Як ми вже повідомляли, президенти України та Польщі 11 липня у селі Павлівці на Волині взяли участь у вшануванні пам’яті жертв україно-польського конфлікту 1943—1944 років.

Президент України Леонід Кучма у своєму виступі, зокрема, сказав: «Схиляючи голови перед учорашнім, ми спрямовуємо свої погляди у завтрашній день. Я переконаний: Україна та Польща володіють величезним потенціалом довіри, який дасть змогу нашим народам домогтися цілковитого історичного примирення. Я ще більше переконаний, що цього прагли б і ті — невинно убієнні, які спочивають у скропленій кров’ю українській та польській землі».

Його польський колега Олександр Квасневський у своєму слові звернувся до поляків і українців: «Відкриймо наші серця, ідімо назустріч одне одному, будуймо світ, у якому людина буде людині братом».

Леонід Кучма та Олександр Квасневський поклали вінки до могил поляків та до пам’ятника українцям, що загинули в Порицьку (колишня назва Павлівки).

Президенти відкрили пам’ятник україно-польського примирення, на якому викарбувано двома мовами: «Пам’ять. Скорбота. Єднання». Зачитавши спільну заяву «Про примирення у 60-ту річницю трагічних подій на Волині», глави держав Леонід Кучма і Олександр Квасневський вклали її у капсулу і замурували біля підніжжя пам’ятника (текст заяви друкується у газеті).

До речі, з керівником польської держави прибули майже тисяча громадян — родичі загиблих, військові, бійці Армії Крайової, діти із скаутських організацій. А місцева влада привезла майже три тисячі працівників різних державних установ. Водночас лише 25 із двох з половиною тисяч павлівчан отримали перепустки на жалобну церемонію. І жоден з них не пройшов на католицький цвинтар. Чому? Нам так і не вдалося про це довідатися ні в кого — ані в міліціонерів, ані в керівництва області. І це, мабуть, чи не найприкріший недогляд. Адже примирення передусім потрібне для пересічних громадян, а не лише для політиків.

Власне, з цієї причини ми попросили поділитися думками учасників жалобної церемонії.

Ярослав БАРАН, житель Павлівки:

— Поляки спалили багато довколишніх сіл. Але зло потрібно вміти прощати. Я за те, щоб було примирення, щоб не було ворожнечі між українцями і поляками.

Ніна ПЕТРЕНКО, сільський голова Павлівки:

— Як і колись, у нашому селі поряд у мирі і дружбі живуть українські та польські родини. Ми мусимо зберегти ці добросусідські стосунки. Хай усе погане, що було між нами, залишиться в минулому. Подія, яка відбулася сьогодні в нашому селі, сприятиме зростанню довіри між нашими народами.

Сергій СЛАБЕНКО, народний депутат України:

— Це мій виборчий округ. Протягом тривалого часу до мене зверталися громадськість, окремі люди, які розповідали, що сталося на Волині в роки війни, давали свідчення і оцінки цим подіям. Коли народні депутати зустрічалися з Президентом, вони обстоювали думку, що вшанування пам’яті загиблих українців і поляків має проходити при великій кількості людей. На жаль, ми цього тепер не бачимо. Відверто скажу, що сьогодні були вжиті безпрецедентні заходи для обмеження будь-якої інформації, в тому числі й інформації, яку ми мали б одержати як народні депутати України.

Володимир БОНДАР, народний депутат України:

— На врочисту церемонію не пустили навіть помічників народних депутатів. Я думаю, що за всіх заходів безпеки люди все-таки мають право вшанувати пам’ять загиблих земляків.

Стосовно подій 1943 року. Гинули тоді українці й поляки. Вбивство людей виправдати неможливо. Але ми мусимо розуміти, що нам потрібно жити з поляками в мирі.

Микола КУЧЕРЕПА, професор Луцького державного університету імені Лесі Українки, член робочої групи експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині в 1943 році при Раді національної безпеки та оборони:

— Складається враження, що урочиста церемонія в Павлівці пройшла за польським сценарієм. Літургія на польському цвинтарі тривала майже дві з половиною години, на православному — лише півгодини. Після промов обох президентів дали виступити колишньому жителю Порицька, який прочитав лекцію про українських бандитів на українській землі. Нікому з українців слова не дали. Їдучи сюди, я не бачив ні сценарію, ні протоколу зустрічі. А ми чотири дні їздили, говорили з людьми, розказували. Вийшло так, нібито українці поляків тут усіх перебили. А що ж робили поляки перед 11 липня у цьому Порицьку? Жодним словом ніхто про це не сказав.

Гинули поляки, гинули й українці. Президент Польщі у виступі каже, що загинули 50—60 тисяч. На основі чого він це каже?! На основі тверджень Семашків? Я в п’ятницю розмовляв з Єлою Семашко. Я їй кажу: «Ти ж записала до поляків і загиблих українців, і розстріляних німцями євреїв». «Все згінело з рук українських». Справді, донедавна ми не мали змоги вивчати цю проблему. А коли почали вивчати її, картина вимальовується зовсім інша. Скажімо, Квасневський заявив, що в Порицьку загинули 300 поляків. Звідки така цифра пішла? Я бачив відкриту в 1982 році кримінальну справу. Й до сьогодні на ній стоїть гриф «Цілком таємно». Там написано: слідчий приймає рішення провести ексгумацію 300 осіб польської національності. Невже за трупом можна визначити національність? Звідси це й пішло. Я бачив ті фотографії. Дивлюсь і рахую: три рядки черепів по 13, виходить разом 39. Я розглядав ті знімки з різних боків. Більше нема. Звідки взялися ці 300 людей? Сільський голова Павлівки Ніна Петренко офіційно підписала документ, що загинули 62 поляки. Такі само дані про польські втрати наводять і місцеві старожили. Отакі дві неправди. І це звучить з уст керівника держави. Заявити про примирення і створити його інфраструктуру — це зовсім різні речі. Бо найважливіше — порозуміння і єднання між простими людьми. Але чи вдалося цього добитися сьогодні, я не знаю.

Микола ЯКИМЕНКО, Володимир КОРОЛЮК.