Банальніше за твердження, що літо — час відпусток, може бути лише констатація факту хронічної нестачі залізничних квитків цієї пори. Абстрактні висновки, зроблені на підставі даних про зниження рівня життя наших співгромадян, підказували, що проблем з придбанням квитків не мало бути. Та або наші стереотипи про катастрофічне матеріальне становище українців не зовсім відповідають дійсності, або на ситуацію впливають інші чинники.
Десятого липня ми спробували придбати квитки до Криму. Для цього відправилися до Центральних залізничних кас. Більша частина із трьох десятків кас працювала. Біля кожного віконця стояла черга осіб із п’яти—семи. Дізнатися про наявність квитків можна було або вистоявши чергу до каси, або заплативши півтори гривні за довідку. Квитки на весь строк попереднього продажу можна було придбати майже у будь-якому напрямку. Винятком був потрібний нам — до Криму до п’ятого серпня квитків не було взагалі. Тим, хто хотів би відправитися туди 5—9 числа, довелося б задовольнитися незручними боковими місцями біля туалетів. Поїхати пізніше можна було без особливих проблем, а на 15 серпня і далі, аж до 25, можна було придбати будь-які квитки на будь-який потяг.
Проблема полягала в тому, що нам потрібен був не абстрактний квиток до Криму. Нам треба було потрапити туди другого серпня. У цьому працівники Центральних залізничних кас допомогти нам не змогли.
З’ясувати ситуацію з продажем квитків, рівнем обслуговування ми два дні намагалися у начальника українського центру з обслуговування пасажирів на залізничному транспорті України Ольги Петрівни Левчун. Але на шляху до інформації «бойовим кораблем» стала секретарка Люба. Вона відкидала всі прохання про зустріч, запевняючи, що Ольга Петрівна проводить нараду. Цікаво, керівник Центральних залізничних кас радиться лише два дні чи все літо? Ми вирішили пошукати щастя безпосередньо на вокзалі.
Черги біля кас на станції Київ-Пасажирський були набагато більші, розцінки за довідку на п’ятдесят копійок вищі, але в залах установлено спеціальні монітори, з яких можна було отримати інформацію про наявність квитків на конкретні потяги. Безпосередньо біля входу до залу за три метри від міліціонера нас зупинив «хлопчина» 20—30 років з чіпким бігаючим поглядом.
— Квитки потрібні?
— Сімферополь, купе на перше число, — слухняно відрапортували ми.
— Немає проблеми.
— А як це виглядатиме, адже прізвища у квитках ставлять?
— Я підведу вас до каси і ви все оформите самі, —заспокоїв «квитковий чаклун».
— Але ж квитків у касах немає.
— Місця знати треба...
— А скільки це коштуватиме?
Відповіді на це запитання ми не почули, оскільки поряд блиснув фотоспалах, і невдалий благодійник практично розтанув у натовпі. Вистоявши ще одну чергу, ми переконалися в надійності єдиної комп’ютерної системи, що підтвердила відсутність квитків у напрямку, що нас цікавив.
Одразу помітні у натовпі хлопці з тими само бігаючими поглядами, запідозривши недобре, від контактів з нами ухилилися. На Південному вокзалі нам, щоправда, запропонували дещо іншу схему — називаєш прізвище, і тобі за 150 гривень протягом десяти хвилин приносять омріяний квиток, вартість якого коливається в межах 50—70. (При цьому у вас немає ніякої гарантії, що на місце, вказане в цьому проїздному документі, не претендуватимуть ще кілька осіб). Від послуг «благодійника» довелося відмовитися — і дорого, і ненадійно.
А омріяний рожевий прямокутник ми придбали за порадою одного чоловіка у сервісному центрі вокзалу, заплативши за вхід усього двадцять гривень. У касі цього сучасного, цілком комфортабельного залу чекання потрібні квитки були. Щоправда, інформація про цей рай для пасажирів надто ніде не афішується. Можливо, тому, що високої якості обслуговування для всіх все одно не вистачить. Це, втім, уже зовсім інша історія...
Володимир ПІДВИСОЦЬКИЙ, Олег ДЕНИСОВ.
Київ.
