Ця історія почалася місяців два тому. Олег приїхав до Сургута (Західний Сибір) на заробітки. Спочатку з роботою пощастило — працював вантажником. Звичайно, ані реєстрації, ані належних документів, які дають дозвіл на роботу у Росії, він не мав. Одне слово, працював нелегально. Потім йому вдалося знайти кращу роботу, і він звільнився. Невдовзі після звільнення Олег потрапив під машину.

Першу допомогу в лікарні йому надали і навіть тиждень лікували. Однак нині Олегові потрібна операція. Щоб її зробити, необхідно купити страховий медичний поліс, а без реєстрації та паспорта зробити це неможливо. Ні того, ні того в Олега, як потім з’ясувалося, не було. Паспорт він втратив, усі зароблені гроші пішли на ліки та прожиття. Повернутися назад в Україну без паспорта та грошей — нереально. На щастя, про Олегову ситуацію дізналися голова товариства «Українська родина» Євген Халімончук та адвокат, активний член товариства Орися Довган. Вони вирішили допомогти співвітчизникові й нині хочуть відновити його документи, зокрема паспорт, та відшукати гроші на квитки. Пані Довган представлятиме інтереси Олега в суді, де намагатиметься отримати відшкодування від водія, який його збив.

Це дуже типова історія. Такі з українськими нелегалами, які їдуть на багату Північ за «довгим карбованцем», трапляються на кожному кроці. Однак далеко не всім щастить зустріти таких людей, як Євген Халімончук та Орися Довган.

Насправді ситуація, що склалася з українськими нелегалами в Ханти-Мансійському окрузі, дуже складна. Офіційної статистики кількості заробітчан немає, та й не може бути, бо вони працюють (а часто і перебувають в Росії) нелегально. За словами пані Довган, на Північ з України уже їдуть навіть не поодинці, а сім’ями. Чоловіки, як правило, працюють на будівництві на найменш оплачуваних роботах. У Сибіру отримують мізер. Однак порівняно з тим, що вони заробляють в Україні, це для них — великі гроші.

Жінки переважно працюють продавцями в кіосках та на базарі, отримуючи за день у середньому сто карбованців (сімнадцять гривень). Нагадаю, що морози взимку у Західному Сибіру сягають п’ятдесяти градусів. Лікарняних роботодавці нелегалам, звісна річ, не сплачують, та й узагалі не несуть за них жодної відповідальності. Однак найгірша ситуація складається з дітьми, які приїжджають з батьками на Північ. Без посвідки на проживання їх не записують до школи, і виховує їх здебільшого вулиця.

Що ж примушує українців масово виїжджати на заробітки до російської Півночі? Є кілька міфів.

Міф перший — в Росії простіше знайти роботу, мова зрозуміла, завжди можна домовитись...

Насправді влаштуватися на легальну роботу в Росії досить складно. Зокрема, Генеральний консул України в Тюмені Павло Мисник зазначив: «Той, хто вирушає на заробітки до Сибіру без належних документів, їде у рабство». За його словами, працевлаштуватися в РФ можна лише тоді, коли маєш на руках заздалегідь оформлений договір з роботодавцем та закордонний паспорт. Та й договір — це ще не стовідсоткова гарантія того, що ви працюватимете. Адже в Росії є квоти на використання закордонних робітників. Якщо на час, коли ви приїдете, цю квоту буде вичерпано, навіть з попереднім договором ви не матимете права на працевлаштування.

Пан Мисник також повідомив, що нині тривають переговори між МЗС України та Державним департаментом консульської служби РФ про укладення додаткової угоди про використання української робочої сили в Росії та російської — в Україні. Однак поки що про конкретну дату підписання такої угоди не йдеться.

Необхідно також пам’ятати, що згідно з законом РФ «Про статус іноземного працівника» роботодавець сплачує додатковий податок за використання закордонних робітників. А чи вигідно це йому, якщо рівень безробіття у тому-таки Ханти-Мансійському окрузі становить 2,5—2,8 відсотка? Який сенс наймати українця і сплачувати за нього додаткові податки, якщо своїх безробітних не бракує? Жодного. Інша справа — нелегали, яким за рабську роботу можна платити копійки і не мати жодних зобов’язань ані перед працівником, ні перед місцевою податковою інспекцією.

Міф другий — влаштуватися на роботу на Півночі можна просто за оголошенням у пресі...

Таких оголошень про працевлаштування на Півночі чимало. Проте нерідко їх дають шахраї. Так, приміром, у харківській газеті на таке оголошення відгукнулися одразу дванадцять односельчан. Зателефонували за вказаним номером. Такий собі Юрко запропонував їм зустрітися біля центрального універмагу міста. Там він пообіцяв наївним селянам «золоті гори» і навіть дав гроші на дорогу до Надима, де обіцяв працевлаштувати. Справді, приїхавши до Надима, харків’яни одразу отримали роботу на будівництві. Всі документи разом з паспортами вони віддали «на зберігання» Юркові. А через кілька місяців цей «добродій» зник разом із заробленими селянами грішми та паспортами. Коли в Генеральному консульстві в Тюмені селян розпитували про особу, якій вони довірили свої паспорти, єдине, що вони змогли про нього сказати було: «Його зовуть Юрко...». Консульству довелося відновлювати документи та зв’язуватися з їхніми родичами, щоб ті вислали гроші на дорогу назад. Ось і заробили!

Я вирішила сама перевірити, наскільки чесно працюють фірми, що пропонують працевлаштування у Росії, і зателефонувала за кількома номерами, вказаними в оголошеннях. Представник першої фірми одразу пообіцяв зарплату у триста доларів за місяць (?!). До названого ним переліку потрібних для працевлаштування на Півночі документів входило все: і медична довідка, і трудова книжка, і навіть аналіз на СНІД, — окрім справді потрібних договору з роботодавцем та закордонного паспорту. В іншій фірмі мені сказали, що необхідні лише трудова книжка, фаховий диплом, внутрішній паспорт та дві фотографії. На моє запитання, чи не треба укласти якусь угоду, мені цинічно заявили: угоду вони укладають про те, що фірма зобов’язується надати роботу, а з роботодавцем, мовляв, укладете угоду на місці... Зрозуміло, що довіряти таким оголошенням не слід.

Звичайно, буває й таке, що нелегальні заробітки у Росії приносять великий прибуток — у три—п’ять тисяч доларів. Проте сподіватися, що пощастить, не варто. Адже весь час не може щастити. А сподівання на один з постулатів із «Чухраїнця» Остапа Вишні: «Якось то воно та й буде!» зазвичай закінчується іншим: «Якби ж знаття!».