Перший заступник голови Фонду держмайна України Євген Григоренко наважився (чого б це?) на сенсаційну заяву: під час приватизації ВАТ «Нікопольський завод феросплавів» та «Металургійний комбінат імені Ілліча» держава лише (!) на дивідендах... втратила майже 100 мільйонів гривень. Як?
А, з’ясовується, методики продажу державних пакетів акцій складено у такий спосіб, що «навар» за минулий період, коли цим підприємством керувала ще держава, плавно перетікає до кишені нового, звісно приватного, власника (приміром, у випадку з Нікопольським заводом феросплавів це корпорація «Інтерпайп»). Ото вже справді соромно буде перед нащадками — їм не залишиться чого розкрадати.
Чи знає Михайло Чечетов про те, що очолюване ним відомство «подарувало» аж ніяк не бідним бізнесменам тільки по двох підприємствах рівно 100 мільйонів гривень, а це майже два мільйона (!!) мінімальних пенсій?! Напевне. Важко повірити, що, не одержавши найвищого дозволу шефа, його заступник, бодай і в ранзі першого, оголосив би такі непривабливі факти. Тоді що це — перше визнання власних помилок? Теж навряд. Буквально наприкінці червня голова ФДМУ в інтерв’ю одному із шанованих вітчизняних часописів заявив: «У нас професійно підготовлена команда, блискучі практики — люди, які пропрацювали в галузі приватизації до десяти років, кандидати і доктори наук». Такі, якщо їм не ставити завдання шити білими нитками, легко відрізнять чорне від білого, а шитво по канві від гаптування низзю. Тоді що стоїть за «визнанням комісара поліції прокуророві республіки?» Найімовірніше, прагнення свідомо випустити пару. Масового обурення сваволею, що чиниться в галузі роздержавлення майна. Надто вже відверта гра у піддавки, що її з  перших днів після «сходження на приватизаційну посаду» веде голова.
Взяти згаданий Євгеном Григоренком Нікопольський феросплавний. Продавши його своїм за 205 мільйонів гривень Фонд держмайна, який діє начебто в інтересах держави, втратив на «вдалій» угоді 300 мільйонів гривень («Приватбанк» офіційно пропонував за пакет акцій більш як 500 мільйонів.) Аналогічна ситуація і з багатьма іншими об’єктами. Можновладці розуміють: комусь за це рано чи пізно доведеться відповідати. Але вибух обурення треба відвернути будь-якими засобами хоча б до кінця президентських виборів — імовірно гарантом Конституції стане своя людина. А ні — великих «розбірок» усе одно не уникнути. І ось з рукава дістають краплений «козир» — у вигляді «викриття» недоліків. Дивись, народ разом із ЗМІ і заспокоїться: авжеж, боротьба ведеться.
А тепер подивімося, що втратять, придбавши спокій, нові власники Нікопольського заводу феросплавів (його, якщо ви пам’ятаєте, першим назвав не автор, а перший заступник голови ФДМУ). Розіб’ємо 100 мільйонів гривень між двома згаданими підприємствами порівну: вилізе «боржок» у 50 мільйонів гривень на кожне. А тепер замислимося над сакраментальним запитанням: що «Інтерпайпові» вигідніше, сплатити повну вартість підприємства, до того ж виклавши ще 300 мільйонів гривень, або розщедритися на суму, що в шість разів менше? І дурневі зрозуміло, не те що «блискучим практикам, кандидатам і докторам наук, які пропрацювали в галузі приватизації до десяти років». Блискучий хід! І чверть мільярда потрібний покупець заощадив, і Фонд держмайна пожинає лаври борця із соціальною несправедливістю.
От тільки громадянам України від цих ігор ні холодно ні жарко. Вірніше, взимку холодно (нема чим платити за комунальні послуги), а влітку — спекотно і голодно (ціни на продовольство зусиллями тих самих підприємців, що ними ніжно опікується Фонд держмайна, злітають до захмарних висот). І претензії начебто пред’являти нема кому — бо винні... методики. От тільки хто їх розробляв? І під кого? Зрозуміло і без учених звань: тільки не в інтересах народу України. Якому вкотре мають намір кинути кістку у вигляді недоодержаних дивідендів.