Із досьє «ГУ». ЛАНДИК Валентин Іванович. Народний депутат України другого і четвертого скликань. Обраний по виборчому округу № 44 Донецької області. Народився 1946 року в м. Часів-Яр на Донеччині. 1969 р. закінчив металургійний факультет Краматорського індустріального інституту за спеціальністю інженер-механік. Кандидат технічних наук. Працював на інженерних і керівних посадах на підприємствах Донбасу. В 1993—1994 рр. —віце-прем’єр-міністр України з питань зовнішньоторговельної діяльності та інвестицій в урядах Л. Кучми та Ю. Звягільського. До обрання в нинішній парламент — президент АТ «Норд», ЗАТ «Група Норд». Заступник голови політвиконкому Партії регіонів, уповноважений представник фракції «Регіони України» у ВР. Одружений, має доньку, сина й онука.
— Ваша кар’єра весь час балансувала між великим бізнесом і великою політикою. То хто без кого не може — політика без вас чи ви без політики?
— Бізнес і політика — взаємопов’язані речі, і нині важко їх відокремити. Згадайте вислів, що політика — це дзеркальне відображення економіки. Пропрацювавши чотири роки поза стінами парламенту, я стикався з серйозними прорахунками в економіці, пов’язаними з податковою, аграрною, енергетичною політиками, з тим, що бракує нормальних законів і багато з них не працює. Тому я й вирішив знову балотуватися по мажоритарному округу, щоб знову спробувати допомогти Україні правильно проводити реформи. Адже будь-яке проведення реформ за вузькими проблемами містить у собі загрозу недостатнього врахування зворотних зв’язків і вибору хибних пріоритетів.
— Але ж ви вже були біля керма влади — і законодавчої, і виконавчої. Хто заважав тоді проводити «правильні» реформи? Одна з ваших книг, видана 1994 року, називалася «Знаю, куди йдемо». А нині знаєте?
— Не хочу обливати брудом інші уряди, але за час моєї роботи в Кабміні сталися позитивні зміни. 1993 рік було завершено з гіперінфляцією — 10 тисяч відсотків, а в березні—квітні 1994-го інфляція становила 3 відсотки, а в травні — 2 відсотки. Тобто ми перемогли, зупинили зростання цін. Чи, приміром, нафтопровід Одеса—Броди — це я першим підписав угоду з Туреччиною (Керикале—Одеса—Броди).
Коли Леонід Данилович йшов з посади прем’єра, я зайшов до нього в кабінет і кажу: «Будь ласка, підпишіть заяву про мою відставку, адже ви мене сюди запрошували». Але він тоді сказав, що треба продовжувати працювати і не влаштовувати демарші. Було багато й поразок, тому що ми були одними з перших, хто будував нову державу, відновлював економіку.
Я був одним із учасників розроблення програми нинішнього уряду Віктора Януковича і нині можу впевнено сказати, що знаю, куди треба йти. Насамперед — проаналізувати, які галузі і підприємства працюють, визначити пріоритети в економіці держави, напрями, а в парламенті менше займатися порожніми розмовами. Хоча, за великим рахунком, лише власних знань замало. Потрібна команда, потрібна партія, що й намагаємося нині зробити в Партії регіонів.
—До Партії регіонів ви очолювали Партію праці. Чому вона не втрималася на плаву?
— Перед виборами за рішенням з’їзду ми об’єдналися з Партією регіонів, адже ми мали близькі погляди. Я не бігав з партії в партію. Ми об’єдналися, щоб стати сильнішими. Маленькі партії не мають перспективи і 150 партій в Україні не потрібно.
— Ви з кимось радитеся перед ухваленням важливого рішення? Ваша родина в курсі всіх справ?
— У питаннях бізнесу я ні з ким ніколи не радився. Що стосується сім’ї — моя справа приносити гроші, а дружини — виховувати дітей. Дружина дивиться по телевізору мої коментарі, інколи просить, щоб я не дуже критикував виконавчу владу. Але вона розуміє, що я маю свою точку зору на багато запитань і змушувати мене «сліпо» голосувати не треба.
Єдине, що я вимагав від своїх дітей — щоб вони ідеально знали англійську мову. Нині доньці 30, сину —23, є онук, також Валентин. Донька навчалася в Америці і там вийшла заміж, нині вони мешкають в Україні. Син закінчив економічний університет, також знає чудово англійську, працює заступником директора з економіки та фінансів одного з підприємств групи «Норд». Дуже хочу, щоб він замінив мене в подальшому на моїй посаді і став сильним керівником. Дітей я не балував, а робив усе, щоб вони навчилися заробляти гроші на життя самі.
— Чи є у вас ще мрія, яка не збулася?
— Мій батько мріяв, щоб я став начальником цеху. Я мріяв стати директором заводу. Колись у мене була мрія, яка нині вже здається смішною, — стати делегатом з’їзду КПРС. І я ним був на XXVІІІ з’їзді, на якому, щоправда, ця партія й розвалилася... А тепер я мрію побувати на Олімпійських іграх. Будинок збудував, дерево посадив не одне, дітей виростив і дав їм путівку в життя. Тож, за великим рахунком, всього, чого прагнув, досяг.
— А які ваші захоплення, хобі?
— У вихідні, коли я в Донецьку, завжди граю в настільний теніс, я кандидат у майстри спорту, очолюю Федерацію настільного тенісу України. Зібрав велику домашню бібліотеку: вісім священних книг, дуже багато філософських видань і кращі твори зарубіжної, української та російської класики і назвав цю серію «Бібліотека Ландика».
— Нині вважаєте себе київським чи донецьким?
— Донецьким, звичайно. Не люблю я Київ, хоча він і гарний. Не ображайтеся, але тут не відчувається ритм творення матеріальних благ. У нас всі люди трудяги, а тут — суцільні вихідні і свята. А для мене робота — це свято. Коли запитують, де мій санаторій, я відповідаю: в акціонерному товаристві «Норд». Люблю людей, які працюють, а не думають одне, кажуть друге, а роблять третє.
— А що ви побажали б собі й людям?
— Здоров’я і ніколи не зупинятися на досягнутому. Махабхарата (енциклопедія буддистської думки і догми. — Ред.) має три основні постулати: вірність, любов і мудрість. Ось цього я й бажаю людям.
Інтерв’ю взяла Юліана ШЕВЧУК.
