ця жінка залишила свій слід в історії. Під час другої світової війни черниця врятувала від розстрілу, голоду й відправлення до Німеччини багатьох старобільців. Німці її поважали.

А це вже не легенда. В історію другої світової війни Старобільськ увійшов у трагічному поєднанні: Катинь, Козельськ, Осташкове. Йдеться про розстріл польських полонених офіцерів. Один із таборів, де їх утримувано, було організовано у Старобільську.

Як пише у своїй книзі «Пам’ять» Іван Мірошниченко, 17 вересня 1939 року Червона Армія вступила на терени Східної Польщі, Західної України і Західної Білорусі, оголосивши про початок возз’єднання українських і білоруських земель. Під час операції було інтерновано більш як 250 тисяч польських військовиків. У жовтні Берія видав наказ, згідно з яким усіх офіцерів і частину рядових полонених слід було зосередити у таборах Старобільська, Козельська і Осташкового. До Старобільська привезли 600 офіцерів-льотчиків, 400 лікарів, кілька сотень інженерів, викладачів вузів, 112 капеланів і 8 генералів. З доповідної записки начальника Старобільського табору А. Бережкова відомо, що табір польських військовополонених був розташований у центрі міста на території колишнього жіночого монастиря. Табір займав 40 тис. кв. метрів, оточених монастирським муром, і сім дерев’яних бараків. Приміщення для генералів були вмебльовані. Ситуацію в таборі контрольовано з Москви. Відомство Берії долю полонених визначило заздалегідь. 20 лютого 1940 року начальник управління НКВС Супруненко пропонує «розвантажити» Старобільський і Козельський табори... До 9 липня у Старобільську залишилося 79 польських полонених.

... У місті є польський цвинтар. Наприкінці квітня 1994 року між польською стороною і Старобільською райдержадміністрацією було підписано договір про увічнення пам’яті польських офіцерів, похованих на Старобільщині.

Ще одним історичним і, сказати б, неймовірним фактом дивує Старобільськ. З’ясувалося, за часів Великої Вітчизняної війни місто протягом кількох місяців було столицею України. Щоправда, офіційно такого статусу не мало. Та після того, як зі Старобільська було вибито німецьких окупантів, а це сталося 23 січня 1943 року, через місяць тут пройшло спільне засідання ЦК, Ради Міністрів і Верховної Ради УРСР. Після виступу Микити Хрущова відбувся святковий концерт. Саме у Старобільську вперше пролунала пісня про Дніпро, написана Євгеном Долматовським. Отже, Старобільськ також має скромне право на титул столиці. Хай і неофіційної.