Закон половинчастий,

— На рівні міських і сільських рад — усе розписано. Тут, можна сказати, повні господарі — органи самоврядування, які обирає населення. На рівні районів і областей — цілковитий вакуум. У цьому вакуумі керує призначена адміністрація.

У результаті часто-густо сільські ради, наприклад, які начебто законні господарі, сидять без грошей, перед райдержадміністрацією змушені знімати шапку. Візьмімо для прикладу одне з найбільших сіл нашого району — Лучки. Там 10 тисяч мешканців. Для сільського голови діє один принцип — закон та інтереси громади. Він не повинен боятися адміністрації і служити їй, бо в нього є ресурс — село велике та ще розуміння: тільки громада може звільнити його й обрати вдруге. Однак варто зайти такому голові у конфлікт з адміністрацією, як та пускає у хід свій «ресурс»: прокуратуру, податківців, СБУ —перевірити сільського голову. Це право дає їй декларативний закон про державну місцеву адміністрацію, згідно з яким адміністрація контролює органи правопорядку.

Буваємо за кордоном, відрекомендовуємося: я керівник органу самоврядування. Розуміють. Мій колега — голова райдержадміністрації — не розуміють. Що це за новину в Україні придумали? Вважаю, що на районних і обласних рівнях владу не структуровано.

Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» каже: ради затверджують бюджет і контролюють його виконання. Але якщо це так, то жодна копійка без нашого контролю не має витрачатися. На практиці часто виходить навпаки. Контролюємо постфактум, коли гроші вже витрачені.

Райрада нині судиться з райдержадміністрацією. Сміховинний суд. Ми створили у районі комунальне підприємство — службу пасажирських перевезень. Структуру, яка об’єднає усіх приватних перевізників, щоб налагодити сільські маршрути та краще обслуговувати селян. Замовником має стати райдержадміністрація. Вона повинна затвердити графіки цих перевезень на контрольованих територіях. Така система, що поробиш.

Але з Ужгорода наказали: не смійте, ні в якому разі, бо кошти від перевезень мають надходити в область. От і судимося. Місцевий адміністратор керується інтересами людей, які його призначили. І виконує ту роль, яку йому підказують зверху.

Багато говоримо про «зелений туризм» на Закарпатті. Створили підприємство «Туристська садиба». Розробили програму вартістю 50 тис. грн. Гроші потрібні для поштовху, початку, розгону. Є фахівці, є бажаючі. Виділіть їм цих 50 тисяч гривень, завтра вони зароблять 100. Адміністрація грошей не дає, чекає дозволу згори, ніби там розуміються краще, ніж депутати райради.

Утішає одне: на Закарпатті швидше розуміють, що органи самоврядування наділені незборимою силою. Можливо, тому, що поряд сусіди, де самоврядування — основа і гарантія державного устрою та демократії. Недарма вибори міського голови Мукачевого, наприклад, стали загальнодержавною подією.

Є на території нашого району санаторій «Перлина Карпат». Побудовано його було на кошти колишніх колгоспів нашої області. Колгоспів тепер нема. І документів, що вони будували цей санаторій, також нема. І ось нещодавно з’являється папір — постанова Всеукраїнського союзу сільськогосподарських підприємств і ЦК профспілок агропромислового комплексу про те, що контрольний пакет «Перлини Карпат» належить їм.

Знайшлися господарі! «Хлопці, — кажу, — чекайте. Ви що, будували цей санаторій?»

Райрада приймає рішення: взяти «Перлину Карпат» в оперативне управління доти, доки не буде встановлено державну частку його майна та частку недержавних власників. Що роблять у відповідь зазіхальники? Звертаються до суду. А оскільки їм у Києві ближче до високого начальства, долучають Генеральну прокуратуру. Тяганина триває рік. Залучили до неї навіть Кінаха, коли той був прем’єр-міністром України. Як то так? Якась районна рада, мовляв, стала на перешкоді і не віддає санаторій. Але районна рада не хоче «Перлину Карпат» забрати собі, вона хоче, щоб санаторій не викрали з району. І хоч справа вже дійшла до Верховного Суду, ми переконані: санаторій відвоюємо, і він служитиме району, області і всій Україні. Хай це стане прикладом незборимої сили самоврядування.