У самоврядному законодавчому просторі найкомфортніше почуваються міські голови. Закон про місцеве самоврядування в Україні наділяє їх значними повноваженнями незалежно від президентської вертикалі влади. Набирають сили національні асоціації, що об’єднують міських, сільських та селищних голів, і готові завжди стати на захист самоврядних чільників.
Такої само думки і міський голова Ужгорода Віктор Погорєлов. Два його попередники на чолі міської громади, бувало, різко конфліктували з обласною виконавчою владою і до добра це не приводило, а, навпаки, лише гальмувало розв’язання нагальних міських проблем.
До досягнень міської влади можна зарахувати те, що у квартирах ужгородців з’явилася гаряча вода — це справжня дивина за останні роки. Місто повністю розрахувалося за теплопостачання, заборгованість із зарплати бюджетникам з 3 млн. зменшилася до 800 тис. грн. Але це лише кілька «больових точок», які вдалося ліквідувати.
Віктор Погорєлов каже:
— За останні десять років міське господарство опинилося у такому стані, що невідомо, як з нього вийти. Всі наші міські комунікації, наприклад, уже відпрацювали по два терміни, а будівлі у центрі, зведені ще за часів Австро-Угорщини та Чехословаччини, потребують невідкладного ремонту.
Як міський голова, я себе питаю: що робити? І знаю відповідь — узяти кредити. Але які, під 17—20 відсотків річних? Часто буваю у Мадярщині, розмовляю з угорськими колегами. Всі вони розв’язують головні міські проблеми за рахунок кредитів — 6—7 відсотків річних. Ми готові сьогодні взяти кредит у 50 млн. доларів. Для прикладу, поставити усім ужгородцям лічильники гарячої і холодної води, також у кредит. Ми не знаємо, хто скільки споживає води та теплової енергії, де можна заощадити. Але якщо місто візьме такий кредит під 18 відсотків річних, то сяде весь його бюджет. Вважаю, що законодавець зобов’язаний (бо далі зволікати просто неможливо) на державному рівні вирішити питання кредитування банками органів місцевого самоврядування, життєдіяльності міст. Щоб позику місцевій владі давали під нормальний європейський відсоток і не наживалися на самоврядних органах.
Коли б я особисто мав можливість брати кредити, в місті можна було б багато зробити такого, що залишилося б на роки. І це аж ніяк не вихваляння.
Друга проблема — приватизація.
Ми часто порівнюємо себе зі своїми угорськими сусідами, бо, можна сказати, дихаємо з ними одним повітрям. В угорських містах приватизація йшла іншим шляхом. Що зроблено в Ужгороді? Усі магазини, їдальні та інші прибуткові підприємства, що розташовані в центрі, було приватизовано, тобто продано. Місто отримало якусь суму грошей, закопало їх, образно кажучи, в якусь дорогу і все — грошей нема. У сусідів усе це залишилося власністю громади і здається в оренду. За рахунок одержаних коштів вони утримують старі будинки.
Але що з воза впало, те пропало. Залишилися заводи, які працювали, а тепер стоять. Наприклад — величезний завод «Турбогаз», розміщений на 42 га, де працювали 3,5 тис. осіб. Тепер робітники, виштовхані за прохідну, стоять на базарах, не мають у що вдягтися та живуть надголодь. Таке саме становище на заводі «Більшовик», де працювало 500 людей. Нині підприємство акціонувалося, створили з десяток товариств на єдиному податку у 300 грн., трудяться 37 осіб. Керівники рахують прибутки.
Та найяскравіший приклад з механічним заводом, що виробляв меблі для флотів колишнього Союзу. Величезне підприємство також сьогодні не працює. Запустили один цех, де шиють гаманці. Керівник заводу сидить у своєму кріслі вже 15 років. Значить, йому вигідно так сидіти.
Міська влада використовує найменші можливості, щоб допомогти. Трапляється, скажімо, інвестор. Запрошуємо його на такий завод. Починаються торги між керівництвом підприємства та інвестором: а що, а як? Переконаний, що одне із запитань звучить приблизно так: а що я з цього матиму?..
Вирішили одного з керівників підприємства, що не працює, запросити на сесію. І одразу здійнявся страшенний галас: яке ви на це маєте право? Права у нас є, щоб поставити на зборах акціонерів питання про заміну керівника. Цим правом ми й скористалися.
Якщо добре розібратися з цими питаннями, то висновок один: на таких підприємствах треба міняти керівників попри все. Але це те, що можна зробити на місці. А щоб допомогти державі, необхідно переглянути приватизацію. Провести деприватизацію. Швидко і, якщо хочете, нахабно повернути кошти власникам і діяти. Чому законодавець такий нерішучий у цьому питанні? Адже в Україні мертвими стоять сотні приватизованих заводів.
Усім зрозуміло: якщо з приватизованого підприємства жодного зиску, треба розв’язувати руки і державній владі, і органам самоврядування. Але в нашому парламенті, крім розмов навколо деприватизації, справа далі не посувається. А це на сьогоднішній день одна з найгостріших проблем для більшості міст України. І Ужгород — не виняток.