Від редакції: нижченаведений текст повинен був прозвучати на останніх парламентських слуханнях про голод-геноцид. Але не прозвучав — надто багато було тоді бажаючих виступити. Подаємо цей вражаючий людський документ так, як його написано, без жодних правок, уточнень чи коментарів.
Шановні обранці народні і гості!
Дозвольте пожалітися вам на сирітську долю, скалічену голодомором. Виросла я в Богуславському дитячому будинку. Про себе абсолютно нічого не знала. Вигадане у мене прізвище, по батькові, національність.
А через 70 років я сама знайшла свою родину.
У 1937 році мене віддали до першого класу. У війну відправили до Німеччини замість сусідської материнської доньки. Після війни я повернулась додому, як усі, у свій дитбудинок, та мене не прийняли, через те, що я була в Німеччині. Не прийняли і до ФЗО у Києві по цій же причині. І я зрозуміла, що про Німеччину не можна говорити. Стала називатись Чала Катя, 1928 року народження, 10 листопада.
В дитбудинку і в Німеччині я звалась Олексієнко Катя, 1928 року народження, 20 листопада. Більше не було ніяких даних. Не знала я, що мені робить, і я пішла, куди люди йшли. Прийшла на залізничну станцію. Люди лізли на кришу вагона і я з ними. Привіз поїзд у село Люблій Великий Городоцького району Львівської області. Взяли люди мене з собою копать картошку, потім пішла робить на спиртзавод. Селяни мене охрестили, купили деяку одежинку, дозволяли жити у себе, давали їсти, що їли самі. Допомогли піти вчитися у ФЗО у Городок Львівської області. По закінченні послали мене працювати в с. Нижні Луківці Вижницького району Чернівецької області на спиртзавод апаратником. Записали мене в комсомол, і я пішла вчитися у Школу старших піонервожатих при ЦК ВЛКСМ у м. Львів по вул. Гуцульській. Закінчила у 1948 році, послали мене працювати у село Нижні Луківці у середню школу №1 старшою піонервожатою. Сказали мені, щоб у мене було «по батькові». Пішла я брать паспорт і записала собі по батькові «Миколаївна», місце народження Ржищів, походження з робітників, національність — українка. Стала я називатись Чала Катерина Миколаївна з усіма даними в паспорті.
Працювала я і в селі Розтоки цього району, вийшла заміж. Стала називатися Холеван Катерина Миколаївна. Народила двох синів, обидва після кесарева. Чоловік —Василь Панасович пішов від нас. Переїхала я в Богуслав, сама ростила дітей і сама почала шукати свою родину, не знаючи ніяких даних ні про себе, ні про них. Писала в загси, КДБ, ЦК, Червоний Хрест, та все марно. Потім сказала собі: «Все рівно не вмру, поки не знайду своє коріння». Я написала листа російською та українською мовами. Добрі люди — працівники музею —надрукували на машинці й помістили в газеті «Порадниця». Газета переходила з рук в руки, перечитувалась по телефону, при зустрічі люди співчували, плакали. А через тиждень приїхали до мене справжні рідні. Сестра Галина Климівна Данилко, і брат Степан Климович Данилко з дружиною Антоніною. Спілкувалися ми обережно, на Ви. Потім Галина Климівна строго так каже: «Ану покажи свою праву ногу». Я ніяково піднімаю спідницю і кажу: «У мене тут шрам. Я не знаю, від чого і відколи, тільки знаю, що до дитбудинку». Вони всі так і викрикнули плачем уголос. Бо дома говорили: «Як є шрам там і там, значить наша». А Галина Климівна каже: «Це ти ніжку спекла на печі, коли мама пекла хліб, ти ще була зовсім маленька». Я вперше в житті сказала слово «Мама». «А чим, — кажу, — Мама лікувала ніжку?» Вона відповідає: «А домашніми ліками».
Довго вони не задержувались, поїхали до Мами на могилку, сказали Мамі, що знайшлася Катя, яку Мама шукала все життя. Через 4 дні я з сином Володимиром поїхали до їх у село Гора Бориспільського району. Нас чекала вся родина. Накрили стіл, ми привезли з собою фотографії, вони повишукували свої. Обмінювалися враженнями. Всі дійшли до одного висновку, що у нас багато спільного, фотографії схожі, уподобання, звички. Мене признали всі, дорослі і найменші.
Я уперше за 70 років узнала, що таке родинне коло, де усі рівні однаково спілкуються, без фальші. Мені захотілося викрикнути на всю Україну, що я не безрідна, не сирота, що моє справжнє прізвище Данилко Катерина Климівна і родом я з Потоку Миронівського району. Мої батьки хлібороби, і я справді Українка. Я була на сьомому небі, наче Сонце ще одне засвітилося, як мені сказали, що я схожа на свою Маму, що Мама моя була гарна, уміла робить і веселитись, гарно співала і грала на балалайці. Тато мав золоті руки, усе умів робить. Та мені сказали й інше, що страшний голодний 1932 рік відрубав моє стебельце, яке тільки почало відростали від родинного коріння. Люди почали вмирати, дітей стали забирати до дитбудинків. Мої рідні не стали чекати гіршого. Тато поїхав у Росію, узяв з собою старшенького Андрійка. Зачепився в Воронежі. Побачили, що він майстер, дали приміщення, помічників, учнів і дали кімнатку для сім’ї. Тато позвав Маму. На той час уже сім’я голодувала. Більшенькі Ваня і Галя ще держалися на ногах, а я, Катя, була зовсім ослаблена, була у Мами на руках. Мамі казали, що дитину цю ти не довезеш до Воронежа, вона помре. І Мама погодилась піти з міліціонером в лікарню здати дитину — може, виживе. Поїхала до Тата, пристроїла дітей і повернулась по мене.
Та Мамі сказали: «Твоєї дитини нема, вона вмерла». А дитині дали прізвище Олексієнко Катя і перевели в інше місце. Куди — Мамі не сказали. Батьки пережили в Росії тяжчі часи і повернулись в рідне село. Стала Мама шукати дитину по дитбудинках, лікарнях і в богуславський дитбудинок приходила. Мамі два рази казали: «Нема». Хоч Маму до дітей не допускали.
Я вважаю, що моє життя приклад злочину держави проти свого народу. Рідні заплатили дитиною за те, що зуміли вижити. Мене ж зробили круглою сиротою при живих батьках. Мама все життя шукала Катю і перед смертю просила дітей, які залишилися біля неї, Галю і Стьопу, що народився після голодомору, знайти Катю, вона жива. Андрійка і Вані не стало в війну. Я все життя скрізь була чужа. Синів ростила по чужих хатах, наймала квартиру. Як повиростали, їх позабирали до Армії, мене не питали, як вони виросли. А коли закінчиться моя черга на квартиру, яку держава була повинна мені надати? Не захистила мене від примусової праці в Німеччині, як мене відправляли замість материнської доньки, де я працювала нарівні з дорослими, а я до війни кінчила тільки чотири класи. Не приймали мене, коли я повернулась. А що я маю з ваучерів, що нам давали на 50000 р? Забрали гроші з ощадної книжки, я складала не лишні, відривала і від дитячого рота заради 3 процентів, що наростуть. Що це за держава така, що тільки обдирає своїх людей, як соціалістично-комуністична, так і самостійна?
Я була державна дитина. А що держава мені дала? Забрала материнську любов і ласку, батьківську турботу, родинне тепло.
У нас ціла нісенітниця з назвами вулиць. Я прошу своїх земляків дати згоду на перейменування вулиць Будівельна, Жовтнева, Краматорська, Радянська, які ні про що не говорять, на вулиці простих селян-хліборобів Марії Демидівни і Клима Юхимовича Данилків. Я дякую обранцям народним, рідній Україні, що слухали просту безправну жінку — Катерину Миколаївну Холеван.
Свідок голодомору-геноциду Катерина ХОЛЕВАН.
Київ.
