«Я — людина команди»

— Гадаю, що кон’юнктурники, які сплять і бачать себе в якомусь керівному кріслі. Вони не знають, що будуть там робити, але дуже хочуть у таке крісло потрапити. Це категорія людей, яким скажи: «Сідай у крісло міністра», і вони вже готові керувати, незважаючи на те, що не мають відповідної освіти. Таких людей треба боятися і не допускати до керма, бо, крім біди і шкоди, вони нічого не здатні зробити. Коли людина працює, ситуація сама висуває і садовить її в те крісло.

— Немає такої хмари. Якщо ви маєте на увазі недавню перевірку, то такі перевірки вже пройшли в 17 областях України. Перевірка була досить ретельна, скрупульозна, вивчали все, зокрема, де і які Вишиванюк контролює фінансові потоки, які має доходи і звідки. І я своєї вини ні перед ким не відчуваю.

— Я не кровожерний. Не люблю запихати людей у тюрму. Питань нема: бандит, злодій, гвалтівник має сидіти там. Але є люди, які вчинили таке, за що, може, й не варто їх туди відправляти. Я глибоко переконаний, що тюрма ще нікого не перевиховала. Свого часу працював там три роки, бачив ту систему, знаю її і можу сказати, що люди виходять звідти ще озлобленіші. Є, звичайно, такі, які перевиховуються, але їх незначний відсоток. А звільнення із займаних посад — це вже кара. Та й не в моїх правилах добивати людину. Вона повинна мати шанс виправитися, стати кращою, зрозуміти помилку. А просто розчавити її, вважаю, це неправильно.

— Для мене справді важлива команда і те, щоб у ній ніхто нікого не підводив і ніхто нікого не підставляв. Кожен має право працювати винятково автономно, самостійно приймати рішення, але нікому не дозволено цим зловживати і працювати не в тому напрямі. Щойно такі моменти виникають, щойно когось заносить, кажу: вибач, будь ласка, і — до побачення.

— Чесна і відверта позиція. Я справді людина команди. Не вмію сьогодні говорити одне, завтра робити друге, а думати ще інакше. Я сказав, що я є людина Президента, бо цій людині вірю, тож буду йти з ним до кінця. Вважаю, що це відверта, чесна і правильна позиція. А коли відчую якийсь сумнів, маю повне право написати заяву.

— Правила гри не змінилися. І в людях я не помилився, бо в команді працювали хороші, тямущі, здібні фахівці. Зіновій Митник, перший заступник, пішов на підвищення. Він отримав достойну, солідну посаду і надзвичайно відповідальний напрям роботи. На його місце прийшов Олександр Турчак — не менш активна людина. Степан Максим’юк перевищив свої службові повноваження, працюючи головою Снятинської райдержадміністрації. Скарга, що надійшла на нього, підтвердилась, я сам розбирався.

Що стосується Богдана Томенчука, то це людина, яку я надзвичайно поважаю, мій добрий товариш. І те, що він написав заяву, було непросто. Але десь він трошки стомився. Ця робота — з ранку до темного вечора (а в нього дуже складна і напружена ділянка) далася взнаки. Йому треба відпочити.

— Безперечно, я раджуся з людьми. Не раз звертався до керівників політичних партій: дайте мені кандидатури, кого ви бачите на керівних посадах в районі, області, ми з тих людей будемо відповідно формувати резерв кадрів. Але ніхто і ніколи — ні Президент, ні жоден прем’єр-міністр — не змушував мене взяти когось на роботу, за винятком голови обласної податкової адміністрації пана Мазура, якого було призначено без мого погодження.

— Мені затишно в цих стінах не було ніколи, бо тут великий рух, а в приймальні завжди люди. І кожен приходить з конкретною проблемою і не каже «на», а «дай», «допоможи», «виріши». І самотньо я ніколи не почувався, бо звик довіряти людям, хоч це нерідко й обертається проти мене.

— Мене зраджували, але рідко. Якихось великих зрад на моєму шляху не було.

— Знаю одне. Якщо я комусь щось пообіцяв, то обов’язково виконаю. Якщо не цього року, то наступного. Ще коли працював у господарстві, люди знали: якщо Вишиванюк сказав, так і буде.

— О, було б здоров’я...

— Було б здоров’я... Але ви абсолютно правильно підмітили, що в мене справді є дуже надійний тил, бо Турка, хоч я там і не народився, — то вже як рідне село. І пристановище, бо люди там приймуть мене всякого. Вони переконані, що я працював для них. Все бачили, все знали і цілком мені довіряли. Одного разу на зустрічі студенти запитали мене, на якій машині я їжджу тепер і який транспорт у мене був на попередній роботі. Я сказав, що в моєму розпорядженні тоді було чотири машини. На поле їхати — одна машина, у Франківськ — друга, в дощ — третя, у лікарню комусь — четверта.

— Будь-яке багатство дається насамперед великою і дуже важкою працею. І кожна людина, якщо захоче, може його досягти. Але треба дуже хотіти, треба працювати, постійно працювати над собою. Не лінуватися сісти за книжку. Не за чарку, а за книжку. Якщо треба —попрацювати фізично. Легко нічого не дається — ні крісло, ні посада, ні висока зарплата.

— Ми з вами потрапили в період, який називається перехідний. А це свого роду революція. Зазвичай під час революцій дуже багато мудрих, інтелігентних людей страждало. І ви маєте рацію: певна частина безграмотних людей скористалася із ситуації і стала багатою. Але цей перехідний період, до речі, уже минув. Нині законодавче поле таке, що практично закриті всі крани, аби заробити швидкі, легкі і не завжди чесні гроші. На порядок денний виходить проблема пошуку людей з освітою, кваліфікацією.

— Звичайно, ні. Але абсолютної справедливості не було, нема і не може бути.

— Прагнути треба. І в цьому велика цінність людини, що вона завжди прагне до справедливості. На цьому тримається світ. А боротьба неправди з правдою, добра і зла — це вічний процес. Природа так розпорядилася, що тільки в боротьбі ми рухаємося вперед. Мені сподобалася така притча. На високій горі стоїть великий палац, з якого виходить цар. Дивиться він, а внизу маленька хатинка, з якої вийшов селянин. Селянин бачить освітлений палац, царя і думає: «Боже, як добре тому царю! Не треба йти сапати, не треба копати, не треба журитися, як заробити копійку на хліб насущний!» А цар дивиться на селянина і думає: «Як йому добре! Він не думає про військо, як державу вберегти, як її утримати... Який він щасливий, бо вільний від усього!»

— Ніколи. Мені з цього приводу згадуються слова нашого священика, який сказав: «Не чекайте вдячності від людей за свою працю. Ви ніколи її тут не отримаєте. Але працюйте так, щоб цю вдячність ви отримали на небесах — за добрі справи, які зробили на землі. Робіть так, щоб добрих справ було більше, ніж поганих, які теж у вас виходять — механічно, свідомо чи несвідомо. Основна подяка буде там».

— Присутні, безперечно. Найперше я прошу Бога, щоб він простив ті гріхи, які я зробив, і дав мені сили і розум не робити нових.

— Обов’язково аналізую помилки, які зробив, щоб не припускатися їх у майбутньому. Але на них справді не зациклююсь. Що сталося, те сталося, що зробив, те зробив, назад не повернеш. Треба робити висновок і йти вперед.

— Знаєте, для мене основна цінність — не гроші. Для мене основне — зробити людям добро. Ото збудували церкву з моєю допомогою, люди подякували — і мені вже легше. Побудували меморіальний комплекс Степана Бандери. У жодному регіоні такого нема, а в нас є. І Дем’янів Лаз, де знайдено останки кількох сотень закатованих. Якби ми не доклали рук, він би й сьогодні був незбудований. Школу здали — радію, газ підвели — радію. Оце приносить мені моральне задоволення. Цим і живу.

— Я вже колись розповідав... Десь у 1981 році мене призначили головою колгоспу. Приїхали в клуб, а там у залі видно небо, бо стеля впала. Зібрали майже сто осіб. Ніхто не був ні «за», ні «проти», та в протоколі записали — «одноголосно». Коли я повернувся з тих зборів додому і сказав, що мене призначили головою колгоспу, тато закурив дзиґар і мовчав. А мама опустилася на стілець і каже: «Знаєш, Михасю, ти дістав нині дуже велику посаду. Але запам’ятай одне: ти повинен робити людям добро, працювати на людей і для людей. Як будеш так працювати, тобі буде добре біля них. А як станеш працювати на себе, біда тобі буде, велика біда». Ось така проста філософія. Всього-на-всього...

— Я цим пишаюся.

— Ніколи. Навіть тоді, коли «зелений» уперше потрапив у коло керівників, які мали великий стаж партійної державної роботи. А тепер тим паче. По-перше, всі голови облдержадміністрацій — мої друзі. Ми підтримуємо гарні стосунки і я ніколи не почуваюся серед них меншим чи нижчим. А по-друге, вже маю відповідний стаж керівної роботи, тож молоді нерідко запитують: «А як тут бути? Що ви думаєте з цього приводу?»

— Ні, ми рівні. Рівні і на рівних. Тільки-но став головою, ми уклали договір з Донецькою областю про дружбу і співробітництво і намагалися налагодити контакти. Ось і тепер Житомирська область хоче приїхати до нас за досвідом. Луганчани, одесити...

— Будуть гості, а отже, й застілля. Це обтяжливо чи приємно?

— Я вам відкрию один секрет. Уранці, коли йду на роботу, молю Бога: допоможи мені провести день так, щоб не було жодної делегації, гостей, з якими мушу випити чарку. Для мене дуже велике свято і гарні дні, коли Бог милує мене від застілля.

— Це у крові всіх галичан, які останнє віддадуть, щоб прийняти гостей. Так заведено споконвіку.

— Принаймні я прагну, щоб після знайомства з нашим краєм люди змінювали свою думку на краще. Це моя функція, мій обов’язок — достойно представляти область. І не тільки область, а й Україну. Коли буваю за кордоном, то доказую, розказую, що Україна — прекрасна держава, а українці — прекрасний народ і насамперед народ праці і великого таланту. А коли мені кажуть про негаразди, то відповідаю, що вони є в кожній державі. Але жодна так не випинає свої болячки, як це робимо ми.

— Доки ми не припинемо плювати самі на себе, доти нас не поважатимуть у світі. Ми повинні найперше навчитися самоповаги. Всюди славити Україну, а зі своїми болячками розбиратися в себе. Жодна нація, жодна країна так не принижує сама себе, як ми. Ось що важливо збагнути. А нас ніби заклинило.